Вiн тiльки з якоюсь натягнутою усмiшкою споглядав веселощi.
Поклалися спати далеко за пiвнiч, а збудив малого дядько зовсiм рано.
— Iди — полюй! Треба твого яструба добре годувати...
Поки люди поїли та попорали коней, поступово приходячи до тями вiд учорашнього хмелю, хлопчик куницею прослизнув межи кущами i з одного помаху пращi поклав пiд берегом куличка.
Крижанi роси жалили ноги, а гостра осока рвала штани, коли вiн лугом бiг до табору.
Ось-ось випливе сонце, бо небо вже зрожевилось. А над Iрпенем, над його зарослими берегами, над болотами й лугами варився, клубочився, лягав важкими пасмами туман.
Пiвник запхав кулика до клiтки жовтоокому птаху, а сам заходився сьорбати вже холодну вiвсяну кашу.
Снiданок закiнчили.
Конi запряженi. Будий, Талець i дядько верхи, останнi холопи на возах.
Веслярi стали до берлини-лодiї. Розутi всi, iз закасаними холошами ногавиць.
Посунули, попхали судно на глибоке.
Спочатку поволi, далi швидше. Веслярi, пiдстрибуючи, перевалились у берлину, сiли на лавки-бесiдки, потягли до себе весла.
I пiшла-пiшла, понеслася лодiя по швидкiй водi.
I ось ще мить, i темна берлина наче розчинилась у пасмах рожевого туману.
Дядько Пiвень звiв свiй могутнiй тулуб над конем, ставши в стременах, лунко вистрiлив нагаєм. I коняки зрушили рипучi вози.
Рипiли колеса, дишла, драбини возiв, порипуючи та потрiскуючи всiма своїми частинами.
Покотилися вози до наїждженої дороги, що вивела вже їх до прямого широкого шляху на Київ.
А по тому шляху все йшли та йшли люди, скакали верхiвцi, плуганилися валки возiв i брели турми худоби.
Їхню валку випереджало чи кiлька вершникiв, чи кiлька возiв з поклажею.
Тепер дорога йшла по горбах i спускалась в долину. I чим довше вони просувались цiєю дорогою, тим вищi ставали горби i глибшi долини.
Усi позлазили з возiв, а вершники спiшилися — всi були настороженi щоб при спусковi не перекинулись, не покотились вози.
А як нагору дерлися, то доводилось людям пiдштовхувати вози, щоб допомогти коням.
Ще одна нiч була на шляху до Києва.
Спинились осторонь шляху пiд глинистою горою на розлогому белебенi. Як завжди, стали вози колом...
Малий прокинувся вiд гострого почуття небезпеки. Ясний мiсяць усе добре i без вогню багаття освiтлював. Дядько Пiвень стоїть, наставлена вперед i вгору блискуча рогатина. А над возом височить кiнська голова i над нею вершник. Вершник свого списа тримає вгору клюгом. I на шишаку шолома, i на спинi iскриться блакитне сяйво мiсяця. Малий викотився з-пiд лахiв i наштовхнувся на Реп'яха, що напружився i нюхтив, чим пахне вiд незнайомого нiчного гостя.
Малий обережно, наче ласочка, проповз пiд возами, щоб подивитись — а чи немає там iще iнших вершникiв.
Нi, тiльки цей один.
Особливо увагу малого привернув кiнь вершника. Весь у пiнi, у мокрих смугах. Пiна спадала на землю шматами з вудил, з грудей, з паху. Круп i стегна були мокрi, наче дощем вимитi. Дядько i вершник певно вже давно перемовлялись. Зрештою, вони дiйшли згоди, i Пiвень сказав.
— Злiзь iз коня i вiдiйди далi вiд возiв. I списа подай. Я тобi його зразу поверну.
Вершник невдоволено хекнув, але списа обернув i подав дядьковi ратищем.
Вершник скочив на землю, але так захитався, що ледь встояв на розкарячених ногах.
Зросту був високого, при стегнi погойдувався важкий меч, як вiн вiдступав вiд свого запiненого коня.
Дядько ж потяг один вiз за дишло i створилась якраз така щiлина, щоб через неї коня провести. Дядько покликав.
— Веди, Пiвнику, коня сюди. I швидше!
