І дуже любить лікувати. Ледь заболить у тата чи в Мене голова, ледь хтось із нас кашлянув зайвий раз, як мама одразу ж витягає з своєї шкатулки всілякі пірамідони, сульфідини, анальгіни і починає з ними чаклувати, як справжній лікар. Коли б у мене була така пам'ять на уроки, як у мами на ліки, то я був би у школі першим учнем!..
Ось і зараз вона притулила долоню до мого лоба і сказала:
— Ніби є жар... На ось градусник і полеж п'ять хвилин. Одвернувшись, я натер пальцем на градуснику тридцять шість і шість десятих і поклав його в кишеню.
Коли спішиш, то й п'ять хвилин здаються тобі вічністю. Але ось, нарешті, й вони минули. Я показав градусник мамі. Вона здивовано знизила плечима:
— Хм?.. Температура нормальна... Однак випий ось цей порошечок, а в школі поїж гарненько.
Я одразу ж його проковтнув, запив водою, взяв у мами гроші і побіг з хати.
Під яскравим ранковим сонцем, під зовсім чистим, без жодної хмаринки небом від берега і до молочно-синьої смужки небосхилу гойдалося море. Гналися одна за одною високі хвилі. Вода була в одному місці темна, в другому — сіро-зелена, а в третьому — чорно-синя. Коли по ній пробігав дужий і пружний вітер, вона швидко міняла свої кольори. Схоже було, ніби поверхня води знизу, з самих морських глибин, освітлюється різнобарвними вогнями.
Бувають шторми з чорним низьким небом, з важкими кошлатими хмарами, з густими й холодними дощами. Тоді море — темне, люте і неприступне.
А це був сонячний шторм. Сонячний і іскристий. Вода манила до себе. Хотілося роздягтись і кинутись в оту веселу, дзвінку водоверть.
Водночас два предмети привернули мою увагу.
Перший — то парусник, що йшов з моря. Я впізнав парусно-моторну шхуну "Зоря", вона часто погойдувалась у бухті на якорі або на тросах біля причалу. Але зараз цей парусник, немов велетенський птах з білими крилами, стрімко мчав до берега. Вітер і хвилі гойдали його, клали на обидва борти, він занурювався носом глибоко у воду, провалювався серед хвиль так, що було видно лише вершечок клівера, а згодом знову вискакував на гребінь хвилі і линув-линув на всіх парусах...
Друге, що привернуло мою увагу, був собака. Великий каштановий собака з красивим пухнастим хвостом. Він стояв на причалі і безвідривно дивився у море, на парусник.
У нашому невеличкому місті, що розкинулося на схилі прибережних гір, я знав майже кожен двір і знав, у кого який собака. Але цього красеня я бачив уперше. Чий він такий? І чому без хазяїна? І чому так уважно стежить за цим самим парусником?
Тут така велика хвиля вдарила в причал, що, відкочуючись, мало не змила в море й собаку. Я злякався за нього й накричав:
— Тікай, дурний!
Але собака тільки оглянувся на мій голос, стріпнув своєю густою, ніби аж трохи присмаленою, шерстю і знову спрямував свій погляд у море, жалібно і нетерпляче повискуючи.
Парусник наближався, і собака виявляв дедалі більший неспокій, підступав ближче до моря.
"Змиє ж дурня!" — знову подумав я з острахом і крикнув:
— Геть звідси!
Але й це не вплинуло на собаку.
Тоді я остаточно переконався, що він жде парусника. Це дуже зацікавило мене, і мої очі вже не стільки дивилися на розбурхане море, як стежили за собакою та за парусником. Вже і в школу було пора, але не міг же я піти, не дізнавшись, чим все це закінчиться!
І раптом сталося те, чого я боявся.
Величезна пінява хвиля несподівано з громовим гуркотом ударила об причал, здійнялась високо вгору, розсипалася десь аж під небом густими бризками, в яких заграли всі кольори веселки, важко осіла і покотилася назад у море.
А коли хвилі не стало, то я побачив, що на причалі не стало й собаки.
Я стривожено зиркав туди й сюди по березі, гадаючи, що собака, може, просто упав з причалу, збитий хвилею, або відбіг. Але берег був порожній, пустельний і лише іскрився химерною рухливою мережкою шумовиння.
Напружуючи зір, я почав вглядатися в' море, ближче до берега.
І тут серед хвиль, що гарцювали, як навіжеиі, побачив собаку. Високо піднявши голову, він бив передніми лапами по воді, намагаючись дістатись берега, скавучав, благав допомогти.
Ось хвиля накрила собаку з головою, і його зовсім не стало видно. Я подумав, що він уже захлинувся водою, пішов на дно. Але голова з'явилася знову. І знову собака одчайдушно бив лапами по воді.
Було цілком ясно, що на берег йому не вибратись. Тільки він просунеться вперед на якийсь метр чи два, як нова хвиля знову відкидає його назад...
Я більше не роздумував. Швидко роздягся і кинувся у воду.
Плисти було важко. Зустрічні хвилі заливали обличчя, накривали мене з головою. З високого причалу собаку було добре видно, а тут, серед хвиль, я увесь час губив його з очей.
Повільно, дуже повільно, але відстань між нами скорочується. Лишилося метрів з п'ять... зо три метри... метр... Я вже бачу очі собаки, в них — невимовний страх і вдячність.
Я підплив до собаки збоку і схопив лівою рукою за нашийник. І дуже вчасно, бо собака вже зовсім знесилився і почав тонути, тільки ніс ще стирчав з води, а лапи вже ледь ворушилися.
Однією рукою я гріб до берега, другою тримав собаку. Дихання в моїх грудях спирало, бракувало повітря. А тут ще, як на лихо, ліву ногу зсудомило. Та я, напружуючи всі сили, плив і плив, борсаючись у хвилях...
