Хто його знає? Ніхто там не був, то й правди про його ім'я не знає.
— Чуєш, москалице... — видно було, що Іванка хоче про щось запитати — і не наважується. — Чуєш... а то правда, що в тебе в хаті живе гадина і що ти її раз на тиждень доїш, а потім гадючим молоком людей лікуєш?
Северина не встигла відповісти — бо з кошика нараз зашипіло, а далі тонкий чорний хвіст шмигнув сволоком на горище.
— Правда-а-а-а... — видихнула дитина, затуляючи обома долонями безкровний ротик і незмигно дивлячись на Северину. — Але я нікому не скажу! — швидко заговорила знову. — Нікому — нікому... хіба лише мамі...
...Відтоді москалиця стала ще й гадючою мамою.
А гадина, як усім відомо в Панській Долині, походить від диявола, що добре видно по її зубах. Так що, сказали в селі, в москалиці тепер — ціла щезникова ферма.
Нечисте місце!
Краще туди не ходити.
Навіть по ліки.
...Чи то так помогла гадюка, чи так на небі стали зорі, але фронт обійшов стороною як Панську Долину, так і довколишні хутори, подавшись собі на Берегомет.
А тут, у Лустуні, тривало життя. Та так би, може, уже й довело Северину до старості, коли б не ті люди, що завжди і всюди любили втручатися в життя інших людей, змінюючи їхню долю без погодження із винахідником і розпорядником Долі — самим Господом Богом.
...НЕВДОВЗІ ПО ВІЙНІ, але за —надцятих із початку століття господарів у цім краю
(ні, вона таки зараз порахує, скільки їх було тут на людську голову:
коли жила ще їі мама Катрінка, в селі порядкували австріяки,
потім у першу війну село тричі "орали" русаки на конях,
далі австрієць більше, як на двадцять років уступив край румунові,
по тому москалик у румуна видурив край аж до початку другої війни,
у другу війну накоротко вступив сюди німець, привівши за собою знову румуна,
коли румун драпав, мадяр наступав тут на ноги людям,
а тепер, як зайшла знов власть — то, певно, так і не вийде звідси ніколи)...
отож невдовзі по війні, але за —надцятих із початку століття господарів у цім краю якоїсь-то днини Северина при відчинених дверях стриміла на стільчику, підкладаючи в кошик поживу для своєї квартирантки,коли з порогу впала тінь, і бадьорий чоловічий голос поцікавився:
— Здєсь живьот Москаліца Сєвєріна Катєріновна?
Северина подивилася зверху, подумала трошки — й поволі стала перед молодим чоловіком у воєнній формі, в картузі із червоною зірочкою посередині:
— Що ви хотіли, пане-товаришу ґаздо?
— О чьом она спрашиваєт? — звернувся гість до того, чия тінь маячила за дверима надворі.
— Она интєрєсуєтся, чєм інтєрєсуєтєсь ви, то-варіщ капітан.
— Тогда пусть виходіт на уліцу, а то у нєьо слішком темно. Страшновато даже. Только часи тікают.
— Та тут не тільки вона страх нагонить... — пробубнявив про себе вже третій голос знадвору.
І це були єдині слова, які Северина добре зрозуміла. Ще й запідозрила, що знає господаря того голосу: він був із Панської Долини.
На оборі стояв чоловік років сорока п'яти, в такій же воєнній формі, але із синіми петлицями на картузі й гімнастерці.
— Уповноважений міжрайонного МҐБ майор Воронін, — відрекомендувався старший. — Здійснюємо подвірний обхід по перепису населення. Обліковуємо, так сказать, куркулів і неблагонадьожних. Прошу показати метрику про народження.
Метрики Северина ніколи не мала, бо не треба було.
А як і мала — то вода її взяла разом з її мамою.
Вона так і сказала старшому. Але час свого народження знає точно — Петра-Павла п'ятнадцятого року.
— Петра-Павла — це коли? — перепитав Воронін.