I зразу ж з-за воза з'явились Пiвник i Реп'ях. Малий прихопив коня за мокру вуздечку, а кiнь не пручався, а покiрно пiшов за малим межи вози.
А дядько Пiвень тим часом уже розпутував i сiдлав свою кобилку.
— Що ти менi пiдсунув?!! — Обурився вояк, коли малий пiдвiв йому осiдлану кобилку.
— Вона найсильнiша i найвитривалiша серед усiх коней! Якби не була така потворна, то боярин би лишив її собi. Не пожалкуєш! Ще згадаєш мене добрим словом. А сiдло твоє на неї зараз не час пiдганяти. Сам кажеш — нагальна справа...
— Та я тебе! — Засичав вершник, пiдбиваючи кобилку просто до воза.
Та не дарма дядько Пiвень прославився, що в чотирнадцять рокiв вiд роду запоров рогатиною ведмедицю при двох ведмежатах.
Вiн пiдбив спис вершника знизу i вбiк, а потiм пригнув збоку i вниз.
Може, i погнув би вояк, врештi решт, дядька Пiвня, але хлопець висмикнув iз сагайдака стрiлу i, мов дарду, метнув, у вершника.
Стрiла вдарила вояка у пiдборiддя.
На мить вояк ослабив руку i дядько щосили вдарив по ратищу рогатиною. I лезом-наконечником розколов його, ратище, повздовж.
Та й дядько його не змiг би дiстати рогатиною, бо вояк вмiло здав кобилу назад.
— Ну, холопе! Ти мене ще згадаєш!
— Я не холоп! Я боржник! Якщо я вiддам борг боярину, тодi й ти вiддаси менi борг. А зараз прiч звiдсiля! Бо пiднiму холопiв!
Та боярських людей не довелось будити. Вони всi попрокидались. Будий i Талець нап'яли луки, iншi похапались за рогатища та сокири.
Вершник розвернув кобилу i мовчки помчав у темряву.
I услiд йому, нiби отямившись i вибачаючись за затримку, прокричав Червень, та так чисто й голосно, як нiколи ранiше.
Вони удвох iз малим, Пiвень i небiж, довго порпалися бiля коня. Витирали, розминали м'язи, знов витирали, геть стомились, поки хоч трохи обходили тварину.
До свiтанку їм лишалось спати не бiльше години, i все ж, уже засинаючи в дядька пiд важким плащем, малий спитав:
— Хто вiн?
— Якщо не бреше, то княжий гонець. Прийде час, взнаємо, чи не здурив вiн нас. Та хоч i здурив — який кiнь, сам бачиш, та й сiдло коштовне... А ти в нас заговорений... Не дарма прабаба всi заговори над тобою проказувала. Бо ти був такий кволий, як народився. Тому ото, що ти заговорений, ти й поцiлив його в щелепу...
ДЕНЬ
По лазоревому небосхилу вiтерець гнав крутобокi бiлi хмари. I на збитий широкий шлях хмари кидали м'яку тiнь, а вiтерець злегка охолоджував розпашiлi обличчя.
Старий Талець сказав.
— Ось i прямий шлях до Києва. Просто до Києва.
Чужий кiнь iшов сумирно на поводi, лише намагався вiдбитись хвостом вiд роїв мушви, що зависала хмарами над шляхом.
А назустрiч робiтникам посувались перехожi з кошиками, коробами та мiхами на плечах, плуганилися убогi коли зi смердами, часом вихором пролiтали вершники в чистому одязi при блискучiй зброї.
I от горби тут бiля Києва перетворились на справжнi гори i на них де-де височiли могутнi престарезнi дуби. Коли гори розступалися, в долинах виднiлися блакитнi дзеркальця ставкiв та озерець.
I дорiжок, стежок, стежин, наїжджених колiй з усiх бокiв тепер сходилося до головного шляху.
А людей! Людей скрiзь i усюди було повно!
З одного озерця ось тягло кiлька чоловiк сiтку — то княжi холопи старались для княжого столу.
Оно купками бiднi, обiдранi жiнки та дiти тягли iз лiсу в'язанки хмизу.
