полісмен, поважний і величний. За ворітьми у дворі стояв столик, на йому свічка, якась шабатурка з білетами, а на стільці біля його сиділа одна з паній, що були на репетиції. Я зрозумів, що то була каса. Поздоровкавшись з па-нією, я пройшов в садок, і, тільки що мав винирнути з якоїсь ями, куди шугнув несподівано, як за кущем страшенно зарипіло, загуділо і так загупало у щось порожнє й гучне, що в ухах у мене аж засвербіло. Посім до цього пристав якийсь не то свист, не то скрип, Щось застогнало, зашипіло, і крізь це ревище й галас почала пробиватись якась мелодія. Коли я виліз із ями й вийшов з-за куща, мені уявилась така картина. На маленькому горбику з поважними і серйозними лицями примостилось чотири добродія і щосили один бив у бубон, другий дув у флейту, третій різав на скрипці, і всіх заглушав четвертий своїм величезним, покрученим тромбоном. І аж тепер тільки я зрозумів, що то був за гук якийсь, що ще з восьмої години я чув у себе в номері. То грав цей "оркестр"!
Маючи на увазі, що здалека мелодія раз у раз вчувається краще, я поспішив одійти й попростував до театру. По доріжках саду й біля театру було темно й безлюдне, а в самім театрі в темряві чорніли тільки "кресла" сумними рядами. Артистів і духу ще не було. Я постояв, постояв і вийшов знов у садок, силкуючись порахувать, на скільки єсть уже збору. Але, не дивлячись і на музик, його було щось мало, у всякім разі, на двісті карбованців не було. Ходило декільки пар жидків і жидівочок, сидів на лавочці якийсь старенький поштовий чиновник з дівчинкою, реготались за кущем якісь гімназисти та ще коло музик, зазираючи чотирьом добродіям у рот, стояла купка "зайців" — хлопців і дівчаток.
"Певно, щось помішало публіці",— подумав я і, заспокоївшись на тому, пішов собі в глибину садка. Під бузковим кущем була широка лавочка, я ліг собі на ній і, здригуючись від несподіваних варіацій "оркестру", став дивитись у небо.
— От коли б Гаркуну стільки публіки, як оце зірок зараз! — зітхнув я, блукаючи оком по безкраїм, темно-синім небі, з якого, мов моргаючи до мене, світились-усміхалися зорі.
І раптом стало тихо-тихо. Я здивовано підвів голову і став слухать. Було таки тихо. Десь здалека долітав до мене ледве чутно гомін, підо мною цвірчав цвіркун, і бережно, потиху затьохкав у кущах соловей. Було якось спокійно і легко, мов я тільки що вирвав болячий зуб.
"Ах, то музики перестали!" — догадався я, й за цею догадкою острах наче морозом пройшов по мені.
— А що, як вони це тільки спочивають, набираються духу, щоб ще голосніше утнуть?
І соловейко теж, мабуть, сього боявся, бо наче поспі-шавсь наспіватись; оксамитні, м'які згуки приємно голубили ухо і нагадували багато-багато таких же зоряних ночей, таких же соловейків... тільки без "оркестрів" і Гаркунів-Задунайських.
І вмить все зникло: і минуле, й соловейко, і зорі;
в очах потемніло, в ухах заляскотіло, а по тілі мов громовина пройшла. Музики врізали якусь польку.
Я, як опечений, схопився й побіг до театру. Всередині уже світилось, і я, радий тому, як не знать чому, підбіг до дверець, що були позаду театру, і поторгав ними. Мені відчинив Гонта і люб'язно шаркнув ногою.
— Добродію Гаркун! Чи хутко ж ми почнемо? — звернувся я зараз же до антрепреньора. — Вже хутко десять годин!
Він мовчки повернувся до мене від дзеркальця, дивлячись у яке, щось мазав у себе на лиці і, трохи подивившись на мене, одмовив:
— Ви ж бачите, що гриміруемся...
