Але це не врятувало би його від смерти, коли б у цій хвилі не надбіг Петро та не повалив льва двома стрілами в шию, де сходяться кістки хребетного стовпа з насадою голови, і в око. Лев сконав дуже скоро зі слабким стогоном. Пунтеро не дармував рівно ж, і його кулі спрямовані в пащу другого льва, положили кінець боротьбі. Тепер люди були панами побоєвища, що виглядало дуже сумно. Один індіо був роздавлений уже на самім початку, другий був важко поранений і до рана закінчив життя. Третий і пан Іван були ранені легко. Привітання дядька і сестрінка було коротке, але сердечне: оба міцно стиснули собі руки. Пан Іван оповів коротко перебіг бою: льви мабуть дуже голодні, напали так несподівано, що індіяни не встигли вхопити рушниці, які були відложили на бік при розкладанню табора. Тільки пан Іван кількома вистрілами повалив льва, що роздавив одного карґероса та ранив другого. Але були би мабуть згинули всі, коли б не поміч Петра і пунтероса. Рани промито карболевою водою та перевязано пильно. Пунтеро доложив дров до багаття та заходився коло вечері, так якби нічого не сталося. Петро за той час оповідав дядькові, звідки явився так неждано і то саме в пору. Закінчив просьбою о руку Марійки, а на поліпшення виглядів сказав:
– А в додатку я найшов дуже гарні орхідеї голубого коліру, яких досі не бачив, коли вже не згадувати про ліси ґумових дерев, що з певністю дадуть нам з пів тисячі контосів, коли зробимо спілку.
Дядько за весь час усміхався доволі приязно, тільки коли читав лист Марійки, брови йому нахмарилися, а обличча приняло якийсь камяний вираз. В кінці промовив:
"Пише Марійка про вас обох. Зробить, як сама схоче. Скористала з нагоди, щоби післати мені важну для мене відомість, і ще важнійшого помічника. Я очевидно годжуся. І без ґумових лісів могло би обійтися.
– Вибачте, дядьку, що перерву, – сказав Петро і розповів докладно про свої пляни і заходи.
Дядько вельми зацікавився цілою справою і обіцяв свою фінансову допомогу.
– На перший огонь візьмемо тутешні ґумові ліси. Заключимо умову з Фордом. З поміж поселенців навербуємо легко 200-300 доглядачів. Сталі оселі для них поставимо коло водопаду. Тих лісів що тут маємо, вистаче на десять літ – а до того часу насадимо 2-3 тисячі квадратних кільометрів нових плянтацій. А тепер слухай дальше. Згадує Марійка про, банду кашібосів під проводом местіца Іль Круельо [62] , з яким маю порахунки ще зперед десяти літ. Доніс їй про се один із моїх часутіносів, що розминувся зі мною по дорозі. Десять літ вганяю за тим драбом, щоби пімстити смерть дружини й запитати принагідно, де моя донька? Завтра вирушаємо назад. Добре, що ти приніс мені цю вістку, а то був би поспішив до ацієнди Хезуе дель Монте [63] , де як мені донесено бачили його недавно.
– Видно, що дуже часто зміняв місце побуту, бо бачать його по ріжних місцях рівночасно. Але чи не долягатимуть вам рани? – запитав учасливо Петро.
– Легкі, мій хлопче. Звичайні задраснення. Ну, але тепер берімося до спання, мусимо на завтра набрати сил, так потрібних у дорозі.
Оглянули ще раз рани обох індіан та дали їм хініни. Тоді лягли під свої москітові сітки. Довго ще Петро крутився роздумуючи над останніми пригодами, заки зломив його сон.
До щасливого кінця
Коли пунтеро збудив Петра до стороження, було вже по півночи. Петро заглянув до ранених. Один спав спокійно, але другий був уже холодний: помер без стогнання, як пристало на хороброго часутіноса. В воздусі почулося наче сичання соток лютих гадюк, або скрегіт корабельної шріби! Подув шалений вихор, на який праліс відповів стогоном, шумом та тріскотом. Столітні великани тріщали і ламалися наче стебла. Цілі коновки води падали на землю, але вже за півгодини побачив Петро ясні зорі! Подорожні спокійно спали в печері. На вид погідного неба та ясних зірок, Петро почав знов мріяти про інші зорі там далеко в Ікітос!
– "Як вона схоче"? Ану ж вибере гарного, багатого еспанця, що забезпечить їй вигідне життя із усякими можливими розкошами, строями, та цяцьками?
А Петро знав, що Марійха – чепуруха та любить строїтися.
За мріями застав Петра свіжий і погідний ранок. До схід сонця поховали обох померших і пустилися назад до тамба дона Ільдефонза. Станули там без пригод і застали не тільки відділ дона Міґуеля, але також одного мапарійця, що приніс вістку про наближення банди розбишак.
Дон Міґуель нарікав трохи, що даремно виправлявся у таку далеку дорогу, бо досі не найшов нічого. Ще більше скривився, коли дізнався, що Петро найшов прегарні рідкі орхідеї. Коли пан Іван сказав йому отверто, що остаточне рішення залежить таки від Марійки, трохи що не закляв та хотів хоч би й зараз покидати страшну пущу, повну всяких небезпек, та вертатися до затишного Ікітос, де серед рож стоїть прегарна вілля. По дорозі до тамба тільки з трудом врятували його карґери з хвиль наглої повені, а тигри, льви та гадюки ввижалися йому на кождім кроці та за кождим корчиком.
Але зрозумів, що коли вже кашібоси бушують в околиці, то з малим відділом небезпечно пускатися в дорогу, бо дуже легко можна загубити свій скальп [64] . Треба було вдавати веселого та відважного принайменше тоді, коли гляділи на нього великі, чорні очі донни Соль [65] , старшої, принадної доні пана Ільдефонзо. Сі очі старалися уприємнити його побут на ацієнді, що їм мабуть добре вдалося, бо Міґуель перестав говорити про поворот.
