Та й, минаючи Батуринський двір, українська старшина, як відомо, вчащала в столицю і там приглядалася тільки до нових форм життя. Фактичну звістку про театр, заснований поміщиком на лівім березі, маємо тільки з кінця XVIII століття, власне про театр Трощинського. Традиція ця іде й вперед: як Гоголь писав для театру Трощинського українські комедії, так Котляревський писав для театру Рєпніна українські опери: "Наталку Полтавку" й "Москаля-чарівника". Сусіди, що наїздили на ці спектаклі й до Трощинського, і до князя Рєпніна, безперечно, наслідували їм в такій великопанській втісі. З певністю можна гадати, що ця традиція так само йшла і в далечінь, що
Трощинський не був першим в цім ділі, що він мав попередників, які з'єднали старий український театр з новим.
Чому ж не лишилося тих творів, що виставлялися на таких театрах? Адже хоч обставини і геть тому не сприяли, а все-таки маємо деякі зразки української літератури 18-го віку. Думаємо, ріжниця тут в тім, що коли "хронички", "гисторії" і усякі вірші списувалися та переховувались по родинах, — драматичні твори не вважалися на той час творами літературними, їх не читали, вони складалися лише для виконання, і, мабуть, за невеличкими виключками, дійсно ті твори не мали літературної вартости. Взагалі, широка публика більш любить дивитись на п'єси; читають їх небагато, та й то лише самих видатних авторів. І тепер геть не всі п'єси друкуються, а тоді, мабуть, друкувалися лише п'єси королів літератури, бо решта п'єс складалася самими актьорами par occasion9. Через те, мабуть, згинули марно й всі п'єси Гоголя-батька. Та це трапилось не тільки в українській літературі, — було це з'явище загальне . Де поділися такі п'єси російського репертуару, що в першій чверті XIX століття справляли справжній фурор: "Днестровская сирена", "Днепровская русалка", "Абеллина, или Ужасный бандит венецианский", "Заговор темпляров, или Ужасный незнакомец", "Ужасная тень Ринальдо, или Фантом"? Од всіх цих "ужасних" драм лишилася тільки згадка в афішах, які ще переховуються по архівах. П'єси, звичайно, скомпоновувалися ким-небудь з актьорів трупи; вони перероблялися, доточувалися або скорочувалися по змозі трупи, а коли обридали публиці — зникали десь без сліду. Цікаво стежити за цими трансформаціями п'єс по старим афішам. Уява малює за цими пожовклими, зотлілими листами ті ж сами інтриги, клопоти про збори, про поновлення репертуару, які і тепер каламутять життя актьорів. Візьмемо, наприклад, одну з популярнійших п'єс українських, які виставлялись у Київі у 1823 році — "Волшебная опера во многих явлениях на малороссийском наречии, в 2-х действиях, под названием Волшебный Замок, или Украинка". Ця сама п'єса іде знов 2-го марта
"на бенефис актера Рекановского", але чомусь у афіші приписано, що актьори: "будуть иметь честь представить на здешнем театре неигранную новую оперу во многих явлениях на малороссийском наречии в двух действиях под названием "Украинка, или Волшебный замок, наполненный духами". Побільшено заголовок, додано іще нову дієву особу: "Дух Адальберта — деда Любомира". Це, мабуть, заради бенефису і приточили комусь з артистів нову "рольку". У 1827 році бачимо знов нібито нову п'єсу "в подобие Русалок, большая, веселая, волшебная опера на малороссийском и польском наречиях в 3 действиях под названием "Украинка Королева Волшебства"*. Переглядаючи дієвих осіб цієї "опери", ми бачимо, що вона близька родичка первотвору — "Волшебный замок, или Украинка", але цю нову переробку вже побільшано на цілу дію. Аж далі, у 40-вих роках, зустрічаємось ми знову з ще одною трансформацією тієї ж таки п'єси: "сего 1840 г. генв. 20 дня в воскресенье драматические актеры, под дирекциею Иосифа Лютомского будут иметь честь дать представление оперы волшебной на малороссийском и польском диалекте, в 3-х действиях с хорами метермофо-зами фс) и русскою пляскою под названием "Новая Украинка, или Волшебство в замке Тымор"". Так компонувалися "п'єски" в ті часи.
Що п'єси української нової драматичної форми малися і на лівім березі в більшій кількости, ніж вважалося досі, доводять такі факти: перш над усе те, що Гоголь-батько писав для театру Трощинського комедії українські, — цебто ми маємо групу якихсь комедій, невідомих нам і загублених навік; друге те, що з самого початку XIX століття, цебто ще до "Наталки Полтавки", мандрує вже по Україні трупа поміщика Ширая, що давала свої вистави на українській мові, і третє те, що у 1821 році приїздить у Київ з Полтави теж трупа "русско-мало-русских актеров Щепкина". Цей Щепкін, перший артиста княжого театру в Полтаві, був крепаком князевим і визначався тим, що чудово виконував українські ролі.
Якби ці трупи мали в своїм репертуарі лише відомі нам п'єси українські: "Наталку Полтавку", "Москаля-чарів-ника" та "Простака" — вони не звалися б і "малорусскими". Видима річ, що й на лівім березі був уже на той час якийсь український репертуар. А що робилось на правім?