Я спершу цього не бачив, але, придивившись, побачив, що вони справді "гримірувались". Себто: кожний з актьорів мочав пальцем спершу в одну череп'яну мисочку з водою, потім у другу з червоною фарбою і, нічесоже сумняшеся, навмання розтирав у себе по лиці всею долонею,— тільки у Гаркуна був шматочок дзеркальця. Потім таким же чином умочалось у воду і в другу мисочку з сажею і вже один одному наводив брови, а кому треба було — то й вуса. Поклавши, як казали вони, "грунт", починали робить зморшки. А це вже робилось так. На свічці, що одиноко світила на всю низеньку голу "уборну", запалювався сірник і зараз же гасився. Потім, де треба було буть зморшкам, засмаленим кінцем сірника проводилось декільки тоненьких смужок.
Але, не вважаючи на цю простоту "гриму", лиця були поважні й навіть торжественні; видно було, що мало бути щось таке, до чого "індиферентне" відноситись "абсолютно" не можна.
Я попробував було заговорить до Гаркуна про те, що, може, сьогодня й грати не доведеться, бо щось публіки не густо, але він з такою величністю одповів мені, що йому тепер не до публіки, що він слова свого ламати не може і, що б не було, а буде грати, з таким натхненним лицем попрохав не чіплятись до його в такий час з "матеріальними пустяками", що я аж засоромився самого себе. Але не вспів я одійти, як в уборну ввійшла касирша і звернулась до Гаркуна з тим же:
— Василій Олександрович! Публіка просить начи-нать, а в касі всього 6 p. 73 коп. Будем іграть?
Господи! Я ніколи не бачив і, мабуть, довіку вже не побачу такого лиця, з яким добродій Гаркун повернувся до касирші. Уявіть тільки собі: великі, товсті брови, з яких аж сипалась сажа, червоний ніс, розпатланий парик, зморшки від ока до рота і погляд грізний, величний і страшний. Касирша вже й не казала більше нічого, побачивши це лице, а він ще й додав словами:
— Ви бачите, що я роблю! Ви бачите, до чого я готовлюсь? Вам повилазило? Що, ви хочете, щоб я сьогодні оскандалився? Ви хочете все настроєні® моє зігнать?.. Скільки б не було збору... ми граєм! Підіть і скажіть це публіці! Через полчаса начинаєм!
Касирша зникла, наче її вітром змело.
— Васька! — вмить почувся з-за перегородки, що переділяла жіночу "уборну" від чоловічої, голос Галіної.— Неужели тьі думаешь играть при 6 рублях сбору? Ведь ато идиотство!
Тут, я думав, добродій Гаркун не витримає такої наруги над своїм "настроєнієм" і покаже, як можна так "індиферентне" відноситись до "іскуства, котре єсть така штука, що"... Але вийшло інше. Правду кажуть, що чужа душа — темний ліс. Добродій Гаркун тільки лагідно відповів:
— Ну, а що ж робить?.. Треба... Може, хоч музикантам стане... Та, може, ще й публіка надійде...
— Смотри! — почулося з-за перегородки.
— Дайте перами звонок! — скомандував Гаркун.
Усі кинулись шукать дзвінка, і один з добродіїв, що знайшов його в куточку на табуретці, несамовито загримів і вискочив у садок.
Я подивився ще трохи, як добродій Гаркун репетирував перед дзеркальцем різні страшні пози, і вийшов знов у садок. Музики мовчали, і з доріжок садка неслась тиха розмова парочок. На тину "партера" вже сиділа частина публіки і, то спихаючи одне одного, то виробляючи всякі гімнастичні рухи, весело чекала початку.
