А ще до того – мудрість, яка нічого спільного не має з мудрістю наших предків, які жили перед часами "відродження".
Бо предки наші зовсім не дивилися на світ, як на рай перед гріхопадінням. А коли й були "обдаровані міцною силою любови", то її вистачало лише для своєї породи. Вони зовсім не вважали, що братерство є завжди на місці. Навпаки, не раз уважали, що глупо давати "стерегти шулікам голубів". Вони думали, що "єднати вівці з вовками на одній луці, це всупереч самій природі і здоровому розмислові". Щодо заповіді чоловіколюбства Тагора та його епігонів, то предки воліли "в разі конечності, ліпше впасти в руки Божії, ніж в руки людські"...43) Ні до людей, ні до людців, ні до людськості особливої довіри не мали.
Взагалі, і під тим оглядом було провалля між їх світоглядом і світоглядом "відродженого" українства XIX віку. "Нова Україна" – орган соціалістів-радикалів з-під знаку М.Шаповала, писала: "любити свій край, рідний край... ще була зрозуміла річ" (не природна, не наказ сумління!). "Але з сього не виходить, що треба було з погордою, або з ненавистю ставитися до інших народів". В. Липинський вчив, що, визволяючи наш народ, мусимо йти разом з Москвою, не проти неї! "Драгоманов думав, що треба любити свій народ поруч із другим, а не проти другого" (соціалістичний Гаркун-Задунайський тої самої думки на цей рахунок, що і Румянцев-Задунайський). "Так само, як ми любимо свій дім, свою сім'ю, свій спосіб життя, але це не примушує нас ненавидіти те все в інших людей",44) – твердили вони. І в консеквенції – як же ж швидко схиляли шию, як прудко відрікалися від любові і до свого дому, і до свого способу життя, коли міцна сила московської півночі наказувала їм свій, чужий їм, спосіб життя – уважати за власний і "рідний". Любов до свого, яка була тільки "зрозумілою річчю", а не позарозумовою пристрастю, – швидко вистигала... А любов "свого поруч із чужим" як же ж прудко доводила до заміни свого на чуже...
Оскільки більше відсічі під тим оглядом мала філософія прадідів наших. Коли після одного невдалого нападу турків на Січ, гори яничарських трупів лягли на кошовий майдан, їх вирішено було – спалити, "бо на побитих... трупах кунтуші свої були в єдній крови бісурменськой аки омочені... І єсли би їх хто похотів знімати", тоді б мусив "руки свої тим сквернити".45)
Але для Шаповалів, Григоріїв, Винниченків, і навіть для Липинського, московська сила – це були заблудші брати. І треба переконати їх – і вони отямляться.
Якою ж фундаментально іншою, фундаментально неідилічною була філософія прадідів, що цуралися контакту з невірними! В їх навернення не вірили запорожці, вірили в їх витереблення чи унешкідливлення. Це були – "безбожні агаряни" з нашої минувшини. Це були "проклятий і безбожний Ногай", "проклятий і безбожний Шелегуба". Це були зненавиджені насильники, не засліплені брати, яких треба напоумити.48) І нікому з наших предків, що змагалися у кривавому змаганні з тими яничарами і агарянами не гірше, ніж наше покоління з більшовиками, – і в думці не мали любити свій народ не "проти" тих Ногаїв і Шелегуб, а "поруч з ними"! Нікому з наших предків в голові не вмістилося б, що можна було інакше, як "з погордою, або з ненавистю ставитися" до тих наїзників...
Цю нову настанову до братів Шелегубів ("братів-пролетарів", "братів-хліборобів") приніс щойно наш звироднілий XIX вік з Драгомановими і іншими апостолами нашого "виродження"...
Драгоманов і драгоманівці не розуміли, не знали категорій – "свій-чужий", не розуміли, що від не свого немає правди. Вічно чекали з далекої півночі, коли не політичного (на це їм було "наплювать"), то соціального "визволення", за яке багато прощали наїзникові. Не раз просто кликали його до себе...
І як же ж, знову інакше дивилися на ці речі далекі пращурі! В "Похвалі кагану Володимирові" казав тодішній проповідник: "не наведи на нас напасти... Не предай в руки чуждиї, да не прозветься град твій плінен і стадо твоє пришельци в землі несвоїй (пригадується Шевчевкове – "на нашій, не своїй землі" – Д.Д.), да не прерікут страни: где єсть Бог їх?" Жахом наповняла серця пращурів гадка про навалу "чуждиїх". Вони знали, що за "чуждими" йде і їх Бог, перед яким мусили б схиляти коліна; що "чуждії" не приносять визволення, лише обертають підкорених в народ без свого Бога, без своєї правди, і без своєї землі.
І ці категорії – Бог, своя правда, своя земля, стали чужими новим апостолам космополітизму, злиття народів, "всенації" і всеохоплюючої любові! До якої дегенерації призвів здорову душу нашого народу проклятий вік нашого занепаду!
