Оббере, скільки зможе, і така й була. А без жінки, братіку, не можу — хоч і старий. З молодих літ звик, то й на старості трудно одвикати.
І так воно, як кому везе. Я таки трохи раніш скакав, як кажуть, у гречку, ну а стара гризла мене, гризла — поки й на той світ не пішла. От, думаю, коли воля, а воно, виходить, інше. Злигався з рябою дівкою та й живу.
Ех, якби таку жінку, як Ольга Петрівна! Та тільки не той… не ті літа. Далеко куцому до зайця. Знаю я її — не з тих вона… Тільки, мабуть, і сама не знає, кого шукає.
А ще краще знаєте що? — трохи помовчавши, додав він. — їдьте звідси, їдьте куди-небудь в велике місто, вибирайте хорошу собі дружину. Там воно краще живуть люди. Чи, може, тому, що серед чужих та рідко бачаться. А тут нудьга заїсть, їй-богу, заїсть. Або ви, або вона, а хтось почне в гречку скакати, од нудьги почнете… Ніде спочити…
Тут був один нотаріус. Приїхав молодий, чесний. Обоє такі хороші, що всі прямо дивувались, як вони гарно жили. А проте багнюка затягла — він почав пиячить, а до неї по три хлопці ходило в одну ніч. Інколи від нудьги брала з вулиці прямо городового. Те буде і з Ольгою Петрівною. Ви думаєте, мені не жалко? Тільки знаю, що я вже не допоможу: не ті літа… А вже як спіткнулась, підняться не підніметься. Сього сопляка, Євгеньку, вона покине, ось побачите. їй треба не таких — здорових, суворих, щоб узяв її, як кажуть, в перепльот.
А проте… я се так кажу вам, а хтозна, як краще. Може, нежонатим ще краще. Хто може знати душу жіночу, хто її знає? Так-то, Василю Павловичу! Ну, та буде. Краще вип’ємо ще по одній. За упокой моєї дружини. Хай їй там легко згадається!
Він злегка крякнув, на очах виступили сльози, лице налилось синьою кров’ю.
На протилежній стіні виросли пасма перших привітно-яскравих променів сонця, деякі з них відбилися в рубцях люстри і заграли райдужними кольорами. Іван Іванович почав дрімати.
— Іване Івановичу! — обзиваюсь до нього. — Ходімо спати.
— А так, серце. Ходімо, ходімо.
Я теж ліг спочити. Але чомусь не спалось, пливли свої думки. Знову підступала нудота. Почали дзвонити, і одноманітно танцюючі дзвони линули до мене через кватирку вікна і своїми безугавними потоками дратували мене.
А той рік у Києві, у сю саму пору, я гуляв з панною. Чисті, піском посипані доріжки. По клумбах починали пробиватись сині голівки перших весняних квіток.
Темний холодний Дніпро розгорнувся у всю свою широчінь, тільки на заході синьою смугою манячили далекі смутні ліси. Шумів вітер, виблискували в дрібних хвилях промені сонця. Свіжими ростами землі пахло. У панни сині квіточки колихались на брилі, наче васильки.
Лице юне, рожеве, і м’які променясто-сині очі.
— Товаришу Васильку! Спустімося туди, вниз. Як там ловко! Що, якби прямо в провалля.
Панна наближається до провалля. Я ловлю її, вона граційно перехиляється через поручні і сміється.
Грають очі, шумить вітер, бурхливими потоками хвилюється кров.
— Панно, товаришко! А хто то вам такі квіточки, як баранчики на вербі, закрутив?
— Е! — киває панна. — Не скажу! Одгадайте!
— Ну, то як же се я можу знати?
— Шуми весняні. Знаєте їх? Вслухалися в них? Ні? Ну так прислухайтесь!
І вона нахиляється близько, щось шепочучи на ухо, і тікає. Кров кидається в голову, я біжу і ловлю її, а потім цілую. Панна зразу обурюється, а потім схвильовано сміється. Цілий день гуляємо, а повертаємось додому стомлені, але свіжі, повні пахощів вітру і молодої трави. А ділили кохання в кімнаті похапцем, щоб ніхто не почув. І коли повертався додому, на серці зоставався лише сум і порожнеча.
