Схопив Дорошенко за руку і з силою вклав їй у долоню ключ. — Ви ці дамські жартики киньте! Беріть ключ і забирайтесь негайно. Щоб вашого духу не було. Епідеміолог називається. Всі можуть іти. До одного... Про шкуру свою тільки думає... Дамочка!..
Дорошенко заплакала голосніше, вона повернулася до стіни і так стояла, здригаючись і схлипуючи.
— Це паскудство, — сказав Лозицький, підходячи до Дорошенко. — Ходімо звідси, Євдокіє Іванівно. Не плачте. Ну заспокойтесь, прошу. Це паскудство, — повторив він. — Що тут казати. Ходімо. Гидко слухати. Сергію, ходімо.
Він поклав руку на плече Дорошенко.
— Зачекайте, — схлипнула Дорошенко. — Ігорю, зачекайте. Хлопці, Сергію, стійте. Не йдіть.
Вона, схлипуючи і витираючи кулаком заплакане обличчя, підійшла до дверей, легенько відсторонила Лозицького.
— Сідайте, — сказала вона. — І ти, Сергію, сідай. Так не можна.
Баландін підійшов до вікна, закурив. Перед вікнами його кабінету валялися старі дерев'яні клітки для кролів: дошки прогризені, але сітки на кришках ще міцні. "Шкода, полагодити не встиг", — подумав він.
Лозицький і Махов знову посідали на старезному дивані, який, проте, ще зберігав довоєнний шик; перш ніж попасти в лабораторію Баландіна, цей диван красувався на імунологічній стайні й дотепер зберігав ледь відчутний запах коней. Диван, наче чутливий сейсмограф, реєстрував людські дотики — його пружини бриніли на всі лади; диван неспокійно рипів, коли на ньому вмощувався Лозицький; він німував, коли сідав Махов; під Баландіним диван басово скреготав; Дорошенко воліла сидіти на стільці. На диван вона сідала вельми рідко — пружини видзвонювали тоді мідними голосами: тьонн... тьонн...
— Ти, Дусю, неправа, — сказав Махов. — Вийти зараз звідси не можна.
— Мені байдуже, — криво усміхнувся Лозицький. — Куди всі — туди я. Все одно здихати.
Баландін, огорнутий сизими заокругленими звивами тютюнового диму, стояв біля вікна, ялозив у роті сигарету.
— Миколо Петровичу... я погарячкувала, — мовила, ковтаючи сльози, Дорошенко. — Давайте все обговоримо... тільки спокійно.
Вона витерла обличчя полою халата.
— Обговорення закінчено. — Баландін погасив сигарету об підвіконня. — Ви вільні.
Дорошенко подивилась на ключ. Простий, з ледве вигнутою борідкою, ключ. Їй стало гаряче. Знову почали боліти соски. "Треба сказати Феді, щоб купував іонітне молоко", — подумала вона,
Підійшла до стола й обережно поклала ключ на скло.
Пружини в дивані зарипіли, ніби хтось важко пройшовся по подушці.
— А як же я? — запитала Ліля. — Я не можу залишатися. У неділю тітка приїздить... на "Ракеті"... хто їй відчинить кімнату?
Баландін повільно, неохоче обернувся; обличчя його стало м'яке, обрезкле, як завжди; тільки в очах застигли сум і відчуженість. Здивований, нерухомий був погляд з-під потемнілих, наче аж підмальованих фіолетовою фарбою, стражденних повік.
— Ну добре, — сказав Лозицький, — припустимо, що ми залишаємось. Але ж як жити в цій хаті? Тут, даруйте, вбиральня не працює. Нічого собі карантин! До мікробщиків бігати, чи що? Давно казав, що треба відремонтувати.
— Відремонтуємо, — відказав Баландін.
— Скільки разів я пропонував, — красно промовляв Лозицький. — Зима на носі, а елементарних вигод у лабораторії нема. Починаємо махати кулаками. Порядочки.
— Ви довго будете блазнювати? — визвірився Баландін. — Тут вам що? Цирк? Я сам відремонтую вбиральню. Ви мені набридли.
