Але що вони мають до Листопада?
Міма розглядала підмальовані лиця дівчат, і по її душі віяло холодом. Вона хотіла вже сіпнути Романа за рукав, щоб залишив зайву балачку, коли нараз сталося щось непередбачене: серед байдужих лиць виділилося одно. Елегантний молодець виступив перед хор.
— Я хочу сказати, — почав він ламаною, шепелявою українською мовою, а потім таки перейшов на англійську, — я хочу сказати, що я народився в цій країні, але мене мама навчили ходити до церкви, співати в хорі і належати до братства. Я люблю співати, ми всі любимо співати, то чому не співати, коли нас просять? Якби це було щось зле, отець не дав би був їм церковної залі!
— Волтере, престань говорити таке! — гукнув хтось іззаду.
Хор зашумів. Молодця то заговорювали, то він таки змушував усіх слухати його. Молодші розмахували руками, а старші зібралися кругом Мельничука і півголосом нараджувалися. Вкінці Мельничук стукнув батутою об пульт і заявив:
— Вел, а якби ми навіть захотіли співати, то хай мені містер Тополя скажуть, з яких то нот того співу вчитися?
Міму обкинуло жаром, але Роман не давав збити себе з пантелику:
— Нот покищо не маємо, та я їх випишу з Нью-Йорку. Поки що ж будемо співати пісні, що їх всі старші напевно знають. А на чергову пробу перепишемо латинкою слова потрібних пісень...
— О, я перепишу через кальку на машинці в батьковій канцелярії! — підхопив той молодець, що перший погодився співати на святі.
***
Отець вбіг до кухні з таким розмахом, що пані Боринська трохи не кинула від несподіванки пляшки з сметаною.
— Мілю, ти чуєш?
— Що, серденько?
— Церковний хор співає "Не пора!" Бравий хлопець той Тополя — шкода, що наша Христя така ще мала!...
— Христуню, принеси мені цукру зі спіжарки! Ой, Васильку, хто ж таке при дитині говорить?
Отець Боринський спустив винувато очі.
— Таж я нічого, Міленько, але скажи сама, що ж інакшого можна сказати про людину, що, пане добродію, переговорила нашого Поля Мельничука?!
***
— Місис Дибайлиха, як я вам щось скажу, то аж забудетеся!
— А що, що?
— Е, дайте кводра за добру новину!
— Ну, дам дайма!
— Моя новина і зеленого варта! Волтер Коцюба залюбився в вашій Мері.
— Жартуйте, здорові, місис Лозова! Той погребника Коцюби син?
— А що ж той з Весту?
— Ой, що ж би я дала за те, місис Лозова, аби це була правда!
Та мені та Мері (я вам не хвалюся!) як рідна дитина! Таке і добре, і тихе, і яку мені серветку на стіл вишила, що у вітальні!
— Або ви що, місис Дибайлиха? Хіба я вам коли неправду казала чи що?
— Та ніколи, кумонько! Але то таке щастя, що мені вірити страшно! Та Коцюба сам їздить "кадиляком", а Вольтерові другого на Різдво купив... А той бойсина, що, то знаєте, мою Мері все кличе...
— А ви що, питали Терещиху?
— Та питала під церквою тамтої неділі. Він, каже Терещиха, води нікому не закаламутить, але бідний такий! Не то ні цента на книжечці не має, але каже, як вона часом з жалю бере та й вкине і його білля до машини, як пере, то каже, самі діри та лати...
— Ну, бачите, а як Волтер дістане бізнес по старому Коцюбі...
— Щоб лиш Мері його хотіла!
— Е, як не схоче! А чого ж вона до церковного хору записалася? Там, де Волтер співає.
— А правда, мій старий казав! Але там і той Терещишин є, і ще дочка того, знаєте, скитальця, що то такий вчений і що при шнурах працю має...
— То що з того? Ваша Мері не дурна, самі побачите!