І от знову прокидаються шуми весняні, будять кров, тугою юною тягнуть на сонце, на зелені оксамитові килими. Шуми весняні… Шуми весняні… Спитай вітра, з ким він говорить! Од верби полетів до дуба а вже знову шелестить в комишах. А в шумі його вчувається сум — сум протесту і незадоволення.
О десятій годині починають прибувати з візитою гості. Вони в потертих з плямами сюртуках, трохи напідпитку.
Іван Іванович, певне, не виспався як слід і тому тягне розмову довго, в’яло і нудно. Розпитує про міські новини, частує гостя, а самому так і хочеться до ліжка. Прийшов і Євген Григорович. Він увесь в святному. Чорний костюм кошлато теліпається на ньому, і здається, що то не жива людина, а напіврозбитий манекен. Біляве волосся гладко прилизане, очі сухі, з вузенькими чоловічками. Він уже встиг побувати в кількох родинах, і від нього тхне перегорілою горілкою. Зо мною він теж похристосувався, але тримався увесь час холодно.
— А за Ольгою Петрівною не скучаєте? — суворо оглядаючи, питає його Іван Іванович.
Євген Григорович злегка мнеться, виймає портсигар, стукає об нього цигаркою і, вдаючи з себе цілком спокійного, зневажливо цідить:
— За Ольгою Петрівною? А чого мені скучати? Хіба мало сього добра на світі? Одна пішла, другу знайду, — з байдужою погордою відповідає він.
— А чого ж ви тоді плакали? Я таки й справді думав, що ви кохаєте її.
Євген Григорович мнеться, нарешті піднімається і починає прощатись.
— Ну, вибачайте, Іване Івановичу. Мені ще треба поспішати.
— А куди ж се ви так?
— Та ще треба до нотаріуса Кислиці. Закликали в гості.
— Е-е! Он куди наш кавалер унадився. А я й не знав. Що ж, в час добрий, вона дівчина хороша. Тільки ж треба бути молодцем! Молодцем треба бути!
Євген Григорович нічого не відповідає і хутко відходить.
Час від часу в коридорі бряжчить дзвінок і звідти чути, як поважно іде Феня одчиняти. Несміливі запитання.
Приходять нові гості. Стає без кінця нудно слухати одноманітно-тягучу розмову. І обличчя у всіх однакові, і тримають себе однаково, і в однаковій мірі п’яні. Один з них почав навіть виливати свою душу, щохвилі лізучи цілуватись зо мною. Користуючись моментом, коли немає нікого з гостей, хутко одягаюсь і виходжу пройтись.
Але в місті бруднота, по вулиці стоять глибокі сірі калюжі густої багнюки. Від неї тхне міцним духом залежачого гною.
А день ясний, теплі швидкі струмки вітру пливуть з півдня, сонце ллє ясні проміння, а в них купаються настирливо-одноманітні звуки передзвонів.
Бем, белем-бем… бем…
А прудкий вітер ловить дзвони, підхоплює їх на власні вила і, бавлячись, як м’ячиками, перекидаючи з руки на руку, гонить їх далі, туди за місто.
По пішоходу вже просохло і вузькими смужками поросла юна яскрава травиця. ІДУ за місто, і чим далі проходжу, тим ясніш встає переді мною сіра площа лугу, а за нею густі кущі гаю. Високі дуби безпомічно простягли свої віти в прозоро-чисту весняну блакить. Густі верби сумно-повільно гойдаються, як дівчата в гуртових співах, тягнучи одну і ту ж ноту меланхолійної журби.
Чим вони незадоволені?
Але юні кущі ліщини веселі, хитрувато посміхаються. Знають вони якусь свою таємницю, чогось нового радісного чекають, але нікому про се не скажуть.
Підходжу ближче. Поміж жовтими торішніми стеблинами пробиваються густими кущами молоді шпильки трави.
В густих кущах поплутались стежечки. Попід кущами ще де-не-де зостались невеликі синюваті плями нерозталого снігу.
