Богдан помітив — він був моторний, навіть дещо
екзальтований, розмовляв жестикулюючи, поли халатика, що весь час розпахувалися, йому явно заважали. І зовсім геть зникли думки про його старість, дряхлість, немічність.
Згадавши давні сперечання з приводу його роману, як деякі літературні естети казали, що все у нього від розуму, а не від почуття, що він сухий
/
педант, Богдан подумав: скільки у нього щирого почуття у всьому — не менше, ніж розуму!
А Чернишевський справді був здивований, його глибоко вразили слова Богдана.
— Хіба з ЇЇ талантом можна відійти від літератури, від праці, не писати?
— Вона часто хворіє останнім часом,— мовив Богдан, ніби мусив виправдати матір. Себе, себе хотілося виправдати хоч чимось!
— Ну що з того? Хай все-таки пише. В будь-яких умовах людям з талантом треба писати,— переконано сказав Микола Гаврилович.
йому хотілося розповісти, як він писав там — в Нерчинську, в Кадаївських руднях, в Олександ-рівському заводі, у Вілюйську... Він не розповів. Ніколи й раніше він не міг, не хотів хоч у будь-якому випадку ставити себе за приклад. Це було йому органічно не властиво. Може, колись, жартома, розповість своїм.
Він ніколи не розповів. За нього це зробили поодинокі соузники каторги, які вижили, дехто з сторожі, дехто з вілюйських жителів.
Він писав цілі ночі. Скільки повістей, романів він написав там! Він стільки передумав, пережив, перемислив, йому стільки треба було розповісти, передати людям. Але ж це було заборонено, загрожувало ще дужчою карою, і він все палив, що писав... Так, усе палив. Зовсім не як Гоголь, який спалив свої "Мертві душі", не з тих роз'ятрюючих міркувань, не з того душевного занепаду, що призвело Гоголя до такого самогубства — спалити свій твір. Він, Чернишевський, змушений був палити, і вартові дивувалися, коли вранці знаходили купи попелу. Пошепки переказували один одному. У Вілюйську це просякало і до обивателів — у маленькому селищі віддаля від острогу. Вони з подивом завжди дивились на худорляву постать, що блукає по боло-тявих околицях, і повторювали слова знайомих вартових: "Пише і палить. Пише і палить".
Хто міг знати властивості його надзвичайної пам'яті? Те, що було написано власною рукою, наче викарбовувалося навіки в голові. Раніше, в Кадаї чи Олександрівському заводі, коли він ще не був один на весь острог і поруч були соузники, збиралися довгими темними вечорами коло каганця або маленького ліхтарика, і він їм "читав" довгі твори, щоб якось розважити. Він перегортав сторінки книги, не даючи туди нікому заглянути, і як же був приголомшений один із товаришів, дізнавшись, що в його руках зовсім не роман, яким всі так захопилися, а якась давня-прадавня книжка духовного змісту, що випадково знайшлася в тюрмі. Тоді зрозуміли — він читав як по друкованому, напам'ять, не зупиняючись, те, що сам написав, спалив, але міцно тримав у голові.
А втім, дещо йому пощастило зберегти. Роман "Пролог". Він любив цей роман. У ньому оживали його друзі... Сераковський. Невже не пізнають Се-раковського? Він жадав, щоб образ друга лишився для "синів", для майбутніх поколінь. Невже не розберуться?.. Про це він нічого не сказав Богдану. Тільки згадав. Микола Гаврилович знову повернувся до Марка Вовчка.
— Я розумію, їй, певне, важко довелось, та й зараз важко,— мовив він.— її не оцінили по заслугах, але ж порятунок від усього — праця. їй гріх не писати. От інші сучасні письменники пишуть, і бачиш, може, й правдиво змальоване життя, та якогось одного куточка, а в її романі я відчув життя всієї Росії, нашої бідолаги матінки Росії. Ні, їй не писати гріх. Я дуже радів, коли ми її друкували, і Некрасов радів.
/
— З Некрасовим, коли ми повернулися з-за кордону, вона добре познайомилася, вони друзями стали,— вставив Богдан.
Боже мій! Ціла епоха минула за той час, поки Микола Гаврилович був там, за тридев'ять земель!
Він не знав, яким рідним, близьким у всьому був їм Митя Писарєв, який вірш написав Некрасов мамі після його загибелі — "Не рыдай так безумно над ним"... Як утішала маму сестра Некрасова, щирий друг Ганна Буткевич. Про все, про все хотілося розповісти, про всіх. Та вони ж ще бачитимуться з Миколою Гавриловичем — адже в якому Ярі він не опиниться — чи Чорному, чи Світлому, чи Красному,— усі на Волзі! Якось-то приїздитиме до Астрахані!
А Микола Гаврилович сумно згадував Некрасова:
— От хто геніальний поет Росії. Ніколи його не забудуть. Я любив його, я схилявся перед його талантом. Його не розуміли багато письменників, пихатих літераторів, навіть із погордою дивилися на нього, а він вищий за них, та й за всіх, на багато голів. А яка надзвичайна людина! Він весь час допомагав моїй сім'ї, поки я був там. Коли б не він, сини мої, може б, і освіти не мали.
Про це Богдан знав і від Олександра, і від Ольги Сократівни — як турбувався про них Некрасов, та йому не хотілося зараз перебивати Миколу Гавриловича.
— їм, правда, ще мої щирі друзі допомагали, і я багатьом заборгував. Що поробиш,— розвів руками Микола Гаврилович.— От просто багатьом винний гроші і мушу працювати, щоб сплатити свої борги. Адже допомагали самі трудящі люди, не багатії якісь, тому я тепер не відмовляюсь від будь-якої праці. На жаль, мене ще не друкують. От надсилають переклади,— він показав на стіл.— Історію Вебера перекладаю, під псевдонімом, звичайно. Імені мого бояться. Старі друзі — видавці — все ж таки цим виручають. Що ж, я й цьому ради, із злиднів мушу і це робити.