— Це на Петра-Павла. По Йванові Купалові, але за три тижні до Іллі, — стиснула плечима Северина. — А як не знаєте, то запитайте отця Іларіона. Він знає. Або подивіться в церковну книжку.
— О чьом она? — запитав старшого молодший.
— У нее отсутствуєт мєтріка і она нє знаєт чісла свого рождєнія.
— Вот темнота-а-а...
— Нє темнота. Она москаліца. Так єьо називают в дєрєвнє. В нєй тєчьот русская кровь.
— Откуда ізвєстно?
— Здєсь все друг о дружкє всьо знают, а коє-кто даже дєлітся с намі своімі знаніямі. — розтлумачив нарешті старший і звернувся до Северини: — Господарство яке тримаєш? Худоба... ну, там коні, корова... Чоловік. Діти.
Северина чула, як у ній чомусь прискорено забилося серце. Вона не боїться гадини — вона й людей не боїться. Хіба лише сторониться. Але зараз у ній, здавалося, забилася вся кров — ніби одне велике-превелике серце. Це велике серце заважало зараз ясно думати.
— Усе, що бачите, — то і є моє господарство. Чоловіка не маю. Діточок також.
Зграя чорно-білих котів під стіною хати ліниво хлебтала молоко.
Северина показала рукою на них:
— Ото й усі діти. Хіба що відкуплю у вас ріворвер і застрілю їх, бо вже на голову сідають, так їх розпустила.
— І більше нічого не маєш? — старший офіцер занотовував щось у зошиті.
— Маю. Служницю маю. — відповіла Северина, по черзі подивившись обом у очі. — Показати?
— Служницю? — недовірливо перепитав Вороній. — Клич її сюди.
— Не можу покликати. Вона хоч і служниця, а все одно велика паня.
— О чем она? — удруге поцікавився молодший.
— Говоріт, что у нєйо єсть служанка.
— Служанка?! У нєйо?! Прідуріваєтся, конечно... — і молодший присвиснув, покрутивши біля скроні пальцем.
— Слухай, москалице... Чи то, Северина... А лісові хлопці тебе часом не навідують ночами? Хата на безлюдді... Ти ще молода. Га, москалице?
Северина нібито опустила очі додолу — а тоді різко, аж молодший здригнувся, проткнула обох поглядом, як пікою:
— Пане-товаришу ґазди! Наговорювати на круглу сироту — то є великий гріх. Зайдіть до хати. Самі подивитеся на мою служницю. А там і про хлопців поговоримо. — І вона переступила поріг, рукою припрошуючи до середини непрошених гостей.
— Іншим разом, — чомусь неохоче відповів старший і обидва подалися стежкою до кладки.
НІЩО НЕ БРАЛОСЯ відтоді Северининих рук. Одна лише думка свердлила їй мозок, ураз запалений спогадами про те, як у сороковім році забирали її утриманців і як билася Онуфрійчукова Марія головою в хатні стіни, коли воєнні, що прийшли за ними, сказали взяти тільки теплий одяг і їжі на три доби, а все інше — лишити.
Як уже раз прийшли до неї, то і вдруге прийдуть, сказала сама собі Северина — і відтоді все більше пильнувала дорогу. Вилізе в граба, роздивиться на всі боки долину — а далі летить у хату. Щось там мудрує.
А дорога, як гадина, в'ється понад самий потік. І все їй добре із граба видно, але ген до Нижнього Лустуна. Хто йде, хто конем їде... а ондечки троє вершників усе більшають і більшають із долини, і поблискують проти сонця їхні картузи із зірками.
І Северина зсувається з дерева, стає лицем до схід сонця — і хреститься... хреститься... та перебирає поблідлими устами нечутну молитву. Ніби когось за щось перепрошує... чи кається... а тоді біжить до хати, не причиняючи дверей.
І так майже щоднини. Майже щоднини... Боже! Їй треба боронитися!
А що роблять ті, у кого повна хата дітей?! Як вони бороняться?
Навіть Северині відомо, що в сільраді є такий папір, який каже весь Лустун — і Верхній, і Нижній — звільнити від живих людей. До ноги.
І звільняють.
