Хвильового, Ялового й Сосюру зарахував до богеми не тому, що вони заповнювали білі місця на шпальтах газет, а тому, що ходили по місту раз у раз вільними художниками. Для заповнення білих плям були інші.
Своєю вдачею, своїм характером до богеми не міг належати в першу чергу організований до десятих часток години Юрій Смолич, Петро Панч, Павло Тичина, Григорій Епік, надто Іван Данилович Дніпровський 106. Майже в усіх, кого тут згадано, були перескоки в роботі. У Панча — ніколи! В Івана Даниловича Дніпровського — ніколи.
Приїхавши в Харків, він став на роботу в Головліті і там працював до останньої змоги. Цю змогу забрала в нього страшна хвороба — туберкульоз горла. Випадало так, що ми жили близько один від одного. Спочатку на Чернишевській — будинків через 10—15, потім у "Слові". У нього була дуже привітна й мила дружина Пилинська Марія Михайлівна 107, її сестра, яку ми Своїнкою (свояченицею) називали. В тому ж будинку жив і Гордій Максимович Коцюба 108. Уславився Іван Данилович своєю п’єсою "Яблуневий полон" 109, яка тоді йшла чи не в усіх театрах республіки. Я ходив, бачив виставу. Зміст забув. Значно сильніше, ба навіть дуже сильне враження на мене справила проза Івана Даниловича, зокрема пам’ятаю добре його велике оповідання "Долина угрів" 110, написане з великою художньою силою, в своєрідній манері. Так, як він, ніхто не писав, щоправда, щось неначе паралель якусь можна провести між такими психологічно насиченими творами Хвильового, як "Я" й "Мати" 111. Це був видатний художник. Можливо, заважала йому надмірна скромність і вимогливість до себе, а можливо, й хвороба — глухий кашель не залишав його з перших днів нашого знайомства десь у середині 20-х років. Так ось Іван Данилович був зразком організованої людини: мав завжди постійну роботу, яка й уберегла його від принад богемного життя. Одного разу я в якійсь справі зайшов у Головліт, побачив там Івана Даниловича, він переносив якісь пакунки з книгами. Одвідував його під час хвороби. Хвороба ускладнилась, їсти він міг лише з трудом, якось так прихитряючись вигнути голову, щоб не було боляче ковтати. Хворів і працював.
Мій переїзд на роботу в Луганськ розлучив нас. Коли я повернувся в 1934 році додому, Івана Даниловича вже не було серед живих. Цікаво було б зараз перечитати його прозу — яке враження вона справила б на мене? Свого часу, саме в 20-х роках, мені здавалося, що краще за нього писав у прозі лише один письменник — сам Микола Григорович Хвильовий. Марія Михайлівна водила мене на могилу Івана Даниловича. Поховано його десь поблизу від Хвильового. Це був строгий, вимогливий художник.
Петро Панч. Ніколи до богеми не належав і належати не міг.
КОПИЛЕНКІВСЬКИЙ СОБАКА
У другій половині 20-х років повелася серед літераторів мода на мисливських собак. Собак мали Остап Вишня, Микола Гурович Куліш, Хвильовий, Йогансен,— мовиться про мисливських собак. Мав собаку й Досвітній. Завівся собакою і Олександр Іванович Копиленко. Собачими ідеологами були Вишня й Досвітній. У них були величезні зв’язки в собачому світі, вони знали всіх власників породистих собак у Харкові, знали всіх єгерів. А єгер — це не абищо! Єгер — це академія для собачого покоління. Від єгеря залежить — бути цуценяті мисливським собакою чи ні. Отож на мисливському обрії в Харкові з’явилося кілька єгерських зірок і то першої величини. Я знав й імена їх, та за стільки часу забулося. Отож "особачитися" вирішив і Олександр Іванович.
