Та нам і клопіт великий — слухати, що вони кажуть; може, ми вже й не підемо нікуди й це, як хоч, підводься та й чапай додоми, ніхто тобі нічого не скаже. Буває ж таке, що вже й ігри на душу не йдуть, кожен собі щось длубається і немов жде, хто ж перший устане.
Але ось візьму й спробую так зробити — що скажуть. Свисточка я перекладав з руки в руку, тримаючи їх за спиною, а сам поволеньки дибаю до високих штахет, що з того боку крейдою вимащені, і вже чую, що хлопці декотрі заворушилися — думають, ну-ну, хай-но він спробує утекти, ми — йому; і не знають, що я й не думаю утікати, та так собі встав пройтися, до дороги побачити, чи не йде там, бува, дядько Петро, то він би мене прокатав хоч трохи в кабіні, — поки дід Огородник браму одчинить, треба постояти, а тоді ще двором емтеесівським до гаража під'їхати — ого, скільки можна насидітися.
Нема мого дядька Петра, треба вертаться назад, хай бачать, що я не втік; а Юркові чи Петрові то й завидно буде, що я не побоявся устати й на виду старших хлопців таке вчворив — що хоч можна подумати; от хитрий, думають, захтів подрочитися з Миколою й Аліком. Й диво зробилося якесь: я сам остовпів, й крикнув би, але ж де бачив — перед хлопцями; як так гарно побачив усенький куток — і хлопців на колодах, і пилораму й кузню довгу чорну за нею, що задом стоїть до городів (колись там буфет стояв), й далі землю — трохи якогось городу, — і наче це ти цар і так високо десь забрався й усе оглядаєш, аж страшно робиться, й чого тільки тако в голові не передумалося, аж уже хочеш спинити думання, а воно всеодно пролазить і аж змушує тебе показувати пальцем на все довкіл і промовляти: оно кузня, де німий Болота робить, він чогось був розсердився, сів на велосипеда й поїхав на містечко, а там причепився до вчителя Миколи Григоровича; вчитель злякався, що це від нього хочуть, — а той е-е, і за ним, не злазячи з велосипеда, тільки одною ногою впирається і як треба, то підскакує далі, наче везе себе з половини; а хтось налякав Болоту жінкою Галею, то він боявся свою жінку Галю, вже відчепився від Миколи Григоровича, — показують же оно Волоті, що оно Галя йде, Галя, Волото. Микола Григорович, сам, бідний, контужений з фронту, аж ми часом, дурні, на сміхи його піднімаємо в класі — і він бачить і, певне, переживає, або вже звик і думає, що від нас нічого більше не доб'ється доброго, то й з нами так — по-дурнуватому часом. Але Болота вернувся знов — досварюватися з хлопцями на пилорамі; прийшов заказчик на труну, — дядьки дошки порізали, дали Миколі кривому обтесати в столярку, й буцімто Микола й повинен робити труну; але заказчик десь там закурив, де не треба, й іскра пролетіла в яму між дошками — і там затлілася тирса, і була б пожежа, але якось там обійшлося; Болота ж там добивався, що наче йому замовляли бляшану труну, — на мигах показував, що він зробить — во, але ніхто його слухать не хотів, кому вона, бляшана, треба, там своя, цинкова, є, але батьки вирішили в дерев'яній ховати, як всіх людей. Похорон мав бути удень, хоч уже часу мало було, хтось
там ще приїхав звідкись, кажуть, поспішайте, далі нема куди відкладати, що родичі десь із півночі не приїхали — то що ж; ми не винуваті; Волоті ж дядьки на пилорамі пояснювали так само на пальцях, бо вже вміли з ним спілкуватися, як стільки разом на емтеесі, що то, може, батьки хочуть надгробничка з заліза, щоб могилка не обсовувалася, — то це друге діло, — а чого зараз лізти, як уже все відомо. Батьки самі не прийшли — там таке горе; а заказчик же осьо стоїть, якийсь наче родич з Троянова, знає, що їм треба. Болота на якийсь час десь подівся, веде на емтеес, бачать, Шурку Косенка, стукає пальцем йому в груди — він зробить, він! Далі вони вдвох десь поділися, довго їх не було, казали, пішли до батьків померлого, на Солом'яну вулицю (Болота свого велосипеда з собою тягне, хоч не їде на ньому), там Болота почав добиватися до батька, щоб Шурці доручили труну зробити, якщо йому не вірять. Батько й балакать не хоче — та що ви, хлопці, нащо ці розговори. Болота — я, я зроблю на могилу, я виріжу, а Славка Стройванс зварить, нікому не давай. Та хто то міг бачити, що діло не в цій труні; Болота просто так хвилювався — не міг він інакше висловити свою тугу, а це ще побачив, як Шурка Косенко плаче за своїм товаришем.
Сидять мої хлопці, Микола й Алік, а я думаю, які вони понімілі стояли на цвинтарі, бо це ж їхній товариш був, хоч вони й менші, але у футбол коли разом їздили в Дениші, мене одного взяли зі школи воротарем. А назад їхали відкритою машиною, і так холодно було, — і цей хлопець, я імені ніяк запам'ятати не міг, знаю його тільки по фотокарточці на сестриній випускній, — такий не дуже й гарний, але я на все життя запам'ятав, як він мене піджаком укрив і як пахло гарно чоловічим потом з-під його руки. Для мене він був як уже дядьком, а сам тільки-но школу кінчав десь. Не знають ці хлопці нічого, сидять тамо на колодах і довбуться нігтями у корі, не дивлячись навіть на руки — довбіться собі, як є вам така охота, а мені вже цей день як освітився таким високим світлом — хіба воно з неба падає, якщо подумати, ні ж, мабуть, — так тільки здається тобі, що десь із очей встане й знов сховається — чи назад в очі, чи в небо знов.