— Набрид? — тонким дитячим голосом вигукнув Лозицький. — Набрид? Ось воно як! Великий геній знайшовся! А мені наплювати на всіх геніїв. Ви розумієте? На-плю-вати. Ситий ними отак! Помовчали б краще. Як ви з жінкою розмовляли? У неї діти! Ви не сміли так з нею розмовляти! Це підло і низько — вся ця ваша комедія... Що це за табірні замашки?
— Ох ти ж, шмаркач, — вимовив Баландін; він підскочив до Лозицького, який сидів на дивані, вп'явся пальцями в сорочку біля самого горла, ривком підняв Лозицького (щось хруснуло), поставив на ноги, відштовхнув од себе — Дорошенко ледве встигла відступитись, — і Лозицький гримнув спиною об двері. Гострим ліктем він вибив скло (двері були засклені), і бризки сипнули на лінолеум.
— Негідник! — сказав, ковтаючи повітря, Баландін. — Я тобі покажу табірні замашки, Молокосос миршавий...
— Перестаньте!
Дорошенко щосили била кулаком по долоні.
— Перестаньте, ви всі збожеволіли!
Всі схопилися з місць, заметушилися, закричали. Махов тримав Баландіна за руки і в чомусь переконував його, Лозицький потирав забитий лікоть, Ліля налила води в чашку — Лілю знову нудило, — і саме в цю мить Лозицький відчув сильний поштовх у спину і обернувся.
— Що за шум, що за гам учинився? — весело примружившись, спитав Ординцев, дуже старанно вимовляючи слова. Ординцев погойдувався на порозі, доброзичливо усміхаючись; на ньому був брудний, весь у крові та кролячій шерсті, халат. — Премію, мабуть, ділите? — вищирився Ординцев. — Миколо, у тебе гарний вигляд, — сказав він, підморгуючи. — Тобі курорт допоміг. Засмаг чудесно! Як Мариночка себе почуває? Ні, в тебе просто розкішний вигляд! Чи не правда, Ігорю?
— Геть з лабораторії! — опам'ятався нарешті Баландін.
Від Ординцева несло горілчаним перегаром. Він спокійненько гепнув на диван і потягнувся, ніяково усміхаючись.
— Шикарний інтер'єр... Боже ти мій! Диван як у шахіншаха. У тебе що — нарада? Не церемонься. Працюй. Я не заважатиму.
— Як ти сюди попав? — спитав Лозицький,
— Як, як! — засміявся Ординцев. — Слава богу, це не Держбанк. Я не гордий. Я через віварій... Віварій у вас чудовий. Де ти таких кролів нахапав, Миколо?
Ординцев говорив це так, наче його губи та язик були зроблені із старої, непіддатливої, порепаної гуми. Яйцеподібна голова його, увінчана круглою лисиною-тонзурою, мляво погойдувалась на тонкій неголеній шиї.
— Іди, — сказав Баландін, хапаючи Ординцева за руку. — Негайно іди звідси.
— Ні, Миколо Петровичу, зачекайте, — промовив Махов. — Заждіть, заждіть. Що ж це виходить? Ви збираєтесь його випустити? Що ж це, практично, таке? Ні-і. Так діло не піде. Нехай тепер сидить разом з нами, коли влип у цю історію. Нікуди він не вийде.
— Дзвінок, — сказала Дорошенко. — Телефон.
— Я йду.
Ліля поставила чашку на раковину і вийшла з кімнати.
— Миколо, — радісно сказав Ординцев, — я залишуся. Коли таке діло... Я все розумію. Не перешкоджатиму, не бійся. Дякую, — підморгнув він Махову, — воно саме зараз... Не знав, що у тебе сабантуйчик. Він ковтнув слину.
— Миколо Петровичу! Вас до телефону!
— Жоро, йди, — благально сказав Баландін, наближаючись до дверей. — Чуєш? Зараз же.
— Нікуди я не піду, — проспівав тенором Ординцев. — Очі волошкові, стан твій смерековий... Я не до тебе. Я до Ігоря. У мене справа. А тобі шкода, якщо я з вами вип'ю? Так?
Баландін уже вийшов у коридор.