Він говорив не скаржачись, спокійно, просто констатуючи і пояснюючи.
— Я задоволений, коли перекладаю книги розумні, варті уваги, що розбуркують читача, примушують мислити, та, на жаль, часто видавці не можуть надрукувати ані моїх коментарів, ані передмови чи післямови. Це дуже прикро. Але ж треба заробляти, сплатити всі борги, я не хочу, щоб вони тяжіли над моєю сім'єю. Проте від дріб'язкових, не корисних для читання книг я все ж таки і в моїх злиднях відмовляюсь.
Богдан трохи не скрикнув, таке обурення охопило його. Він, Чернишевський, після двадцяти років каторги сплачує борги! Мусить заробляти перекладацькою поденщиною, щоб мати можливість жити. Він, якому вся Росія заборгувала!
— А як жадається своє писати. Де там! Ще не скоро дозволять, а мені ж треба поспішати, немолодий вже...
Мабуть, на старі роки ще більша жадоба віддачі — передати все, що може бути корисним, весь досвід, знання, думки, і, певне, йому так боляче було витрачати час на те, щоб "сплатити борги". Скільки вже того часу загаяно, загинуло!
— Я, слава богу, нівроку, як той віл, можу тягти і тягти,— він з удаваною гордістю глянув на свої руки, і хоч бачив Богдан і ці старечі з синіми жилками руки, і нездоровий жовтавий колір обличчя (казали, що у всіх так буває, хто так різко міняє підсоння з північного на південне, та ще на таке, як у Астрахані), і хоча бачив Богдан зморшки на обличчі і худорляву постать,— чим більше вони розмовляли, тим більше знаходив він подібність з останнім фото, де його здивувала величність, глибокий, розумний погляд, весь обрис людини-мислите-ля, непохитної в своїх переконаннях.
Але це не віддаляло. Поруч із глибокою пошаною росла любов, просто любов до цієї незвичайної Людини, бажання зробити для неї щось приємне, радісне.
— А я ж учився водночас з вашим сином Сашею в Петербурзькому університеті і знайомий був з Ольгою Сократівною,— сказав він.
— Справді? — дійсно зрадів Микола Гаврилович і обняв Богдана.— От шкода, от шкода, Ольга Сок-ратівна саме поїхала до Саратова, клопочеться, щоб мені туди дозволили переїхати, вона ж тут зі мною, весь час піклується про мене, а сама зовсім підірвала здоров'я.— В голосі його бриніла ніжність. — Скільки я їй турбот та клопоту завдав! Хоч би тепер уже мала можливість спокійно пожити, полікуватися. Коли б дозволили до Саратова переїхати. Рідні місця, рідня, друзі.— Раптом сумно додав: — Мало вже лишилося моїх Друзів-ро-весників. Некрасова нема... Я плакав, коли дізнався про його смерть... Ви любили Некрасова?
— Ще б пак! Та ми, молодь, знали всі його твори напам'ять. Було, жодна наша вечірка, зборище не минали без того, щоб хтось не прочитав "Железной дороги" або "У парадного подъезда" або щоб не проспівали "Выдь на Волгу, чей стон раздается над великою русской рекой?"
Микола Гаврилович і сумно, і задоволено покивував головою.
— А ви знаєте, що ще всі співали, обов'язково співали по всіх кутках Росії? — з захватом продовжував Богдан і тихенько, майже пошепки, але ще молодим гарним баритоном проспівав:
Выпьем мы за того, Кто "Что делать?" писал, За героев его, За его идеал!
— Ну що ви, що ви! — замахав руками Микола Гаврилович і засміявся, як дитина, та одразу зняв окуляри і протер їх. Вони були вологі не від сміху.
— А от зараз нам і випити нема чого, хіба що чайку,— заметушився він.
— Так і ми ж частіше самий чай пили,— усміхнувся Богдан,— не турбуйтеся, бога ради, пізно, треба йти.
— Ні, ні, посидьте ще трохи. Зараз запалю лампу.
Вони говорили, говорили, не помічаючи, як минає час, і справді надворі зовсім засутеніло. Це на півдні так одразу спадає темрява. Треба було запалити невеличку настільну лампу.
—■ Як добре, що ви прийшли,— казав Микола Гаврилович.— Подякуйте мамі за незабудь. Я вважаю її другом, хоч і не бачилися наочно. Моїм другом був незабутній Тарас Шевченко, а в Кадаї ми були разом з Андрієм Панасовичем Красовським. Які друзі з України! Які люди! — І раптом твердо, наказово мовив: — Повинна, повинна писати Марія Олександрівна, і зараз найперше хай свої спогади про нашого Бова-Добролюбова напише. Я укладаю про нього книгу. Передайте їй цю мою просьбу, мій привіт і шану.
І, наче підкоряючись якійсь внутрішній логіці думок і почуттів, згадав замислено:
— З мене сміялися, лагідно сміялися якути, вони всі до мене добре ставилися, хороші люди. Навесні, коли можна було вже мені гуляти, я дуже полюбляв розрихлювати сніг, давати шлях невеличким струмочкам. Якути питають: що ти робиш? А я їм кажу: я їх з-під арешту звільняю, хай течуть, хай у велику ріку течуть, тоді з них сила буде. Сміялися якути. Знаєте, славний народ, добрий, добрий І розумний, тільки забитий, неписьменний, скрізь злидні, хвороби, гніт. Надивився, як везли, я там на простори.