Просто не одразу збагнув, що він має на увазі, кажучи про "мудрість" дерева.
— Ти знаходишу ньому риси тварин і людей, які колись давно жили на цій землі, — продовжував дід Аян. — І яких запам'ятали дерева. А вони все пам'ятають. Придивися до свіжого пня, спробуй "прочитати" його і ти дізнаєшся про засушливі літа і про літа дощові та сніжні, про вік дерева, його хвороби, і про ґрунт, що дістався йому. І, чим досвідченіша людина, тим більше відкривається їй у "книзі життя" дерева. Так, кожна модрина, кожен кедр у цій тайзі має свою пам'ять...
Ми з Романом здивовано переглянулися. І я відчув, що й він теж вражений поясненням. От тільки дід Курун чи не помічав цього чи просто не зважав на наш подив.
— Внук розповідав мені про своїх друзів з України — Романа й Валерку, і про всілякі дива, які вони вирізьблюють з дерева. Тепер я побачив це на власні очі. Дякую. Пішли, Чингісе. Час...
— Я навідаюся до тебе завтра, — радісно пообіцяв Чингіс, підскоком ідучи за дідом. — І про печеру не забув. Так що не сумуй!
— Чекатиму! — відповів я. Й одразу ж запитав Романа, чому він не поговорив з Вічним Мисливцем про подорож до печери. Адже така нагода, така нагода!..
— Ти ж бачиш, що старий не має часу. А з людиною, яка поспішає, такі важливі справи краще не обговорювати. Бо й відповість вона, поспішаючи.
— Та скільки потрібно часу, щоб домовитися про таке?! — бідкався я. — Кращої нагоди вмовити старого нам уже не трапиться.
— ...Так любить казати мій батько, який не вміє поспішати. Ні в чому. — Ніби й не чув моїх слів Чорногора. — А щодо Вічного Мисливця, то головне, що наше знайомство відбулося. Не журись. Навідаємося до нього в Еймон і про все домовимось.
Два наступні дні ми знову мудрували над скульптурами. І кожного дня батько приходив до нас, придивлявся, як я працюю, та про щось стиха перемовлявся з Романом. А про що саме — Чорногора мовчав. Я навіть обурювався з приводу такої секретності, одначе це не допомагало. На всі запитання щодо їхнього перешіптування Роман тільки зосереджено чухав потилицю і казав одне і те ж: "Ну чого ти хвилюєшся? Задоволений твій батько. Роботою нашою задоволений. Усе гаразд".
— То хіба про це треба говорити пошепки? — дивувався я.
— Це в нього педагогіка така: щоб ти не зазнався, — усміхався Роман. — Отож давай, твори...
Сьогодні батько затримався біля нас трохи довше, ніж завжди, взяв у мене стамеску, трохи підправив пащу крокодила, якого ми з Романом тільки-но почали витесувати, прискіпливо оглянув незавершеного гномика...
Я уважно стежив за батьком і мені чомусь здавалося, що йому зовсім не хочеться йти від нас. Якби не справи, напевне, з задоволенням лишився б тут і працював з нами.
— Нущо, подобається бути скульптором? — запитав він, уже занепокоєно поглядаючи на годинник.
— Хіба така робота може не подобатися? Я навіть не здогадувався, що це так цікаво.
— А раніше, ну, до приїзду сюди і зустрічі з Романом, у тебе з'являлося коли-небудь бажання щось витесувати, вирізати?
— Раніше? Здається, ні.
— Отже, не хотілося... — задумливо кивнув головою батько. — Та й справді, ніяких різьбярських поривань я за тобою не помічав. А знаєш, чому запитую? — мовив уже за воротами, де Роман не міг почути нас. Та, зрештою, він і не прислухався, бо вже взявся за свого незавершеного гномика.
— Просто ніколи не бачив, як це робиться. Хотів запитати. Навідуючись сюди, ти завжди шепочешся про щось із Романом.