Нові гуманісти пророкують наглу загибель всім тим, хто "лише зміцняють і розвивають свої бойові інстинкти, свою нетолерацію".47) Але "зоологічний націоналізм", те "хижацтво", яке вони викликають як кару небесну – за давніх часів не було нічим іншим, як нормальною поставою всякої одиниці, всякої породи у вічному змаганні за своє місце під сонцем. Ось як дивився на такі речі проповідник великого князя Володимира: він хвалив його, цього на правду великого володаря, за те, що "підбив під себе сусідні краї, одні миром, а непокірні мечем..."48) Як політично-територіальну, так скріпляв він, виковував і духовно-релігійну єдність своєї країни, запроваджуючи християнство. А в "Поученні дітям" розповідає Мономах про війну з сусідніми ордами: "повоєвал до Лукомля... На Десні изимахом князя Асадука и Саука, и дружину их избиша... И на ту осень идохом з Черниговци... к Міньску, изїхахом город і не оставихом у него ни челядини, ни скотини... Идохом в Білі Вежи, и Бог ни поможе и святая Богородица, избиша 900 половець, ...а два мужа толко утекоста". Треба було й собі вовком стати, бо вовки довкола жили: "и внидохом на святаго Бориса день из Чернигова, и їхахом сквозі полки половечскії і облизахуся на нас аки волци стояще, и от перевоза и з гор". Правда, "Бог и святий Борис не да им мене в користь, неврежени доидохом Переяславлю", але тому "неврежени", бо знали вовки половецькі, що з ще більшою звіриною від себе мають діло...49) Не з скарлуватілими нащадками тих наших стародавніх лицарів.
В ті часи не "толерація" була законом, а відплата. Князь Володимир казав (1152): "оже буду жив, то любо свою голову сложю, любо себе мщю". Засадою Сірка у боротьбі проти татарів було – "вет за вет". За кривди, заподіяні ординцями Україні, ніс "огнем і мечем" – "отмщениє хану і цілому Криму за турбації, зневаги і шкоди". А взявши в полон "тумів", потатарчених українців, наказав, як верталися до Криму, "всіх без жадного пощадения на голову вибити й вирубати", уважаючи, що так було б і для них краще, "нежелибисте міли в Криму между басурманами розмножатися на наши христіянскіи молодецкіи голови".50)
Взагалі в ті часи інакше, ніж в XIX віці вірили .в справедливість Божу. Тепер, слова "Мні отмщениє і аз воздам", толкуються в тім сенсі, що не людська це справа, а Божа, а як Він зробить – Його справа. Тоді думали інакше. Тоді вірили свято, що ніякий гріх не мине насильника, що "аз воздам" це не пусті слова, що вони колись таки здійсняться і то, як наприклад думав Мономах, руками людей, яким "поможе Бог і пресвятая Богородиця". Розповідаючи про катування українців москалями після Полтави, в Лебедині, автор "Історіи Русов" пише: "єжели по словам самого Спасителя... всякая кров, пролитая на землі взищеться от рода сього", то "якіж взискания належаться за кров народу руського, пролитую... до сього дня", до часів Меншикова і Петра (ст. 213). Коли той самий кат його народу, підніжок Петра, Меншиков, попавши в неласку і на заслання, автор "Історіи" каже, що це "помянена бисть перед престолом Всевишнього кров многих мертвеців, неповиннo пролитая на Руси", це "изли Бог чашу гніва свойого на главу убійци і на дом його" (стор. 232). Величко уважає, що коли в Україні з'явився великий муж, що карав насильство і кривди, і несправедливості, то це "милосердиє Божие", побачивши "свише на такії невиннії терпінія", того мужа "во отмщениє оних всіх бідствій опреділило".51) Мученики тих часів це не були мученики теперішніх прихильників Тагора і Толстого – паралітики на роздоріжжю. Це були мученики, які "невинно пострадавшії, воліють... із гробів своїх, жадаючи за кров їх отмщеяия".52)
Як різнилася від них ментальність тих толстовців з-під знаку соціалізму чи радикалізму, які проповідували не свободу Сірка, Мономаха, Величка, автора "Історії Русів", а тільки свободу індуського святого, "правдиву свободу без ніякого ворогування, яке доводить до війни"; свободу, оздоблену "пробудженою свідомістю, яка ставить народ понад усякі обіди і знущання", змушує його не звертати на них уваги. А коли й бути патріотом, то того "шляхетного" патріотизму, якому не можна "переходити у войовничий" патріотизм 53) і який "виявляється в тихому стражданні".
Взагалі сучасні проповідники "гуманності", "людяності" проклинають "завойовницький дух" і "отмщениє". Бо й що з нього вийде? "Чи справді завойовницький дух є необхідний, щоби націю удержати в стані Свіжості, гарту і здоров'я?" Зовсім ні! Народи, перейняті таким духом – погано закінчили, або закінчать (автор того певний).54)
Бо культ "завойовницького духа", культ "сильної еліти", повчали вони, – лише "тим самим скріплюють ту силу, що наступає на наше ж народне життя".55) Отже – удаваймо мертвих, втягнімо в себе пазурі, або ще краще даймо обстригти їх і аж тоді все буде в порядку! Не викликаймо вовка з лісу. "Наше народне життя", на їх думку, потече тоді молоком і медом!
"Реальних питань життя не дасться вирішити самою фразою про "національну етику", або "інтерес нації". Співжиття людей і цілих народів мусить отже регулюватися якимись іншими засадами, які й звемо "етикою"... Правда, деякі етичні кодекси мали на думці лише громадян свого племені, а відносно інших, "варварів"... радили використовувати засади "національного" чи конфесійного егоїзму. Але нема ніякого сумніву, що нині це вже пройдений шлях, до якого немає повороту і що навіть у сферу міжнаціональних відносин... вкочуються нові етичні норми, загальнолюдські".56)
Конкретно? Конкретно, наприклад, – не можна ніяким чином – проти Леніних і Постишевих користуватися якоюсь окремою "національною етикою", або – ще гірше – "національним егоїзмом" 40-мільйонного тиранізованого народу, неначе проти якихось "варварів"! Це було б негуманно і не по-людськи.