Під вечір третього дня пригнав на мулі [66] пеон дона Ільдефонзо, висланий на звіди, та доніс, що шайка, зложена з кількадесяти індіос бравос заховалася на день у невеличкій кітловині над рікою.
По короткій нараді рішено напасти самим на кашібосів і досвіта заняти горбки довкруги кітловини, щоби унеможливити індіянам утечу. Треба було вирушати відразу, щоби заняти до схід сонця становища. Розбійники не підозрівали нічого, а до того, мабуть були певні, що в ацієнді не стрінуть ніякого опору.
Скоро утворено три відділи під проводом Ільдефонза, пана Івана та пунтероса.
Дон Міґуель остав у тамбо, якого обіцював боронити до послідньої краплі крови. Кашібоси були для нього надто марним ворогом.
Петро прилучився до відділу пунтероса. До всіх трьох відділів, що мали йти ріжними стежками, прилучив дон Ільдефонзо по кількох своїх пеонів. Кождий відділ мав по три вінчестерські райфлі, із яких можна було стріляти дванадцять разів без набивання. Прочі мали звичайні, інколи поганенькі рушниці, револьвери та мачети. Пеони мали лясса [67] та боляс [68] .
Дорога пралісом у ночі видавалася Петрові вічністю. Праліс із своїм концертом диких голосів, місячним сяєвом, що рідко де продиралося через густе, посплітуване листя, робив могутнє вражіння. Треба було прямо вгадувати можливі небезпеки; гадюки шелестіли травою, кроки яґуара та лєопарда були тихійші від подуву вітру. Пеони вели знаменито.
Не вспів відділ станути на призначенім місці, коли зголосився до Петра пеон від дона Ільдефонза з повідомленням, що оба прочі відділи заняли вже свої становища, і всі мають ждати на дальші прикази. Не вільно голосно говорити, непотрібно висуватися вперед, або розпалювати який небудь вогонь, Рівно заборонено курити. Всі три відділи поволесеньки окружили долинку, якою перепливав невеличкий потічок, що впадав до Уалляґи.
Кашібоси лежали в долинці, як на долоні. Коло багаття лежав завинений в пестре пончо мабуть провідник ватаги. Коло нього лежав на траві великий боєвий бубон. Один із кашібосів, який стояв на варті, почув мабуть кроки або помітив якийсь необережний рух, бо прискочив до бубна і вдарив з цілої сили. Бубон, обтягнений малпиною шкірою, видав такий голосний грохіт, що ввесь табор схопився, як опарений. При помочі таких бубнів індіяни порозуміваються на велитенські простори. Вміють навіть передавати собі ріжні відомости.
Провідник схопився один із перших. Коли розглянувся у положенню, пізнав, що всяка оборона або втеча даремна. Але цього навіть не пробував Підійшов прямо до дона Ільдефонза, наче до старого приятеля, і запитав, чому напастує табор мирних серінґуерів? Чи зробили йому яку шкоду?
Це була правда. А одначе дон Ільдефонзо заявив йому рішучо, що з огляду на обставини, що цілий відділ "мирних серінґерів" не має ні одної бляшанки, ні бальдіо, ані жадних інших причандалів до збирання ґуми, – що цілий відділ узброєний з голови до стіп, мають навіть боєвий бубон, що всі індіяни помальовані в воєнні барви і мають у волоссю орлині пера, – він вибє їх до ноги, коли не дадуть закладників та не відійдуть на південь.
Погляд местіца, що слухав сих слів у недбалій поставі, впав раптом на пана Івана.
Весело усміхнувся, при чім показалися білі, мов у вовка, зуби. Наче на якім балі підійшов до пана Івана з елєґантним уклоном:
– А. старі знакомі! – і вказав на шрам на лиці пана Івана.
– Так, розбійнику, і ми тепер почислимося. Зараз же говори: де моя донька? Кажи правду, не то зазнаєш таких мук, що позаздрять тобі індіяни, які вже давно чекають на твою шкіру!..
Але розбишака засміявся так весело і непримушено, якби почув щось незвичайно веселого.
– Але ж по-що тільки слів і в такім тоні поміж кавалєрами, що мали приємність так близько стрічатися? – і відслонив груди, де видніла білизна. – Кров за кров. Ваша донька? Не побачите її ніколи, якщо не вийду звідси і то негайно. Стане дружиною якогось кашібоса, коли мій приятель Курака не захоче радше зробити собі з неї доброї печені.
Які ж слова могли би тяжче залякати нещасного батька? Пан Іван побілів, як стіна, і розбишака любувався вражінням своїх слів.
Постановив кувати залізо поки горяче.
– Коли мене пустите враз із моїми серінґерами, то може зверну вам доньку...
Білі провідники відійшли на бік, щоби нарадитися. За той час не тільки розвиднілося, але й сонце зійшло в цілій своїй величі,
– Коли його пустимо, не зискаємо нічого, бо той Ель Круельо не дотримає слова, – сказав пан Іван.
– А цілу вічність їх тут тримати не можемо, бо або нам повтікають, або прийдуть їм із підмогою їх спільники, а як бачимо, тут їх тільки незначна частина. До того ж на довший час їх ніяк не прокормимо.
– Се все слушно, – докинув Петро, – але навіть, коли повісимо того добродія, то з одного боку може раз на все втратимо надію відзискати доньку пана Івана, а з другого – наразимося на пімсту його спільників, які нам того не простять..
– Ще гірше буде, коли їх усіх повісимо, – сказав дон Ільдефонзо: – тоді нам тут не жити.
– І так зле, і так недобре.