Він загарчав і вишкірився на Петра. Хлопці відійшли. Думка у Петра працювала чітко і ясно, як завжди буває в скрутному становищі. Як відчепитись від собаки? Побігти — наздожене. Йти повільно — не поможе...
Зненацька Петро зробив кілька стрибків і шубовснув у річку. Це була необачність, бо за кілька хвилин Тітус тягнув його на берег мокрого, жалюгідного і смішного. Приниження, ганьба, сміх на все село...
Стрибаючи на одній нозі, щоб вилилась вода з вуха, Петро шукав виходу. Злість, сором скували його і, вже ні на що незважаючи, вій побіг від берега. Тітус кинувся за ним, ухопив за холошу, Петро рвонувся,
і в зуба* собаки лишився добрий шмат. Петро, втративши рештки самолюбства, подряпався на дерево. Єдине, котре трапилось тут близько.
Смі,, сміх, сміх лунав над річкою. Рисці, яка стояла оддалік, було соромно і за Петра, і за товаришів. Але коли вона побачила, як пригортає Петро дерево і тулиться до стовбура, і сама не стрималася.
Петро опам'ятався. Смійтесь, смійтесь, я перечекаю. Маю час!
Він угніздився на гілляці, і раптом, ніби падаючи, завис униз головою.
— Сиди, голубе,— лагідно відповів Роман.— Сиди, красеню, до вечора.
Дітвора аж вищала в захваті. А Василь розходився. Вій театрально звернувся до Мікрона.
— Друже мій Пильне Око, чи не міг би ти зняти з дерева оту гаву?
Але Роман угамував його — роботи ще чимало.
В човни перенесли намети, пакунки з харчами. Не останнє місце займали вудки, ложки, казанки. Та ось вже все складено, і збуджені мандрівники посідали в човни. І тільки відпливши кілька метрів, Роман одізвав Тітуса і звелів йому забиратись додому.
До побачення, Вигадко! День добрий, таємничий острове Гілея!
* * *
Човни з шерхотом тикались носами в пісок, меткіші прожогом вискакували на берег. Дрібний зерняс-тий пісочок, митий-перемитий хвилями, рипів під ногами, мов сніг. І був той сніг теплий, ласкавий, хотілось на ньому стрибати, ґедзкатись, борюкатись.
Роман швидко припинив цю веремію. Повитягали вище човни і подалися через зарості верболозу до гайочка на вершині пагорка. Дійшли і стали. Круги іі схил там падав урвищем, котре глибоким проваллям ділило острів навпіл. Від підніжжя стелилась долина, вся в буянні різнотрав'я. Дика конюшина, море ромашок, жовті плями молочаєвих заростей. Сіно з такої трави не аж яке добре, проте скошують її що літа. Десь поруч внизу булькотів невеличкий струмочок, падав у видовбану ковбаньку, оброслу навкруги густою соковитою осокою, а далі свіжою зеленню кропиви. Дно ковбані вистилали різнокаліберні камінці, виднівся між ними тугий пісочок, вода чисто і прозоро вабила тамувати спрагу.
— Пахне антонівкою,— ні з того ні з сього промовив Роман.
— Еге ж,— додав Мікрон,— наче її тільки почали пекти.
— Зовсім ні. Пахне кропивою,— заперечив Стьопа.— Коли її шаткують сікачем.
— Нічого собі амплітуда. Від яблук до кропиви,— підсумував Мікрон.
Поки хлопці виносили з човнів рюкзаки, торбинки, туго оперезані шворками ковдри, Мікрон оглядав острів, прикидав, де розташуватися, знайти затишну місцину. Довгий літній день, здавалося, плинув на острові швидше, ніж у Вигадці. Тут не барися, роби все, що треба, одразу, бо незчуєшся, як і смеркне, і будеш порпатися в темряві, намацуючи, куди поклав сокиру чи кілочок.
А може, не тільки Риску приворожувала Гілея? Знає ж Мікрон, що діло не стоїть, а не може відірвати погляду від краєвиду, не годен струснути з себе захоплення. Цього літа хлопець приплив на острів уперше і хотілося кинути все, побігти до старого русла, вилізти на найвищого горба, де колись стояла сторожова вежа. Він уже хотів сказати про це Романові, але той випередив його.