Через десять хвилин задзвенів удруге дзвінок і публіка потягла в "партер". Було декільки чиновників, декі-льки гімназистів і студентів з великими купами різнокольорових панночок і повнотелесих матусь; було декі-льки купців з жінками й дітьми, якихсь добродіїв у чоботях і круглих картузах, мабуть, прикажчиків з економій і, наостаднє, жидки й жидівочки. Музики ревнули й посунули теж у "партер", на ходу виробляючи такі варіації, які ні одному композиторові й уві сні б не приснилися. Всі умостились і стали чекать. З дерев і з-за дерев виглядала "безпаспортна" публіка.
Я поспішив у театр. Там вже було наготовлено все як слід. За кулісами товпились якісь добродії в чоботях "бутилками" і "гармоніями",— не то шевці, не то зво-щики,— як я потім довідався, хористи; гасали чогось Гонга й Залізняк по сцені і скажено гукали на хлопців, що добивали цвяхи в куліси; поважно й натхненно ходив Гаркун біля "уборних", заклавши руки в кишені чумарки, що служила і на сцені, і поза сценою, не злазячи ніколи з широких плечей артисти.
І ось третій дзвінок. Тромбон востаннє ревнув, бубон гупнув, і в "партері" і на сцені стало тихо. Запалили дві свічки біля суфльорської будки, і я почав залазить у неї. А туди залізти було не так просто, як все робилось тут. Треба було трохи підняти завісу, стати навколішки задом до будки і тоді вже пнутись туди помалу й обережно, щоб не перекинуть будки в "оркестр".
— О! Суфльор поліз, суфльор поліз! — почулось з публіки.— Диви, диви, як пнеться... Як жук!.. Ач!.. Ач!..
Вліз я. 31 сцени повтікали РСІ; за сценою зарипіло, заторохкотіло, і завіса, зачепившись попереду За будку і ледве не перекинувши її, піднялась і відкрила публіці ноги Ґонти, що чогось був вернувся і тепер тікав за "ліс".
"Приставлення" почалось. Гаркун, само собою, грав героя, Галіна — героїню. То була виразна гра! Ви бачили коли-небудь, як гнівається чоловік? Ви скажете, що бачили, а я вам скажу, що не бачили. Для цього треба подивитись на добродія Гаркуна. Ви, мабуть, бачили, як чоловік почервоніє, зробить який-небудь рух руками, підніме, може, хутко голову, словом — бачили гнів звичайного чоловіка. Е, так то — дурниця! Тут, уперше, сердився дуже палкий і добродійний герой Мирон, а вдруге, грав його сам Гаркун-Задунайський. Мене він, відома річ, і не слухав, fpaa, як і сам казав, "по вдохновеиію". І то ж таки гра була! Голос його лунав, як рев здоровенного вола, що почув кров; очі, підмазані сажею, весь час грізно світилися, крутилися і ось-ось мали вискочить, а з ногами робилось таке, що я гадав, чи не корчі вхопили славного, палкого артисту. Куди там тому Ґонті, хоча й він досить голосно торохкотів свою ролю, куди Петренкові з його тихим голосом і звичайними рухами! Одна тільки добродійка Галіна й рівнялась з ним, але й то не могла так вигукнуть, як він, не могла з таким запалом ляснуть себе долонею по лобі, щоб аж луна пішла по садку, не могла крутнуть так вилупленими баньками, щоб у вас аж мороз пішов поза шкурою. Я тішився, подаючи іноді слова Галіній або Петренкові. Шкода тільки, що я багато втратив через те, що мусив аж кричати з будки, бо один тільки Гонта й знав свою роль. Вже мені й гукали з публіки "тіше, суфльор!", вже якийсь добродій з галереї вилаяв мене досить виразно, пообіцявши "каменюкою затулить мені горлянку", а я тільки думав про себе: "Не ведают-бо, что творят",— і постановив хоч би й постраждать за правду. А до того ще комарі, користаючись з того, що мені ніяк було й поворухнутись, щоб будка не заворушилась за кожним моїм рухом, пили мою кров, скільки самі вже хотіли.