А тільки вам скажу, що вам стид і сором: ви пани, ви письменні, ви читаєте у книжках, як бідному треба помагати, а ви, замість того, не розпитавши, чого я і зачим, та стали з мене сміятися! Хіба ж на те бог вас привів судити таких же людей, як і самі ви, і товариство вас настановило, мов добрих, а ви, усе теє позабувавши, граєте в дурні, а що бідний пропада, так вам те і дарма? Грайте ж собі, грайте! Нехай бідні по строгам страждуть, вам ніколи…"
Та таки і багато дечого відрізала їм Ївга, відходячи, нехай здорові слухають. А то ж бо і неправда, скажете? Коли ти суддя, так покинь і карти, і жарти, і усякії скоки. Дав бог день, – йди до свого діла та і розглядай пильно, щоб усе по правді зробити; а опісля вже і гуляй! Адже салдат усе покине та йде на муштру, і поти його не пустять, поки не докінча усеї муштри; так і тут… Ну, та не наше діло панів зчити: зачепи їх тільки, то і сам не рад будеш.
Будемо про Ївгу розказувати.
От на другий день пішла вона до другого судящого. Бачить – панок плохенький, невеличкий, сухенький, сіденький, ходить собі по горниці та щось дума. Ївга, бачачи, що він дивиться, як і добрий, поклонилася йому низенько і каже:
– Дозвольте, добродієчку, попрохати вас об своїй нужді!
– А об якій нужді? – спитався пан та і став її слухати, понуривши голову.
От Ївга і каже:
– У мого батька та був приньмит Левко, його батько і брат таки мій тяжко не любили і підвели його, що він, на лихо собі, потяг з батькової скрині грошей; так його узяли сюди, держать у острозі, а допросу не знімають. Так, будьте ласкаві, звеліть з нього зняти допрос, та тогді і робіть, що знаєте.
– А батько ж твій де? – спитав поважно пан.
– Та батько дома, у селі.
– Як же ми з його допрос знімемо, коли він дома?
– Та ні! Не з батька, а з Левка.
– Адже Левко батько твій?
– Та ні, Левко приньмит, а батько – таки батько.
– Адже Левкові гроші вкрадено; так зачим з його допрос знімати?
– Та ні! Левко батькові гроші чи вкрав, чи що, так сидить у оотрозі; я його бачила, і він мені казав, що його не допрошували.
– Ну, а тепер вже випустили тебе з острога, чи як?
– Та ні! Не я сиділа ув острозі, а Левко сидить; так допросіте його, нащо він батькові гроші брав.
– Як же се? батька обікрав та батько і ув острозі?
– Та ні, батько не ув острозі, а Левко там.
– Та то-то ж, то-то ж, я знаю. Син замість батька пішов ув острог, по своїй охоті, чи що?
– Та ні! Отеє не розберете! Не син, а приньмит.
– Та що ж ти мені десять разів розказуєш і усе не так. Батько з приньмитом тебе обікрав, чи що?
– Та ні! Ось подозвольте, я усе вам спершу розкажу. І почала вп'ять з кінця, і усе йому так гладко розказала, як на листу списала.
А пан судящий тільки усе головою киває та приговорює; "Так, та знаю, знаю". Далі і вдрав, спитавши:
– Ну, тепер так, тепер, як розказала, так я і знаю. Так, бач, чого ти просиш: щоб твого брата випустили, а на місце його Левка посадити. Так сього, голубочко, не можна. Хто заробив, той нехай і відвічає; я на неправду не піду.
– Та ні! – аж прикрикнула сердешна Ївга, употівши товкуючи. – Левка допросіте! Адже Левко винний.
– Вп'ять кажеш – Левко винний. Та тебе з десятьма головами не розбереш. Іди собі додому: оттаку мені голову натуркала! Розказує і усе не так. Йди, йди собі; ми і самі розберемо, що треба робити.
– От хіба лиха година з такими судящими! – скрізь сліз говорила Ївга, вертаючись до приятельки. – Але ніяк не розбере, що йому товкуєш. Лихо, та й годі!