Поміж листом пробиваються яскраво-зелені листочки з синіми голівками пролісків.
Під гіллястим дубом старенька, вкрита сірою трухлявиною лавка. Чомусь не хочеться далі йти. Ліг і дивлюсь в небо — глибоке, безодньо-блакитне, і такий спокій і легка радість обхоплюють мене. Ллються звідти, з височини, струмки блакиті, цілющою водою промивають мою закоптілудушу.
Звідусіль пливуть міцні пахощі, легкими струмками лоскочуть серце, викликаючи солодку тугу. Їх, певне, вітер приносить. Ось він наче стих, десь в глибині затаївшись. Але раптом підскочив, затрусив ніжним намистом на ліщині і знову піднявся рівним потоком до найвищих гіллячок дубів. Але не бояться старі діди. Тільки стиха гогочуть від холодного жартівливого лоскоту.
У-у-у-у — тягнуть довгу пісню.
Знають старі шуми весняні і люблять купатися в лоскоті їх.
Шуми весняні, шуми весняні… Мутять серце неспокоєм. Піднімуться з жовтих очеретів, поспівають на вербі, а вже полетіли до дуба, пожартували з ним і полинули до білих весняних хмарин, щось шепочучи їм. І шукає в тузі розбуркане серце свого власного щастя, силкується скинуть наболілі трухлявини, метушливо бігає з місця на місце, питаючи, де ж то воно? Чи не тута в небі блакитнім? Чи не тута в квітках пахучих? Але хутко одлітають дні весняні, а з ними пора шукання, і зостається порожнеча і звичайні трухлявини.
Шуми весняні… грають танок музичний, клопотливо шукаючи.
— Проліску-братику! Чи чекаєш ти зо мною кохання?
— Так, вітре весняний! Вже бутони розвилися мої, вже листочки мої готові приголубити тебе, йди до мене, вітре весняний.
— Хо-хо-хо-хо! Він вже готовий! Хо-хо-хо!
І подався знову незадоволений, і знову питає, і одлітає, жорстоко насміхаючись, а в самого незадоволення.
Шуми весняні… Шуми весняні… Танок кохання струмками ллється, тягне в свої тенета. Усім шукаючим музику чарівну шепоче на вухо. І в п’янім танкові оддаються серця одне одному. Але надходить спокій і втома, і одлітають гнилі висохші серця, зоставляючи на свято життя лише міцних, лише спаяних музикою життя…
Шуми весняні… Шуми весняні…
Бренять вітри по березовій кобзі, предківські таємниці землі співають. Слухає стомлене серце, бажаючи злитись з свіжими потоками, але даремно. Не оживлять весняні струмочки струхлявілих дуплянок.
Шуми весняні! Шуми весняні! Шуми шукання й протесту.
Шепочуть надії і сичать розчаруванням, найсолодшою втіхою лоскочуть, тугою глибокою хвилюють!
Шуми весняні. Шуми весняні!..
Голосні кроки поспішаючі наближаються до мене. Чую стримані голоси. Піднімаю голову. Проходять по доріжці з пучками пролісків дві дівчини. Подивились на мене, злегка усміхнулись, а одійшовши поодаль, почали сміятись і потім поволі зникли. І знову тиша, тільки легкі тіні надходять, і шумлять потоки вітру.
Почувся дзвінкий дівочий сміх, нарешті чую докірливий голос:
— Ну хіба ж можна так! Ну, який би там босяк міг бути! Просто хтось прийшов і ліг собі спочити на лавці.
Але її перебиває сухий роздратований голос:
— А я вам не раджу туди йти. Ну хоча б і так. Чого вам неодмінно хочеться йти туди? Хіба ми не можемо тут гуляти, щоб ніхто не бачив? Неодмінно вам туди треба. Усе вам хочеться до когось. Може, вам скучно зо мною — ну, тоді я нічого не маю!
— Е, як це все надоїло, Євгене Григоровичу! Невже не можете про віщо інше думати? А ще називає себе інтелігентною людиною.
Я хутко підхвачуюсь і зіскакую з лавки.