На широкiй зеленiй левадi цiлий косяк червоної мастi кобил з лошатами. А сторожувало їх кiлька верхових пастухiв при повнiм вояцькiм обладунку. Та ще й здоровеннi, бiльшi за вовка собаки були при пастухах.
— Княжi матки при пастухах! — Пояснив бувалий Талець. — У нього таких косякiв з молодняком навiть i нiхто не знає скiльки. При бiдi й холопiв зможе на коней посадовити, не те, що свою дружину...
Їх наздогнали i випередили три вози i так вiд них пахло медом, що не треба було гадати. Та на запитання Тальця, чи не цього року вже мед взяли, холоп посмiявся.
— Та нi! Зарано! А це вiск веземо — бо люди заборгували того року i тепер треба розплачуватись.
I ось вони виїхали на високу глинисту гору, i перед ними вiдкрились безмежнi виднокруги. А там попереду, ген-ген у прозорiй далинi на блакитних горах, на горбах змiїлися бiлi пасма — стiни-заборола граду з гостроверхими вежами, наче воїни на чатах. А над стiнами-заборолами зводились рiзнi високi будiвлi всерединi мiста-града.
Малий поводив очима вiд одного краю до другого краю мiста. I не йняв вiри, що таке може бути. Адже тин-паркан, що оточував їхнє село, був не бiльший, нiж вiдстань мiж двома бойовими вежами у київських стiнах.
А Талець тим часом пояснив Пiвневi:
— Якщо просто їхати, то на Либедi треба за перевiз платити. А якщо бродом через Либiдь, то треба добрий гак робити.
Дядько Пiвень розв'язав великий капшук i витяг м'якi грошi — зимовi сiрi хутра бiлок. Талець здвигнув плечима: мовляв, тобi доручив боярин усi клопоти — ти i турбуйся.
Вони неквапно спустилися до Либедi.
I вгору проти течiї, i вниз по Либедi пропливали лодiї, вантаженi паками, барилами, коробами та мiхами шкiряними просмоленими.
Вони йшли на веслах, зi спущеними вiтрилами i складеними щоглами. Бо саме тут було напнуто через рiчку линву для перевозу.
Закликали перевiзника з того берега, i вiн разом iз своєю дебелою чорноокою донькою перегнав два здоровенних човни, з'єднаних дерев'яним щитом. Вози затягли на перевiз, а коней уплав через рiку пустили.
Тiльки коли гнали коней, дочка перевiзника скрикнула раптом: "Ой!" i зразу ж себе вдарила по губах, та полохливо озирнулась на батька. Але батько був заклопотаний саме тим, що пiдкладав пiд колеса дерев'янi колодки.
Дiвчина-перевiзниця присiла навкарачки бiля малого, щоб батьковi не було видно.
— Хлопчику! Де ви цього рудого коня купили?
— То наший кiнь,.. — не дуже впевнено збрехав Пiвник.
— Не бреши, малий ловець, — вона подивилась на яструба, що зирив iз клiтки жовтим холодним оком. — На конi княже знамено — тризуб!
Малому стало соромно i вiн вiдхилився набiк i проказав:
— Цього коня сьогоднi вночi замiняв на боярську кобилу один вусатий чоловiк. I лихий!..
— Хiба той вусатий злий?
— Бо вiн хотiв дядька погнути! Якби не я, вiн би погнув дядька...
— А ти що?!
— А я його поцiлив у лице...
— Та як ти посмiв?! — Скинулась дiвка. — Ти знаєш, цуценя, що це самого князя гонець?! То вiн був страшно змучений i тому не стер вас на порох!..
— Не здолає, бо я заговорений! — Похвалився Пiвник.
— Ой, стережiться, ой, начувайтеся, обшарпанi деревляни! — Злостиво проказала крiзь зуби. Та й пiшла до батька, що вже вдруге кликав її.
Коли запрягали коней на тому березi, Пiвник усе виклав дядьковi Пiвню.
Той спохмурнiв i спитав:
— А вона нiчого бiльше не говорила?
— Жодного слова.
Дядько став ще бiльше насуплений i наказав пильно доглядати гiнцевого коня.
— Та ти сам ведеш коня?! Як же це я доглядатиму, дозиратиму, коли ти ось?!
— Не годиться менi все головою крутити, роздивлятись на всi боки.