Нащо ж мені така мука — думати за всіх них, як міг би сидіти з ними й у корі довбаться!
Микола на мене чогось пильно глянув — як прочитав думок моїх трохи; підйом командує, і стаємо ми вряд, як і перше йшли, — виводить він нас насеред емтеесу, де ця тверда дорога прямує трошки вгору, а там донизу, що й не побіжиш дуже, страшно у річку забігти; за руки, командує, братися — і в ногу йти, не збиваться. Я з цього боку гукнув, чи виймати свистка, чи так будемо йти, — мовчить Микола, тільки наказує рівніше йти, бо тут, може, міна де у землі лежить, і ми, малі, ж добре не знаємо, що тут робилося — хто нас так проведе, як старші хлопці, ніхто, ото йди і слухайся. Чи це гра така з цими мінами, хто його тамечки знає, — але ми вірили, бо так би не слухалися Миколу з Аліком, порозбігалися; чогось он і Алік перебіг на цей бік і розірвав наші з Юрком руки, а мою так узяв добре, що аж заболіло, — і то в той бік попхне, то до себе напрямить, щоб я ж рівніше йшов; видно, вже ось недалечко йти, де хата дідова Юзикова стояла — і так чорно скрізь на тому місці — це землю так розрівняли, ну зовсім як десь учора стояла хата й не стало, хоч добре знаємо, що й місяць минув, як не більше. І десь там, як на найвищому місці ми поопинялися й стало видно всю вулицю у садках і вербах на тому березі річки, а річки ж не видно; бо нижчі горби затуляють, а ще в одному місці то й високі тополі в кінці городів з того боку стали однакові — чогось не по всенькому березі так, — і дужче тут запахло соляркою і сухою землею — і ще ж як глянув на небо, бо й голови не тра закидати, ондо воно все аж вкрай і на всі боки; та й не відпускає мене рука Алікова — що 6 це ж я робив без неї, — коли мене потягло в якусь глибину, наче це така ниточка, яка мене з усім світом тримала, а та глибина, що й на річкову глибину зовсім не схожа, не те що повільно, але розмірковано якось ковтає мою ногу, і не було б цієї руки Алікової, вже потягло б мене за ногою — але ж хіба страшно, де там; таке може тільки приснитися, що несе тебе легко й ніколи ти не впадеш, і скільки не пробуй падати, то не долетиш до чогось твердого, — та хіба ж мені не було такого, що я вже летів, як зимою спиною в ополонку падав у чому був, на перерву вибігши на річку, бо там дядьки лід заготовляли, а багато хто рибу ловив, пальто на мені з коміром, шапка з опущеними вухами, валянки биті, а під штанами ще й батькові полотняні кальсони, — були в мене у кишенях таблетки чорнильні, й що там кальсонам зробилося,
як я вже вдома, боячись зразу батькам казати, почав сам біля груби роздягатися, то страшно розказувати; але то було легше якось, немов я у хатці тепленькій опускався, — а це й одежі на мені зовсім мало, і тільки одною ногою поринув я в ту дивну глибину, а тяжче було, та не вірилося, що це так небо могло попливти, як воно ж типіро стояло й не ворушилося, — але слова я від себе на почув, як і'тоді, на річці, не міг чогось закричати, — і страху, щоб там якийсь був, то не було, тільки й всього, що так хочеться зрозуміти таємницю цього падання. Ні про початок — як ти тут опинився, ні що буде потім — ані гадки, одне тільки тебе хвилює, захоплює — що це ти летиш.
Не стало й хлопців, один тільки Алік Порохнюків чогось біжить зі мною донизу й ще руку не відпускає, а права нога моя така тяжка, що ледве волочиться; кричить щось Алік, що хто це міг знати, що вони порозбирали і хату, й усе, що було, а потім тільки порозрівнювали землю, а яму цю камінцями не позакидали. Вони ж, мовляв, так старалися обійти, щоб ніде ні в яку яму не впасти — бо там якийсь льох під хатою міг бути, й тепер усе зарівняне, то де ти взнаєш; всяке можна подумати зразу, але щоб це потрапити у цю яму, ніхто б не подумав, — та ще так по-грамотиому, як у книжках, розказує: "потрапити"...
Летимо донизу, а нога, чути, вже легша стає, так її вітер обтріпує; і там, де ця стежка — дорога до старої лазні повертає, спиняє мене Алік Порохнюк, якраз де електростанція, — перед тим, як збігати стежечкою ще крутішою вже до річки, й показує — там така трава густа повиростала скраєчку дороги, то що мені думати, беру обтолочую черевика, ще й холошею пробую діставати, — так треба аж на коліно ставать, хоч якось тра обітертись.
— Біжи тепер в воду помийся, — показує Алік донизу і руку мою відпустив, стоїть, встромивши тепер і обидві руки в кишені — я думаю, що це він дивився, де це хлопці всі подівалися, що ми тут удвох тільки стоїмо. — А я піду скупаюся, бо щось гараче. — Алік махнув головою, щоб і я біг до річки, й побіг перший з застромляними в кишенях руками, хвалиться, як він уміє. — Пабєглі! — А мені вже й нога не важча й не легша, а так якось зробилося, що впав би туто на горбі й не дихав би, поки на мені й не обсохла ця дурнувата грязюка. Що її заставило туди впертись! Алік поскладав на купу свою одежу і, поки я здибав донизу, встиг раз упірнути.
— Ставай оно на камінця, — показує Алік зверху від електростанції, куди ми всі лазили грітися на трубі після води; вона там потихеньку гуготить і гріє, мені й самому видно, що з камінця замашніше буде, — там жінки, пройшовши трохи у воді, полощуть білизну.