(АК: Від страти Гербурта врятував тоді маршалок коронний Зиґмунт Мишковський, застосувавши так зване право меча. А страта загрожувала йому через те, що після поразки під Гузовом Гербурт загубив сумку з листами від сина Стефана Баторія — Габора, в яких йшлося про змову проти польського короля Зиґмунта III. Гербурт мріяв скинути короля з престолу і на його місце поставити Габора Баторія, а самому стати семиградським воєводою. Навіть після ув’язнення Гербурт не полишив своїх планів, і тільки смерть Габора поставила хрест на цій ідеї, що власне вже перетворилась на ідею-фікс після невдалого Сандомирського рокошу. Оповідач стрівся з Гербуртом у час, коли той вже втратив сенс свого життя і шукав себе в іншому, бо не міг змиритися з поразками. Оповідач судить про нього з позиції інтроверта, а сам Гербурт був екстравертом.) Був він одним, і став іншим, коли вийшов звідти. Так і я, стративши любу свою жону і маєток, змінився. Ніби зверху той самий, але всередині геть інший. Ет, живеш, бо смерть не приходить. І я розпізнав ясновельможного, хоч той і послів приймав, і церкви фундував, і книжки видавав, і з сусідами воював, що корінь його життя підрубаний і поволі всихає саме дерево.
Дивно, ніби й вік у чоловіка короткий, а й того забагато декому. Се я про себе. В молодості отець справив мені обладунок та й відправив до князів Заславських на службу. А молодшого брата Василя послав до школи, аби той вивчився на священика і дістав якусь парафію, хоч се я більше годився до науки, ніж до шаблі. Але я був старший син і мав перебрати колись на себе маєток — два невеликі села Калинівку і Сторожі. Та не так сталося, як гадалося. Брат мій не хотів вчитися, бешкетував, і отець забрав його назад, довіривши господарку. Але догосподарювався Василь, що стратили ми Сторожі, а невдовзі брат мій у п’яній сварці згинув. А я повернувся тоді, і Бог дав мені трохи щастя — оженив мене отець з Ганнусею. Після того мусив я так само час від часу йти в похід, але ніколи не ліз поперед батька в пекло. Немилі мені була колотнеча, січ, а ще тепер, коли дитя вродилось. Господь створив мене для миру, а не для війни. "Супроти ненависті любов, супроти війська невинність виставити…" — ще таке я записав від Гербурта. Що ж, я цього теж усім серцем бажав, а проте навіть такий великий пан, як Гербурт, не зміг собі цього дозволити, думаю, що й жоден король чи князь не потрафив би махати квіткою перед шаблею, і мусив воювати з тими, що теж не могли по-іншому. Тяжко спинити коня, коли він розженеться. Хіба що сам впаде від знемоги.
V
На другий день прибула з великим почтом ясновельможна вдова з доньками. Зразу стало гамірно й тісно. Всім кортіло, та й мені теж, подивитися, як поведеться вдова, але вона так була закутана в шалі й футра, що й лиця не видно було, пройшла досередини в свої покої, а за нею не хто інший, як сам каштелян Пшерембський і ксьондз, не наш, а певно, з Мостиськ. Ступали вони важко й грізно, і здавалося, то гнів зачервонив їхні лиця, а не січневий мороз: як він посмів умерти?! Як він посмів завдати нам клопоту? А позаяк Гербурт лежав тепер у пивниці й спав вічним сном, то панське невдоволення могло впасти на слуг і гостей. Кожен був або винний, або вважав себе таким. Дивно, що ніхто не голосив з челяді, як се буває, коли на місце померлого господаря заступає новий. Бо, зважаючи на молодість Яна Лева, опікуни його змінять долю кожного з них. Не голосили, бо мали страх і правдиве чи гадане нечисте сумління. Так я собі подумав, сам не знаю, чому. Тут все якесь не таке, у нас воно щиріше.
За каштеляном і ксьондзом посунули всі, хто мав право увійти до панських покоїв.
День випав зимний, але ясний. Брама була відчинена і я вирішив трохи пройтися, глянути, чи не замерзла ріка. Не люблю штовханини і для мене важливо було в той момент показати свою окремішність.
Річка називалася Вирва, яка вона в повінь — не знаю, певно, грізна, а зараз тихо жебоніла між брил наїжаченої криги, пливла акурат під самим валом. Міст був геть далі, під самою горою, для кінних і піших. Ріки в горах не замерзають, хоч вода в них холодніша, ніж у наших. Не замерзають, бо швидко біжать. Чоловік, щоб не замерзнути, теж мусить йти швидко, хоч на сон його хилить від утоми. Я сам так ледь не згинув у Московщині, добрі люди не дали пропасти, розтермосили. Яким солодким був той смертний сон…
Снігу понамітало, не пройти, все біле, тільки темна вода прозирає де-не-де. Хмари на заході клубочаться, мабуть, почнеться відлига. А зараз на столоченій дорозі поміж соломою та кінськими кізяками вистрибують горобці. Якось все ожило, а мені неспокійно на серці, бо ясновельможна княгиня коли-небудь захоче почути, як вмирав її муж, після маршалка та секретаря. Чи треба мені розповісти про свої сни? Я знаю, що сни вельми помічні у смутку і часто приносять нам вісті від померлих. Коли не скінчили усіх своїх справ земних, то просять, щоб живі за них поробили. А коли йдеться про ясновельможного, то тих справ незавершених вистачило б ще на стільки, скільки він прожив.
І розсудив я так. Якби пан Гербурт зробив мене своїм післанцем і велів би щось передати родині, то я мусив би так вчинити. А так — не мушу. Нехай при мені мої сни зостаються.