Придбав щеня, віддав його славнозвісному єгереві з Холодної гори Євтушенкові, чи що, аби той з маленького цуценяти жіночого роду зробив першокласну мисливську Діану. І той узявся. Весну й літо провела Діанка в собачому отому єгерському інституті. Восени, одержавши належний диплом, повернулася Діана додому. "Чудово! — вигукнув Олександр Іванович.— У ближчу неділю й поїдемо на Заячі Хутори подивитися, що і як". Ранок був чудесний, птиці того літа було багато, переліт — кращого й не треба! Засів Олександр Іванович, як годиться, і коли крижень вихопився з-за кущів очерету, прицілився і пальнув. Крижень в повітрі перекинувся і млинком упав за потічком в траву. Діана була свідком події. Тож коли крижак завертівся в повітрі, вона кинулася через потічок і з’явилася там одночасно із крижнем. "От молодець!" — схвалив її акцію Олександр Іванович і наказав нести сюди. Отут і з’ясувалися всі особливості євтушенківської собачої академії. Діанка підвела свою граціозну голівку, глипнула цікаво в бік господаря, підхопила під крильце крижака і сховалася з ним під кущем. Олександру Івановичу чути було, як там затріщали качині кістки, і ще побачив він пуховий димок над травою. Олександр Іванович, як відомо, був людиною гарячою. Тож скипів одразу, клацнув затвором, націлився з обох стволів на Діанку, та не випалив: був м’який, рука не підвелася. Зітхнув — і почвалав додому.
Тієї осені можна було виїжджати стріляти качок на Чернігівщину. Мода,— проти моди, звісно, не попреш. Упіймався на моду й Олександр Іванович. І ось він на Чернігівщині, точніше — в селі Корчі, ще точніше — в мисливського батька,— були тоді такі,— Квача Петра Сидоровича. Три дні мандрував між озерами й болотами, втішався Олександр Іванович і, навтішавшися, поїхав додому, в Харків. А Діанка? Отут і розкрився увесь хитроумний хід Олександра Івановича. Діанки він не взяв із собою додому, Діанку залишив на просторах чернігівських заплавних угідь. У поїзді витер лоба, перехрестився: "Ну, слава богу, здихався чорта!" Заліз на полицю і заснув безтривожним сном. Наївний лірик! Ти ж не знав вдачі мисливського батька Квача Петра Сидоровича. Почекавши тиждень і побачивши, що Олександр Іванович не повертається за своїм добром, він сказав у серці своєму: "Не йде гора до Магомета, то Магомет поспішить до гори!"
І поспішив. В Харкові знайшов потрібну адресу, подзвонив. Визирнув Олександр Іванович і — в непритомність! Та що поробиш, роль треба грати — роль вдячного люб’язного господаря. А Квач Петро Сидорович каже: "Оце за квитки сюди й назад для мене — тридцять карбованців. За квиток для Діани в один кінець — п’ятнадцять карбованців. Разом — сорок п’ять. За прохарчування Діанки — за десять днів по п’ять карбованців, за день — ще п’ятдесят, за клопіт біля неї — десять карбованців, а разом — сто п’ять. Зійдемося на рівній сумі: сто карбованців, Олександре Івановичу!"
Бачили б ви того дня Олександрія Івановича!
4 березня 1970 р.
ДІВЧИНА "ПРИ" (КОМУСЬ)
Була така і у нас в Харкові, звали її Віра. Мала 18 років, була закінчена аферистка без скидки на літа. Була "при" Йогансенові, Копиленкові, Слісаренкові 112, Седлярові 113. Закінчила своє "при" при Юрію Корнійовичу, але вже не як коханка, як самородок з безоднею всяких талантів, в тому числі й художнього; нібито артистично володіла пензлем, малювала шедеври. Юрій Корнійович ввів її в свою родину, зачарувала вона не лише господаря, а й господиню. При зустрічі Ада казала: "Така талановита, така талановита! У нас он її ескіз — всі, хто бачить,— захоплюються!"