— Розіпнемо намети і цілий день на розвідку. Згода?
Патякати пусте пе мали часу. Василько тесав кілочки для наметів. Стьопа потягнувся до невеличкого
зеленого моріжка, схожого на неглибоку тарілочку, — наскубти трави, висушити сіна для постелі.
Опівдні, випроставши натруджені спини, з гордістю дивились на свій табір. Різноколірні намети, наче величезні квіти, набухли край галявини. Натішившись дніпровою купіллю, хлопці посунули в глиб острова.
В бік Вигадки острів стримів високим, наче стесаним урвищем, вкритим хащами лози. Вгорі плоска рівнина тягнулася майже до половини острова і знову круто падала вниз, а далі суходіл розстилався розкішиим лугом, кінчаючись вузькою смужкою діброви над самою водою.
Якщо отак і стояти б обличчям до села, то з лівої руки видніється південна частина острова — низина, буйно закущавлена, поросла високою травою. Згори здається, паче хтось розстелив тут пухкий зеленавий килимок. А на ньому розсипав блискучі скалки-озер-ця. Праворуч, з півночі, погляд перепиняла протока, котра утворювала справжній тобі каньйон — за нею стриміла висока скеля.
Протока (а може, старе русло?) висихала влітку,
аж перебрести можна. Зате ж через неї найзручніше приставати до острова. Бо звідусіль — то бере-ги-кручі, то очерети, а тут чистий пісочок, тиха вода.
З вершипи острова далеко видно. Вгору і вниз за течією — широке звивисте плесо Дніпра, високі білі кучугури піщаних берегів, безмежні луки на заплавах. Якщо правда, що таборилися тут колись козаки, то недаремно вони обирали Гілею — ніщо й ніхто не може пристати до острова непоміченим.
Хлопці видирались на вершину, роздивляючись по дорозі, де ростуть потрібні їм трави, щоб завтра одразу стати до роботи. Стьопа пильно вдивлявся під ноги, зривав листя молочаю.
— Стьопо?— Роман дозволив собі пожартувати,— а ти знаєш, у індусів є така віра про переселення душ?
— Щось таке читав.
— Атож. Людина, чи щось живе, помирає, а душа вилітає,— Роман помахав руками, наче крильми,— і переселяється в те, що в цю хвилину вродиться. Буває — у вовка, собаку, козу.
Хлопці чекали розваги.
— А може, ти, Стьопочко, був зайцем?
Стьопа на цей раз поцінував добрий гумор, засміявся разом з усіма. Дорога далі видавалась вже не такою важкою.
— А ти, Мікроне, був козою,— підхопив Василь.
— Ні, я був козаком, а ти моїм вірним джурою.
— Е, ні. Прислуговувати не вмію,— набундючився Василь.— А знаєте, чому Роман рудий? Можу розповісти. Ясно, він був отаманом. А коли їх обирали, сипали на голову землю, щоб пам'ятав і не забував, звідки він узявся. А було це в поході, кругом пісок та глина. Послали козака Степана, то він із старого глинища надовбав і висипав новому отаманові на голову червоної глини.
Іншим разом Роман не втерпів би, бо дошкулив Василь, але тепер змовчав — сам н^е почав.
А коли хлопці нарешті стали на вершині, при нишкли, умовкли. Дивились на свій знайомий острів, і ніби вбачалось їм у ньому щось нове. Отак учиш цілий рік підручника, на уроках відповідаєш. Навіть п'ятірки заробляєш, а починаються іспити, і не впевнений, чи знаєш, чи не знаєш, і тягнеш екзаменаційну картку і хвилюєшся — що відповіси?
— Біс його знає,— зніяковіло почухав потилицю Василь,— може, й справді тут щось закопано.
* * *
Наступного дня нікому не хотілося лишатися за кухаря. Всіх вабило бути в гурті, шастати в зарос-лях, наражатися на несподіванки, котрі, як кожен чекав, здибаються на пустельному острові. Отож саме на часі здалася Романова пропозиція влаштувати офіційне посвячення в козаки кожного бажаючого.