— Шкода, так? — кричав навздогін Ординцев. — Шкода казенного добра, так? Гребуєш мною, так? Не п'єш, не куриш? Чистенький, так?! Такий приятель, еге ж?
— Ви не хвилюйтесь. Ви залишитеся з нами, — заспокоїв його Махов.
— Вийдемо на хвилиночку. Побалакати треба, — штовхнув Ординцев у спину Ігоря.
— Слухаю, — сказав Баландін, притуливши до вуха трубку. — В чому справа? Я слухаю.
— Миколо Петровичу, пробачте, — проворкотала трубка. — Вас турбує Твінг. Добридень.
Чоловік з холодним англійським прізвищем Твінг працював в електронно-мікроскопічній лабораторії; він досліджував ультратонкі зрізи лейкоцитів — розтинав білокрівці на шматочки, як яблука: намагався встановити причину білокрів'я. Він годинами просиджував у затемненій лабораторії, вдивляючись у зеленкуватий екран електронного мікроскопа, де пропливали примарні контури лейкоцита. Часом йому здавалось, що він летить над невідомою загиблою країною, обмацуючи її поверхню, її руїни променем радіолокатора. Люди, білокрівці котрих він досліджував, давно вмерли; Твінг багатьох з них обезсмертив, публікуючи в часописі "Питання онкології" фотографії лейкоцитів з підписом: "Цитоплазма мієлоцита хворого Г-єва, 38 років. Вірусоподібні частки. Негатив X 17 000".
— Ось яка справа, — проникливо сказав Твінг. — Сьогодні ми збирали культоргів, радилися. Погано у нас ще з культурно-масовою роботою. Критикували, зокрема, вашу лабораторію. В самодіяльності ніхто з ваших співробітників не бере участі. В культпоходах не буваєте. На виставці я теж нікого з ваших не бачив. Правильно я кажу?
— Так, — сказав Баландін.
— Ви як завідувач повинні організувати людей, щоб відвідували хор. Особливо молодь. У вас там є голосисті хлопці. Треба завести журнал і записувати всі заходи. В інших лабораторіях вже є такі журнали. Правильно я кажу?
— Так, — сказав Баландін, покусуючи пучки.
— Ви повинні зважити, — натхненно інструктував Твінг, — що культробота зараз у центрі уваги. Скоро нас перевірятимуть, можуть і до вас заглянути. Так що підготуйтесь. Головне — масовість. Пам'ятайте, Миколо Петровичу, що відповідальність лежить безпосередньо на вас. Постарайтеся, щоб усі ваші люди були охоплені гуртками самодіяльності. До речі, ви теж могли б... Мені відомо, що ви чудовий скрипаль... Алло, ви мене слухаєте?
— Так, — беззвучно поворушив губами Баландін. — Так. Так.
V
Вони розмовляли в напівтемному коридорчику, що йшов у віварій. В коридорчику на дерев'яній підставці стояла дитяча емальована ванночка, де препаратори мили буряки для кролів; тут же валялося дві пари гумових чобіт. Пахло мишами і пріллю.
— Виходь швидше, — сказав Ігор. — Змивайся, поки не пізно. Ти що — сказився? Бачиш, що діється в лабораторії? Біжи, поки Махов не прийшов. Він не відпустить... Давай забирайся!
— Юначе, — сказав Ординцев, ковтаючи слину. — Останній раз прошу... як старший науковий співробітник молодшого. Одну. Лише сто грамів...
— Забирайся із своїми грамами. — Ігор вилаявся. — Знайшов час.
— Дисертацію комусь завалили? — зневажливо скривився Ординцев. — Подумаєш, нещастя... Радіти треба. В такі дні життя набуває особливого емоціо... емоці... — нарешті він подолав це слово, — емоційного забарвлення.
— Виходь. Чуєш? Аварія.
— Яка аварія? — нарешті усвідомлено подивився Ординцев.
— Аерозоль. Поздихаємо через три дні. Є така світла перспектива.
— Що трапилось?
— Накрилася камера. Під час зараження. "Макбет". Ми зараз із вірусом Джосера працюємо.
— Джосера?..
— Зіпсувався мотор відсмоктувального насоса.