Вирішив ще трохи пройтися. Повітря таке свіже, аж щипає в носі. Хотів подивитися, чи видно звідси Високий замок на Сліпій горі. Сліпій, бо гора ся часто зникає з овиду і несподівано з’являється знову. Ясновельможний виходив до третьої вежі: звідти було найліпше видно Замок. (АК: Замки родини Гербуртів так збудовані, що Високий замок видно з Фельштина, Нового міста, Боневич, і з Добромиля. Автор це перевірила сама, хоч замків вже немає, але з місць, де вони були, видно неозброєним оком Сліпу гору. При Янові Щасному Високий замок мав не лише стратегічне значення, а й містичне — то була вісь чи радше верхівка піраміди, яка вписувалась у рельєф і створювала картину володінь.) Хотів переконатись, чи все гаразд. Кажуть, що звідки видно Високий замок, там земля мусить належати Гербуртам. Видно було його і з Боневич, і з Фельштина, і з Добромиля, і навіть із Сусідович. (АК: Сусідовичі, де побудували монастир кармелітів, належали Еразму Гербурту, що був, як то кажуть, не при собі. Ян Щасний ним опікувався і фактично підкорив його волю собі, що не подобалось іншим родичам.)
Я чув, що Високий замок збудував давно Миколай Гербурт, але тільки при ясновельможному він став дійсно величним, і він навіть наказав вибити над головною брамою слова "Моя твердиня". Я там не був, та й мене б туди не пустили, бо там була вся зброя і порох. Хотів би я подивитися на картини, намальовані на стінах з усілякими написами і знаками. (АК: Зберігся навіть опис фресок, найцікавішими були зображення трьох пірамід, що асоціювалися з трьома горами довкола Добромиля.) Грошей на те пішло багацько, думав я, роздивляючись шпиль і вежі на кутах на голому пагорбі, що його ніби навіть досипали, аби став вищим. З Боневич до Замку вела дорога, огинаючи гору Радич, через село Тернаву чи Тернову. (АК: Давня назва — Тернова, Тернава — сполонізована. Село досі існує окремо від Добромиля), а інша вела до Низького замку в Добромилі через міст.
Тут за спиною я почув тріск гілля, і на шапку мені висипався сніг. Я обернувся і побачив, що по розлогій ялиці дереться замковий служка, хлопчик літ десяти. Я кахикнув, аби не сполошити малого, щоб не зірвався.
— Небоже, що се ти робиш? Вивірку хочеш впіймати? А як сторожа з вежі тебе побачить і встрелить з мушкета? Ану злазь звідти!
— Не треба, вашмосць, не кричіть! — запищав хлопець. — Я хутко злізу!
І справді почав спускатися й невдовзі постав переді мною, вбраний у трохи завелику жалобну одежу з чужого плеча. Від чорної матерії лице видавалось дуже блідим, тільки ніс посинів від холоду.
— І не встидно тобі за вивірками ганятись, коли вельможні пани поприїжджали і треба помогти в домі?
Хлопець витер драним рукавом носа. Челядь у невеликих замках вбирається у святочне хіба при оказії, а на таких, як оцей, лобуряках все горить, ще й ростуть вони.
— Шапка де?
Засмальцьована шапка була за поясом.
— Вбирай шапку та й ходімо у двір, бо застудишся.
Хлопець прудко вивернувся.
— Не бійся, не буду бити! Ходімо.
Раптом він випалив:
— Я орла визирав!
— Звідки в таку стужу орел візьметься? Певно, спить у гнізді.
— Нє, я шукаю того орла, на якого ясновельможний перетворився. Хіба вашмосць не знають?
— Що?
— Усі знають, що коли якийсь Гербурт вмирає, то стає орлом. Пан маршалок казав, що як хто запримітить орла коло двору, то дістане золотого.
— Навіть так! І ти в се віриш? Певно пан маршалок пожартував: не може чоловік стати орлом. А на ялицю чого поліз?
— З дерева ліпше видно.
Тут я з ним не міг не погодитись. Сам, будучи малим, лазив по деревах, на те ми й хлопці. Воно й добре було б після смерті ще чимось стати, а не купкою костей в деревищі. Читав я "Метаморфози" Овідія ще в Острозі. Юпітер міг ставати биком чи орлом, хоч байки то все. Але не прості, зі смислом. Тільки розкрити його можуть далеко не всі: навіщо таке робиться і чому. Здається мені, не простолюд се вигадав — перетворення на орла, а самі Гербурти. Орел — се ж бо цар над птахами, тому на королівських гербах його часто малюють. (АК: Тут оповідач помиляється, недооцінюючи народну фантазію. Орел міг бути тотемом племені, яке колись тут мешкало, й існувала заборона на них полювати. А Гербурти на гербі мали яблуко, пронизане трьома мечами.)
— А як ти думаєш, — спитав я хлопця, — ким краще бути — орлом чи чоловіком?
— У нас невільно стріляти в орлів, їм тут гарно живеться, хоч не кожен орел — се Гербурт, але ніхто не знає, як їх розрізнити.
І помчав стрімголов у браму. Забув спитати, як звати його. Кмітливий хлопчина. І відважний. Я хотів колись, щоб мій син таким був: прудким, язикатим, щирим.
Незадовго була вечеря. Не всім сподобалось, що вельможне панство вечеряло в покоях, а не з усіма. Певно, з дороги хотіли відпочити, але дехто вважав се знаком погорди щодо людей менш знатних, бо ніхто наразі не дорівнював їм становиськом. Того вечора менше пили, більше шептались між собою, як то воно тепер буде. А я думав, як бути мені.