Собака цілком звірився на мене, перестав скавучати, майже заплющив очі і тільки мляво ворушив лапами.
Я перехопив нашийник у праву руку, перекинувся на спину, щоб хоч трохи відпочити. На якусь мить побачив високе синє небо, сліпуче сонце і парусник — уже зовсім близько. Він видався мені велетенським, як гора, може, тому, що його саме винесло на високу хвилю.
"Якщо тонутимемо, то парусник врятує нас..." — подумав я і знову запрацював ногами та однією вільною рукою.
Тут я помітив, що хвилі несуть мене на валуни, які темніли край берега. Якщо я не поверну до пологого схилу, то це — кінець! Кине хвилею просто на камінь — і все! Зовсім несподівано для себе я закричав:
— Допомож-і-ть!
І одразу ж зрозумів, що кричу даремно. Хто почує мій кволий голос серед цього бушовиння, серед скаженого реву моря?..
У голові гарячково стуготіло лише одне: далі втекти від каміння, обійти його, наблизитись до пологого берега. Я зараз не можу точно пригадати, що і як далі було, бо перед моїми очима лише пропливав якийсь рожево-білий туман, у вухах ревло море, в голові тупо вистукували якісь молотки, а мозок палав однією думкою — до берега, до берега!.. Собаки я вже не міг випустити з рук, пальці заклякли на нашийнику, задерев'яніли.
Коли стоїш на березі і дивишся, як з моря котяться хвилі, то здається, що за тими хвилями до берега плисти легше, ніж від берега. А насправді хвиля, що відкочується, набагато дужча. Вона тягне в море все, що захопить з собою. Я кілька разів наближався до берега, але мене знову відкидало назад.
Потім я знову на якусь мить побачив надзвичайно яскраве сонце, неймовірно синє небо і майже над собою — велетенський, на півнеба, парус...
Мене підняло на гребінь високої хвилі, вдарило тугою, як гума, водою в груди, в обличчя, в очі, в ніс, у вуха...
Коли я опритомнів і кліпнув очима, то побачив кілька схилених наді мною незнайомих облич. Щоправда, одне ніби знайоме. Знайоме... знайоме... а от де й коли я його бачив?
— Ожив!.. Ну, тепер все буде гаразд,— почув я густий дужий голос.— Здоров, моряче!
І тоді я впізнав його.
— Дадя Влас?.. — заворушив я губами.
— Авжеж. Отже, згадав? Зовсім добре! — задоволено сказав він, посміхаючись у свої гарні вуса.
Я знову заплющив очі. Але чому тут дядя Влас, і чому оці всі незнайомі люди, і де я, і що зі мною коїться?..
Тут я відчув, як мене лизнуло в щоку теплим шорстким язиком, догадався, що це — собака, і все одразу згадав. Згадав, як кинувся в море, як плив з собакою, і на радощах посміхнувся. Це добре, що я вже не пливу в морі, а лежу на твердій землі, на чомусь м'якому і теплому. Добре, що біля мене люди і собака, якого я врятував. Добре, що так само яскраво світить сонце і що мені тепло і якось млосно... Дядя Влас прогув:
— Вас тоді двоє було: Левко й Ілько. Так ти — хто?
— Левко,— кволо сказав я.
— А як же оце ти відважився стрибнути в море?
— Я собаку рятував.
Дядя Влас сидів біля мене навпочіпки, міцний, широкоплечий, з буйною чорною чуприною, що спадала на широкий засмаглий лоб.
— Тебе рятували, Прибій,— звернувся він до собаки, а потім пояснив мені: — Це мій собака. Я часто його з собою в море беру, а цього разу на березі залишив. Ось він і вийшов мене зустрічати... То як ти себе почуваєш, Левко?
— Бік болить,— сказав я.
— Іти можеш?.. Де ти живеш? Я тебе додому відведу, лікаря викличемо.
— Можу...— Я звівся на лікоть, але застогнав і знову ліг. Дядя Влас сполошився:
— Е-е, бачу, погано тобі. Полеж, полеж. Зараз ми машину організуємо. Біжи швидше по таксі,— звернувся він до одного чоловіка.
Той побіг. А дядя Влас гув:
— Видно, ребрами ти добре торохнувся. Це тобі ще пощастило, що на оте велике каміння не понесло, бо там була б амба...
Він говорив якось просто, з тією грубуватістю, яка властива людям одвертим, дужим і сміливим. Біля нього мені було затишно, і навіть біль у правому боці ніби став не такий дошкульний.
Під'їхало таксі. Дядя Влас легко взяв мене на руки, поніс до машини, заспокоюючи:
— Потерпи, потерпи трохи... Розумію, що болить.
Слідом за нами в машину вскочив і Прибій, вмостився поруч зі мною на сидінні.
Дядя Влас посміхнувся:
— Тепер він уже від тебе не відстане. Тямуща тварина. Все розуміє, тільки сказати не може.
Чим ближче ми під'їжджали до дому, тим більший неспокій мене охоплював.
— Буде мені дома...— сказав я.
— За що?
— За все... І за те, що в школу не пішов, і за...
— Заспокойся. Я сам розкажу, як було. Я ж усе бачив.
12. ПЕРЕПОЛОХ КІНЧАЄТЬСЯ ЩАСЛИВО
Біля двору я попросив дядю Власа:
— Відпустіть машину. Тут уже я сам дійду. Він по-змовницькому посміхнувся на мої слова.
Гаразд...
Мені самому себе не видно було, і я не знав, який у мене вигляд. Але моя мама, коли побачила мене на порозі, то аж назад поточилася.
— Левко!..