Горб за горбом.
Урочище за урочищем.
Хутір за хутором.
Ще трохи — і тут залишаться лише буки та ялиці. Але як так далі піде, то скоро не буде кому притулитися лицем до живого стовбура, обвивши його руками, щоб набратися сили з кори.
І вона знову летить у хату, не зачиняючи дверей. І щось там мудрує. Чи може, молиться.
Хтозна...
Якби хто відважний просунув голову поміж зілля й коріння, то, може, й знав би.
А так... ліниві коти дрімають собі в ряд перед порогом, ніби вартують свою господиню.
А їй тільки того й треба.
...КОЛИ НАРЕШТІ ПРИЙШЛИ за нею, вона вже сиділа на лавці під хатою: обтирала яйця.
Навіть не так.
Зі стежки, якою до хати наближалася група уповноважених із зірчастими кашкетами, було видно лише одне: Северина сиділа на лавці і між розчепірених колін затискала плетений кошик. Руки втоплені в кіш, але збоку було зрозуміло, що вона там щось перебирає.
— Ну, що... — без особливої церемонії, але доволі приязним голосом, ще здалеку звернувся до неї майор Воронін: — Не прикидайся, а лишай роботу і збирайся, москалице, з нами. Може, твій тато, дякуючи нам, у світі знайдеться... — стояв так близько, що вона втягнула носом запах його поту. Піт був ледве чутний. І якийсь мало не солодкавий. — Що це ти робиш? — зазирнув у кошик. — Бандитам яйця готуєш? Так уже не встигнеш. Хай вибачають. — засміявся до неї дуже білими зубами. — Чекай, а що це ти робиш? — перепитав раптово занепокоєний Воронін, нагнувшись над кошиком трохи нижче, але тут же якось дивно відкинувся назад.
Тимчасом Дмитро Берник — "стрибок"[22], обходив хату, раз по раз поправляючи за плечима ґвера[23].
Посильний із сільради Василь Полотнюк — найстарший син колишніх сусідів Полотнюків з-під явора в Трав'яному — незрушно стовбичив поодаль Вороніна, ховаючи очі від Северини.
А молоденький русоволосий солдатик відганяв прутиком оводів від зграбного коника-гуцулика, що, фиркаючи, пощипував траву за рогом хати.
Ніхто начебто й не звертав уваги на те, що відбувається на подвір'ї.
У Северині забилося велике — на всі груди — серце.
Аж перейняло дихання.
Але вона, повільно підвівши простоволосу голову із масним — блискучим від овечого масла — волоссям, хрипко сказала:
— Пане-товаришу ґаздо! Говоріть потиху, бо моя служниця можуть розсердитися. Вона — велика паня.
І з тим Северина поклала кошик перед себе на траву, а на тепер уже стиснуті коліна виклала дрібні — наче перепелині, а може, ще дрібніші — яйця.
— Що?! — рявкнув Воронін, шарпнувшись було до кошика, та тут же відсахнувся знову.
Лише поклав руку на кобуру.
Северина, не зважаючи на офіцера, одною рукою тримала, а другою обтирала яйця.
Яєць було небагато.
Із восьмеро.
Проте були якісь дивні: не круглі, а ребристі.
Як розм'яклі чи незастиглі цукерки-іриски.
Нанизані одне до одного докупи, ніби патрони в патронташі.
Декотрі вже потемнілі, а декотрі — майже чорні всередині.
Здавалося, на дотик вони були м'які, ще мить — і самі тріснуть під Северининими пальцями.
— Що ти робиш, чорт тебе побери!!! — знову гаркнув тепер уже не на жарти розлючений Вороній, але з місця не зрушив, лише витягнув пістолет із кобури.
Северина, не встаючи, нахилилася над кошиком, ледь торкаючись верхнього зілля, пошаруділа на дні рукою, — і за якусь мить із кошика почала повільно підводитися зміїна голова.
Маленька.
З потьмянілою лускою.
Зі скляними очима.
Якась ніби мертва.
Витягнуте тіло гадини застигло, не рухаючись.