— Невже говоримо пошепки? — щиро здивувався батько. — Не ображайся, жодних таємниць. Цікавився, як у тебе посуваються справи — тільки й усього. Це добре, що ти захопився скульптурою. Та й Роман говорить, що в цій справі в тебе вже проявляються певні здібності.
— Він сказав так?
— Повторюю його слова. Тільки домовимось: не задаватися.
— Не бійся, поки що нема чим. Але мені Роман чомусь нічого не сказав. Ну, про здібності... Огляне мою роботу, почухає бороду і каже: "О, це вже щось, це вже щось... Але ось тут, чоловіче, ти все ж таки трішечки накавардачив..."
— Нічого дивного, у кожного своя манера хвалити. Так от, я не доказав. Твоїми успіхами я цікавлюся ще й тому, що колись у дитинстві, сам мріяв стати скульптором. Ні-ні, це була серйозна мрія, а не так собі... Навіть пробував виготовити кілька скульптурок. З дерева, з глини. Але досить швидко виявив, що взявся не за свою справу і нічого в ній не досягну. Я відчував це. Та й скульптор, справжній скульптор, якому я показав свої спроби, тільки розчаровано хмикнув і співчутливо поплескав мене по плечу. Одне слово, подумав я, зважив усі "за" і "проти" й подався до будівельного інституту.
— Навіщо? — вражено запитав я. — Якщо ти мріяв стати скульптором, то й треба було вчитися на нього. Це в тебе спочатку не виходило, а потім вийшло б. — І тут я ледве стримався, щоб не додати: "Он, як у мене..." — Бути скульптором — все ж таки цікавіше, ніж будувати звичайнісінькі будинки.
— Ти так вважаєш? — сумовито всміхнувся батько. — Побачимо, як обиратимеш свій життєвий шлях ти сам. А з професією мені пощастило, я задоволений. Принаймні бачиш свою працю. Он він, п'ятиповерховий будинок... Ось дитячий садок... Ти будував, твоя праця. Щось та лишається по тобі.
— І все ж таки вирізьблювати скульптурки цікавіше, — м'яко зауважую я, не бажаючи ображати батька.
— А знаєш, може, це в тобі оживає моє покликання. Так часто буває. Але ти справді станеш скульптором. Мені забракло таланту, або сили волі, терпіння, наполегливості чи ще чогось там. У цій справі важко з'ясувати, чого саме тобі забракло в юності. Щоправда, я не шкодую, що обрав саме такий шлях. І тобі теж радитиму вступити до будівельного інституту.
Мовивши це, батько подався дерев'яним хідником до контори, а я стояв і дивився йому вслід, жалкуючи, що в нього так мало часу. І не тільки зараз. Ось так, одверто, поговорити зі мною йому завжди ніколи.
— А ти знаєш, що?.. — кидаюся до Романа, щойно батько заходить за ріг вулички.
— Звичайно, знаю, — враз остуджує мене Роман. — Хочеш сказати, що твій батько мріяв бути скульптором.
— Хіба він розповідав тобі про це?
— Давно. Тільки-но я розпочинав працювати тут. Вірніше, я сам помітив, що він якось особливо уважно придивляється до моєї роботи. З простої цікавості так не придивляються. Ну, а згодом якось розговорилися...
— Чому ж ти не розповів цю його мрію мені? Адже я нічого не знав. Зовсім нічого.
— Але зрештою дізнався, правда? Всьому свій час. Не тепер, то колись, але він обов'язково повинен був розповісти тобі про мрію, яка не здійснилася. Приховувати таке від сина важко. Хоча й зізнаватися в невдачі теж нелегко.
Якийсь час ми мовчимо, думаючи кожен про своє.
— Гаразд, берися за роботу, — першим порушив мовчання Роман. — У нас обмаль часу. З дня на день має надійти виклик із кіностудії — і доведеться все кидати.