– Піди ще до самого судді, – казала приятелька Ївзі, – у ньому, кажуть, уся сила; він щонайстарший над усіма. Та знаєш що, Ївго? Понеси йому що-небудь. Усе-таки звичайніше.
– Та чого ж я йому понесу, коли в мене нічого нема!
– Бубличків парочку в'язочок. Він в нас не спесивий: я колись п'ять пасом валу віднесла, – він, спасибі йому, не поцарамонився, узяв і діло зробив.
Треба Ївзі купити дві в'язки бубликів і піти з ними до судді. Увійшла, а він – високий та товстий, трошки пикатенький, ніс догори задрався, а очі, мов баньки, так і повитріщалися, – і вже зібрався зовсім у суд іти.
От Ївга помолилась богу, поклонилась суддеві і положила бублички на стіл, а сама стала об своїм ділі розказовати та прохати. А суддя як уздрів бублики, так мерщій за них та й став у пельку пхати. Рот великий, щоки товсті, так так бублик і втире у рот; не дуже і жує, так цілком і ковта, аж давиться, аж сльози йому течуть: бачите, поспіша у суд до діла.
Як же Ївга розказала йому усе, а він затим поглитав усі бублики, от Ївга його й пита:
– Що ж ви мені, ваше благородіє, скажете?
– А ось що я тобі скажу, – казав, плямкаючи суддя, – а ось що ти мені скажи… де се ти таких мудрих бубличків купила?
– Та кушайте на здоров'я, ваше благородіє! Де купила? Звісно, на місті. Що ж ви скажете об моєму ділі?
– От бублики, так так! – облизуючись та обсмоктуючись, казав суддя. – Об твоєму ділі?... та що я люблю, що маку багато… об ділі? та й олійки багатенько… смачні, смачні… об твоєму ділі?... та піджарювані… Приходь завтра, я там усе зроблю, та завтра тобі і скажу.
Та з сим словом, потрощивши бублики, потяг з хати, усе прихваляючи: "От бублики! будь я бестія, коли такі і дома їв!"
Агу, нашій Ївзі полегшало на душі, що суддя уподобав її бублики і сьогодні усе діло зробить, а завтра і випустить Левка. Та хоч би і попарили, аби б тут, щоб тільки у село не водили, щоб стида меж своїми не було; а тут його ніхто не зна, то і дарма.
Веселенько пообідала, дякуючи приятельку; пошила їй дещо, напряла трохи і побігла до острогу. Так що ж бо! "Не велено пускать!" – закричав салдат, і як розпиталася Ївга, так його не водили-таки у допрос.
От лихо, та й годі! Б'ється сердешна, як щука об лід, і нічого не зробить! Пішла уранці до судді – кажуть, поїхав на свій хутір, празники підійшли, суда не буде.
І сумуючи, і плачучи, діждала Ївга і буднів. Приїхав і суддя з хутора; пішла до нього Ївга і понесла вже чотири в'язки бубликів, на самій олії печених і густо маком обсипаних.
Суддя тільки вздрів її, зараз за бублики, давай трощити, а їй каже: "Виноват, зовсім забув про твоє діло! Та вже ж потери, рішимо".
– Не забудьте ж, ваше благородіє, хоч сьогодні!
– Забуду, їй-богу, забуду! У мене такого діла, такого діла, що ніколи висякатися. Отеє мерщій поспішаю у суд. – І став збиратись, а яких бубликів не поглитав, таки став у кишеню ховати.
От Ївга, бачачи, і каже:
– Отже, берете у суд бублички, то як станете її кушати, то і згадаєте, хто їх приніс, та і про мене згадаєте.
– Пожалуй! – каже суддя. – Кушати гуляючи буду, та згадати не згадаю. Бо мені, бач, діла багато: усе треба підписовати; так я вже ні об чім і не тямлю, тільки усе підписую. А лучче усього от що: йди, душко, і ти до суду та там дожидай і маяч, а я побачу тебе та й згадаю. – Сеє кажучи, і пішов.