***
— Так, будь ласка, на черговий тиждень напишіть, скажімо, коротеньке опрацювання цієї теми... Воно ж само по собі цікаво слідкувати за тим, що розуміли наші предки під словами, що на них маємо сьогодні точно окреслені дефініції. Власне "держава" — це в тодішньому значенні власність одного володаря, а все ж таки добре розгляньтеся в матеріялах (поділіться ними по дружньому, мені ж годі їх переписувати двічі рукою). Ви
побачите, що й тоді було вже поняття патріотизму, не тільки в розумінні вірности володареві, але й "землі руській". Було навіть зрозуміння інтеґральности цієї землі, я б сказав, як поняття вищої ідеальної вартости, незалежно від того, що володіли нею навіть різні володарі, як ось у словах ігумена Данила... Раджу вам заглянути теж до Грушевського. Це просто прекрасно, Романе Євгеновичу, що у вас є Грушевський! Бачите — дехто віз золото, зашите в одяг, а ви ось роздобули та перевезли через океан таку дорогоцінну книжку. Там багато пишеться про значення віча. Можете, звичайно, згадати і про Захара Беркута, хоч, на мою думку, це куди більше підходить до історії літератури, бож письменникові не обов'язково додержуватися історичної правди. Тобто вісток, що їх можемо ще сьогодні роздобути з доступних нам джерел... А знайти чисту правду — це завдання дуже нелегке, хоч тим почесніше і варте труду.
— Та ми заговорились, а вже давно одинадцята минула. Отже дуже прошу вас на другу суботу, тільки аж на пів одинадцятої, бо Тетяна Гнатівна не встигає прибрати, поки прийдете. Бачите, годі нам розпрощатися...
Міма та Роман дякували за лекцію і складали книжки, коли закрався в кімнату Всеволод і щось пошептав Мімі. Міма кивнула головою і пішла в "дитячу".
— Ну що, Всеволоде, готовий у школу?
— Завжди, таточку!
Професор променів на радощах.
— Ось бачите, Романе Євгеновичу, мені на душі так, як колись було, коли я мав в інституті перед собою з сотню студентів. Та де ж це решта?
— Ну, Тамара ще перед дзеркалом, — кинув Всеволод з погордою.
— А Орест?
Ореста не було...
***
Міма застала Тамару перед дзеркалом у легенькій блюзочці з полтавським гаптом та з гребенем у руках.
—О, ти маєш таку чудову блюзочку! — щиро здивувалася Міма.
— Це мамина, але, Мімо-голубко, ви серйозно, що вона мені до лиця?
— Та звичайно ж! Знаєш, може бути багато одягів, що в них тобі непогано, але мало таких, що одягнеш їх і почуваєш, що ти з ними — одне ціле!
— Аз цією блюзочкою, кажете, я — одне ціле? — зацікавилася Тамара.
— Так, вона у твоєму стилі. Тільки ж чи не буде в ній сьогодні холодно?
— О, ніколи в світі! Тільки, прошу, порадьте мені, як зачесати волосся? Де проділ? Посередині чи збоку?
— Щоб задержати стиль блюзки, випадало б посередині.
Треба відчесати волосся від чола і схопити стрічкою—тоді буде, неначе це в тебе коси... Ось дай стрічку! — і Міма з повагою знавця взялася за діло.
Вкінці Тамара повернула голівку перед дзеркалом:
— Чи буде мені так гарно?
— Краса, Тамарко, велика річ! Навіть найкращим одягом чи зачіскою її не наведеш! Вона мусить бути в кожному твоєму русі, кожному слові, кожному погляді.
— Мімочко, в нашій клясі дівчата чорнять собі вії. Як думаєте — чи з того буде кращий погляд?
— Найкращий погляд тоді, коли ти думаєш лише про те, що гарне...
— Знаєте, в мене є такий "Тін-ейджерс маґазін". Там чисто про все написано, але такого я там не читала...
— А ти читала "Марусю"?
— Н-ні...