— А шкода кидати таке, правда? Навіть заради кіно.
— Нічого не вдієш: у кожного своя мрія. І я не хочу, щоб довелося зізнаватися колись перед сином, що моя мрія теж не здійснилася. Гордості в такому зізнанні небагато.
Не слід було Чорногорі казати так. Після його слів мені стало прикро за батька. Не треба було йому розповідати про свою невдачу чужій людині.
Кілька хвилин мовчимо. Чорногора старанно працює стамескою, а я вдаю, ніби уважно стежу за його рухами. Хоча насправді думаю про батька. Чому ж він раніше ніколи не говорив про свою мрію? Невже соромився? І невже я теж не зможу стати скульптором чи різьбярем? А стану будівельником, як батько? Але хіба я мріяв про те, щоб стати скульптором або різьбярем? Хіба це було моєю мрією?
— Як ти думаєш, сам я зміг би завершити ці скульптури?
— Сам? Не знаю, хоча... Міг би, напевне...
— Отже, не віриш, що зміг би, — безжалісно підсумував я. — Скажи , а чому ти сам не вступив хоча б до художнього училища, а подався до будівельного, як колись — мій батько? Теж відступаєшся від своєї мрії?
— Тому що подобається будувати, — відповів він, знову помовчавши. Але мені здалося, що мовив він це занадто невпевнено.
— Але ж мріяв стати скульптором?
— Чому ти так вважаєш? — всміхнувся він, розуміючи до чого я хилю.
— Адже мріяв, — наполягав я на своєму — Навіщо ж тоді робив би ці скульптури?
— Звідки тобі знати, малий, про що я мріяв? А те, що я маруджуся тут над деревиною, — ще нічого не значить.
— А я знаю, чому ти не пішов учитися на скульптора, — мстив йому за батька. — Тому що злякався.
— Що-що? — вражено перепитав Роман. — Хто це тобі сказав, що я злякався?
— Сам знаю. Злякався, що виявишся нездарою. Що з тебе ніколи не вийде хорошого скульптора. Так само як свого часу злякався і мій батько. Багато людей, мабуть, так ніколи й не зможуть стати тим, ким мріють, тому що бояться своєї мрії. Раніше я не замислювався про це, але тепер...
— Фі-ло-соф! — безтурботно і поблажливо якось розсміявся Роман. — А за батька не ображайся. Зізнаюся: я казав твоєму батькові, що не варто розкривати своєї таємниці перед тобою. Він не послухав мене — і от, наслідки... Не знаю, вийшов би з мене врешті-решт скульптор чи ні, але я своє покликання знайшов: хочу стати каскадером. Каскадером-професіоналом. Ти знаєш: я вже знімався в кіно.
— Дивно, я чомусь навіть забув про це.
— А я — ні. Якщо зйомки фільму, на який мене запрошують, виявляться вдалими, я, мабуть, взагалі кину інститут. Знаєш, що таке каскадер у пригодницькому фільмі? Скільки спритності вимагає іноді один-єдиний трюк, який на екрані триватиме тільки мить. І скільки ризику...
Я не сперечався. Так, про те, щоб зніматися в кіно, мріяти завжди варто. Але зараз мене хвилювала не слава кіноактора чи каскадера. І тому, дещо, повагавшись, я все-таки запитую:
— Скажи, а може бути таке, щоб мрія батька передалася синові? От батько мій хотів бути скульптором, але не став. То, може, обов'язково повинен стати ним я? Звичайно, якщо виявиться, що в мене є здібності?
— У житті все може бути. Я ж казав тобі, що у нас в роду всі чоловіки були різьбярами і ремесло своє передавали з покоління в покоління. Ось і я тежрізьбярюю. Але це всього лиш захоплення. Обирати різьбярство своєю професією я б не наважився. Думай, придивляйся, пробуй. Часу в тебе ще чимало, вибирати професію є коли.
Вода здавалася мені крижаною.