Я тоді ще не дружив з Ю [рієм] К [орнійовичем], дома тоді в нього не бував, то й шедевру не бачив. Ну от, думали-думали Смоличі, що робити з талантом, підказала сама Віра: "Мені б у Москву, там би я вступила в художній заклад і знайшла б свою дорогу!" Це була чудова пропозиція, знайшли Смоличі кошти, вирядили художню зірку в Москву. Успіхи її в Москві були не менш блискучі, ніж в Харкові. Тільки від них не поривало Юрія Корнійовича на захоплені вигуки "браво". На гроші, які фамілія Смоличів асигнувала їй на навчання, Віра улаштувала собі життя в своєму стилі, і в Харків полетіли імена її чергових патронів. Незабаром Смоличі вже зовсім перестали розмовляти на тему феєричних Віриних талантів. Згодом стихли і московські новини. Віри не стало, мов провалилась крізь землю. Пізніше з’ясувалось — стала Віра матір’ю, та от біда, не могла уявити, сердечна, від кого ж! Опинилася в Харкові. Юрій Корнійович одвідав її — жила вона в матері. Про ці одвідини тоді ж і розказав мені. Розмовляв з матір’ю на нейтральні теми, Віра сиділа біля дитини, дивилася через голови і — Юрія Корнійовича не бачила.
З березня 1970 р.
ХВИЛЬОВИЙ ПРОТИ КОРЯКА...
Видираю з пам’яті:
Коли ж його "візьмуть в роботу",
О скільки вереску і крику!
— Реакція! Проти голоти!
— Я вас в ЧК 114! Я вас у пику!
Коли б його була ще й сила,
Він дійсно б так "обтяпав діло".
(Цитую по пам’яті. Перші рядки забув.)
Епіграма ця написана десь чи не в 1923 році і надрукована в якомусь тонесенькому тогочасному виданнячкові, в назві якого фігурувало, наскільки пам’ятаю, слово "федерація". Там був, здається, надрукований і якийсь мій віршик 115.
Що Коряк був донощик — про це всі знали. Сам розповідав, як зустрів когось на вулиці і одразу ж побіг в ЧК доносити. Щодо пики. То сам я був свідком кулачної розправи Коряка над Валеріаном Поліщуком. Було десь взимку з 1921 на 1922 рік. Ні "Плуга", ні "Гарту" ще не було. А письменники вже були. Збиралися вони в приміщенні газети "Вісті", точніше, в колишньому приміщенні невеличкої, так званої домової церкви, яку в свій час побудував Юзефович для робітників своєї друкарні. Був цей Юзефович власником великої і популярної до революції газети "Южный край" 115а. У приміщенні було холодно, бо воно не опалювалося, як і багато приміщень того часу. Сиділи у ньому у верхньому одягу. Микола Хвильовий у нужденній солдатській шинельці і солдатській потертій вушанці. Йогансен — тоді він був ще Михайлом, Майком став набагато пізніше, теж у солдатській шинелі, у величезній папасі. На цих зборах бачив ще Михайла Доленга, вже згаданого Коряка і згаданого Валеріана Поліщука. У зовнішньому вигляді Коряка було щось мишаче чи крисяче. Можливо, цього вигляду надавав йому довгий ніс. Але був це талановитий промовець, талановитий журналіст-імпресіоніст. Слухати його було приємно та й корисно. Поліщук був красень, юнак з відкритим красивим обличчям, красивим лобом, можливо, таким був в молодих літах Борис Дмитрович Грінченко. Поліщук постійно горів, постійно витав у хмарах якихось нових ідей. Він навчав молодь, хоч сам був юнаком: "Не пишіть так, як Шевченко", і сам дотримувався цього правила, і не писав так, як Франко 116, Леся Українка 117, і, зрозуміло, не так, як його ровесники — Володимир Сосюра і тим більше Павло Тичина.
З Сосюрою у Валеріана були якісь непорозуміння із-за дівчат.