— Шкода, що і в мене її немає. Напишу до товаришки до Чікаґо — може, позичить. Там прочитаєш про дівчину, що була справді гарна., без чорнених вій...
Прийшов Всеволод — сказати, що Ромко телефонував по Ореста і довідався, що Ореста сьогодні на лекції не буде. Отже час уже починати.
Тамара ще раз оглянулася в дзеркало і, залишившись, вийшла в другу кімнату.
***
Роман проводив Міму домів.
— Ти знаєш, чому Ореста не було?
— Ні!
— Пішов глядіти на змагання навкулачки. Пані Боринська була дуже здивована, бо не знала, що він мав іти кудись інде.
— Значить, нічого не казав про це навіть в хаті!
— Так виглядає.
— Твоя вина! Хто ж завів конспірацію разом з отаманом Волею?
— Не кривдь неповинно отамана! Звичайно, він не повинен був казати, що отаман дав наказ учитися про Україну в сивоусого характерника; але сказати, що ми умовилися зустрітися у Рябенків — це був навіть його обов'язок!
— Видно, що це надто складне для нього!
— Я ж це їм вияснював — як на лопаті!
— А він так зрозумів, що пішов глядіти, як люди обтовкають один одного!
— Не будь злослива! Професор трохи не плакав. Каже: "Думав — школа буде, а тут, мов на глум — тільки своїх власних дітей учитиму!"
— Сіромаха!
— Та пожди — ще прийде коза до воза! А ти ще подумай, які вірші будуть говорити діти на Листопадовому Святі? Це не штука, що хор співає; це, правду кажучи, ще дуже мало...
— А звідкіля ж я маю знати?
— З голови. Усним переданням...
— В цілості нічого не пригадую, а за точність текстів, що їх знаю, ніяк не могла б ручити...
— То давай монтаж з уривків... На тлі пісень, під настрій...
— Коли перестанеш мені перешкоджати своїм обговоренням, то, може, щось і надумаю...
— Думай, тіточко! Бажаю успіхів...
***
Дорогий Довбуше!
Гарне Ти мені завданнячко поставив, а от, тобі наперекір, після довгих старань, вдалося мені його таки розв'язати. Шукав я чи не шукав, досить того, що таки віднайшов того твого Івана. Виходить, що він таки одна людина. Називається Іван Більчук, зі Львова. Відповідає всім Твоїм даним і шрам з-під Б. має на лиці.
Не знаєш, хлопче, кого шукав! Хоч чував про нього напевно: полковник Хмельницького, що про нього ми (тямиш?) залюбки пісню в бункері співали. А взявши дальше від Хмельницького, а ближче до наших часів, то Тобі відомо, ким комісарші большевичат страшили!
Дорогою сюди, в Моравії дістав кулю в легені і того тепер лежить, бідолаха, в Ґавтінту. Лікарі кажуть, що його може врятувати тільки велика і дорога операція... Коментарі, мабуть, зайві: додумай сам, коли недарма сидів зі мною в старшинській школі!
Подаю його адресу і раджу: поспішай...
...Роман стояв при вікні і корчійно стискав обома руками лист Вуйка Бурмила. Думки кидалися безпорадно.
На руці мав годинник, вартий не більше, ніж п'ять долярів, на столі лежали книжки, що тут придалися б хібащо мишам на поживу, бо хто ж їх взагалі зумів би відчитати?
А там (він виразно чув!) шуміли смереки... Сам полковник Нечай! Легенда гір...
Роман кружляв кілька хвилин по стрішку, опісля надягнув плащ, тріснув дверима так, що аж одна завіса виламалась, і побіг до отця Боринського.
***
— Та-а-ак, Всеволоде та Орку, стійте ж справді наструнко, як годиться воякам! Тим часом візьміть у руки парасолі, щоб ви призвичаїлися, як держати на сцені кріси. Ага, Всеволоде, щоб я не забула тобі сказати! Зараз після проби зайди до паніматки, вона хоче тобі ще раз примірити однострій.
— А тепер ви, листочки, вбігаєте на сцену.