Роман примружив очі, щось зметикував і запропонував почати з Стьопи. Хлопці, чекаючи розваги, погодились. Але, на диво, затявся сам новобранець. Спочатку Стьопі скортіло бути першим, та навчений гірким досвідом, він остерігся вихоплюватись наперед. Хтозна, як воно виглядає, оте посвячення, а буйна вдача товариства йому відома достеменно...
— Неправильно,— заявив він рішуче Романові.— Чом вибрав мене? Ти хіба вже отаман?
— З когось же треба почати,— сподівався схитрувати Романко.
Стьопа інколи теж умів виявляти винахідливість, особливо, коли доводилось захищати власні інтереси.
— По справедливості треба! — натхненно вигукнув він і кинувся до намету. Тепер уже настала черга торопіти друзям. Стьошін рішучий маневр застав їх зненацька, і треба сказати, що їх розгублені обличчя зараз мало чим різнилися від Стьопиного, коли, було, вони гуртом потішались над ним.
Стьопа розвинув бурхливу діяльність, таку незвичну для нього. Він прожогом вискочив з намету, па ходу видер з блокнотика аркуш, склав його вчетверо, хутко відірвав клаптики, десь із своєї "надця-тої" кишені джинсів вихопив олівця, написав на одній смужечці "Тебе!!!" і заходився скручувати в трубочки. Аж тоді нарешті друзі втямили, що пропонується жеребкування.
Такий поворот справи не входив у Романові плани, але він знав, що не владний виступити проти цього найсправедливішого способу. Серед вигадсько-го хлоп'яцтва жереб був найвищим суддею, котрого ніхто не оскаржував, що б там ие випало на твою долю.
А розбурханий Стьопа вже порядкував. Де й узявся хист!
— Розійдіться! —розштовхував він товаришів.— Не заважайте!
І над звільненим друзями колом кинув догори п'ять скручених папірців. Сам же першим кинувся ловити на льоту. Але тепер уже його схопили за рукав — закони жереба однакові для всіх.
Один за одним хлопці пагинались, повільно розгортали папірці і показували всім — чистий. Лишалися Стьопа з Романом. Стьопа миттю вхопив один з двох сувійчиків, шарпнув його і безнадійно махнув рукою. Мовляв, як пе таланить, то вже хоч гопки скачи. Роман для годиться показав свій чистий папірець і співчутливо розвів руками.
— Судилося тобі, Стьопочко, бути першим козаком.
— Тільки цур, ие битись!—витлумачив Стьопа це удаване співчуття.
— Та що ти, голубе,— Роман підбадьорливо поплескав друга.— Ми тобі заздримо.— І, підморгнувши хлопцям, почав наставляти спохмурнілого Стьопу.— Ми йдемо за травами, а ти, брате, берись варити нам обід. Як звариш — гукнеш. Ми будемо недалечко. Але від вогнища не відходь. Витримаєш іспит — залишимо, ні — поїдеш до села.
— А як ви не почуєте?
— Ти голосненько крикнеш. Та й недалеко будемо. Ну, хлопці, гайда.
Лишившись на самоті, Стьопа ще якийсь час міркував, які б то небезпеки могли чекати на нього, і дійшов висновку, що випробування нікудишнє. В походах не було кращого кашовара, аніж Деркач, дивно, що Роман забув про це. Але Стьопа покаже себе...
Коли б оце хто глянув збоку на Стьопу, як він чаклує над казанком, як упевнено підкине у вогонь то дві трісочки, то одну, то хмизку, то цурупалка, як вправно орудує в казанку ложкою, либонь, щоб не пригоріло, як зосереджено куштує, прицмокує, сипне пучку солі, знову куштує, нахилиться, наче вслухається в сите булькотіння варева — не впізнав би хлопця.
Хто б оце сказав, що Деркач неповороткий, чи роззява, чи нетямущий, яким буває часом у товаристві? На лихо, Стьопа й сам ніколи не спромігся глянути на себе збоку і помітити різницю: яким він буває, коли робить своє діло, котре знає і любить, і як розгублюється на людях.