Пішла за ним Ївга, нічого робити! Ходить, ходить коло суда, у сінці ввійде, не видко її судді, не згадує він про неї, не посилають за Левком. "Вже досі пан суддя усі бублики покушав, то як не згадав мене, то тепер і овсі забуде". Так думала Ївга, сидячи на рундуку.
Аж ось рушили судящі з судів. Попереду іде суддя; уздрів Ївгу, зараз і згадав.
– І ні, – каже, – братця, потривайте, потривайте. Є пильне діло. Дівчино, а підійди сюди та розкажи, яке твоє діло.
От Ївга і стала з самого першу усе розказовати, а тут секретар, зовсім п'яна пика, підскочив та, нюхаючи кабаку, й сказав:
– Та оноє діло ми вже рішили.
– Коли? – спитав суддя.
– Та єще у мимошедший п'яток, і ви соїзволили підписати оного вора, мошенника, плітьми та на поселеніє.
– Бач? – сказав суддя Ївзі. – Я вже підписав, так вже не можна. Коли б сьогодні, а то ще у п'ятницю; скоро тиждень…
– Се то, папочку, у той день, як я вам смачних бубликів принесла! – сказала Ївга, попрікаючи, а у самої слізоньки кап, кап, кап!… Сердешна! що пак вона почула!
А суддя і нічогісінько, іще підтакує:
– Так, так, душко, так: у самий той день, у п'ятницю.
– Добре зробили! бог вам віддасть! Чому ж ви його не допрошували?
– А що, секретарю, зачим ми його не допрошували? – питавсь суддя.
– Оттак пак! Не допрошували! Адже ви на допросі підписалися!
– Та я то підписати підписав, та не тямлю, щоб його допрошували. І не тямлю, чи я і бачив його?
– Та ви і ніколи нічого не тямите! – оттак відрізав секретар суддеві та насунув шапку і пішов поперед судді. А суддя тож потяг додому, не дивлячися на Ївгу.
– Що ж мені на світі тепер робити! – заголосила Ївга. – Так отеє його випарють та і пошлють?
– Та ще не тужи, – сказав один панич, виходячи з суда. – Ще діло пішло у губернію, там буде з руський місяць, та пришлють сюди, та тогді вже пошлють… – і пішов собі.
Через превелику силу добрела Ївга до приятельки. Плакала, плакала, цілісінький день не пила, не їла, та і добре вичитовала судящим. Та що ж? станеться ж їм те? Таки нічогісінько!… Так, тут. А нехай лишень ніс поткнуть оттуди! Згадаються їм і бублички, і сахарець, і родзиночки, і усе, усе. Не минеться і те, що, не знаючи діла, тільки підписовали за секретарем; ніщо не минеться!
Уранці Ївга розсудила, що журбою нічого не зробиш, треба що-небудь робити. "Діло послали у губернію, піду і я до губернії. А вже ж, що бог дасть!"
Недовго їй збиратися: поскладала у торбинку, що було, почепила на спину, паличку у руки, пішла. Де дуже втомиться, під'їде, коли лучиться добрий чоловік, що підвезе; а де вже овсім підіб'ється, то і пересидить день. Та сяк та так добралась-таки наша Ївга і до губернії.
– Що се таке?... крий матір божа! – аж скрикнула Ївга, згори побачивши вже не свій, а губернський город; сплеснула руками і не зна, куди і розглядати… Так дух і заньмається, і в животі похолонуло. – Дивлюсь, – каже собі, – дивлюсь і кінця не видно! А церков же то, церков!… А хором же то, хором!… Ну, тут коли не пропаду, то добра буду… Та вже ж… – Та і задумалась собі, сидячи на возі, що чоловік її підвозив, бо зовсім, підходячи до города, підбилась. Коли ж задумалась, то і не страшно за неї, як вона сама собі, одним одна душею, буде повертаться у такому великому городі і меж панами. Бо у городі не як у селі, що тільки і є мужики; ні, там усе пан наголо. Не бійтеся, вона придума, як і до них доступити і об своєму Левкові старатись.
На своє щастя, попала куди і пристати.