Як ми вже згадували раніше, на театр український мала безпосередній вплив література польська. Шкільна драма, що так буйно процвіла в українських школах, прийшла до нас з Польщі; плекали її єзуїти в польських колегіумах. Взагалі, вони були надзвичайно здатні до влаштовування усяких символічних театральних вистав не тільки релігійного, а й історичного характеру*. І зовсім світський театр починає своє існування в Польщі дуже рано, з половини XVII століття. Ян Казимір одружився з француженкою Марією-Луїзою; разом з нею завелися при дворі польському усякі французькі звичаї і втіхи. Приїхала до Польщі придворна французька трупа, і у 1661 році виставляли вже Корнелієвого "Сіда" у польському перекладі. По менших городах їздили мандруючі трупи комедіантів і виставляли усякі фарси з селянського побуту". Безперечно, у цих фарсах дієвими особами повинні були бути місцеві типи, а до них належали поляк, жид і неодмінно мужик та козак — українці; вони і висловлюватись мусили на своїх мовах, з цього складався комізм та qui pro quo10 таких народніх фарсів. Тенденція вводити в польські п'єси українські типи з українською народньою мовою малася ще здавна у польській драматичній літературі. Вже в другій половині XVI століття в католицьких школах писано було інтермедії на теми з народнього життя з дієвими особами з народу, які і балакають своєю рідною мовою: мазурською, українською, білоруською***. Взагалі, ще далеко до часів панування романтизму в літературі польська драматургія почала вже виводити на кін селян з побутом їх життя. В кінці XVIII століття написано польську п'єсу: "Чудо, или Краков'яки та Горці". Хто були ті горці? Звичайно — гуцули. Народбуло змальовано в п'єсі правдиво, з його рідною мовою, приказками, прислів'ями, піснями та звичаями . Манера вводити в польські п'єси українські елементи походила, звичайно, з самого життя, яке тісно сплело польський народ з українським. Ще у 20-х роках минулого століття бачимо приклади таких польсько-українських драм, за які згадаємо нижче. Але польські трупи виставляли не тільки змішані польсько-українські п'єси.
Актьори — народ практичний: вони пристосовуються завжди і скрізь до вимог публики і до її смаку, а позаяк це все були мандруючі "комедіанти" (ще в першій чверті минулого століття так звали панів-артистів), то, приїздю-чи на Україну, вони, безперечно, виставляли українські опери, комедії та трагедії, сколочені нашвидку на зразок таких само польських комедій та фарсів.
Д[обродій] Николаєв подає певну звістку про те, що вже з кінця XVIII століття у Київ час од часу прибивались польські та польсько-українські трупи . Вистави впорядковувалися в приватних будинках, які нашвидку пристосовувано до невеличких вимог тогочасної сцени. У 1803 році збудовано вже в Київі постійний театр, на тім місці, де стоїть тепера Європейський отель. 9-го вересня одбулася перша вистава в новім театрі; виставлено якусь польську чарівно-фантастичну комедію та козака-стихотворца Шаховського. Українські вистави не перериваються. В київськім університетськім архіві мається невеличка кількість афіш театральних першої чверті XIX століття, і вони свідчать нам про те, що польські трупи виставляли і драматичні твори на українській мові. Ці афіші — злиденний фрагмент минулого; цікаво було б розшукати ще матеріалів, щоб цілком детально намалювати собі картину минулого, але і цей невеличкий фрагмент дає нам багато і піднімає хоч край тої чорної запони, яка так довго тяжіла над цим періодом українського театру. Аж по 1816 рік по всьому південно-західному краї мандрують невеличкі польсько-російсько-українські трупи, а також спеціальна українська трупа поміщика Ши-рая, за яку ми згадували вище. У 1821 році грає в Київі трупа російсько-українських артистів Щепкіна, що приїхала з Полтави. Польська трупа Ленкавського у 1823 давала в Київі оперетки на польській, російській та українській мові. Власне афіші цієї трупи Ленкавського та Змі-овського і маються в архіві Київського університету. 2-го марта 1823 року виставлено було вперше в Київі, як зазначила трупа на афіші, нову оперу: "Українка, или Волшебный замок". Подаємо тут цілком всю афішу.
Сь дозволенія начальства. На бенефисъ актера Рекановскаго.
Сего 1823 года марта 2-го дня въ пятокъ актеры польскіе подъ дирекцією г. Ленкавскаго будуть им^ть
честь представить на зд^шнемъ театр* неигранную новую оперу во многихъ явленіяхь на малороссійскомь наречіи въ 2-хъ д'Ьйствіяхь под названіемь.
УКРАИНКА, или
Волшебный замокъ, наполненный Духами:
Д'Ьйствующія лица:
Граф Любомир — владетель им^ній Завиша — управитель замка Елена его жена Петръ, камердинер графа Яковъ, слуга въ замк*Ь Украинка въ разныхъ перем^нахъ Параска, д*Ьвка въ замк*Ь Гуляка, украинецъ Неизвестный
Духъ Адальберта д^Ьда Любоміра
Юлія п
козаки дворскіе
Иоганна Дамы Иванъ Грицько Микита
г. Млотковскій г. Завадцкій г-жа Каминская г. Монтьянецъ
г. Чернявскій
д. Несвижская
г-жа Завадцкая
г. Рекановскій
г. Левицкій
г. Зелинскій
г. Рекановская
д. Плотницкая
г. Микульскій
г. Бетлеевскій
г. Слевичъ
Зм^и, Духи, Рыцари въ огняхъ фа1ерковыхъ въ разныхъ цв*Ьтахъ. Дворовые, Рыцари, Пажи, козаки и Крестьяне.
Ласкаюсь надеждою, что пьєса сія сд*лаетъ Почтеннымъ Пос*тителямъ Пріятн*йшее Зр*лище, ибо въ д'Ьйствіяхь и Механизм* подобна Русалк*.
Цю ж само п'єсу виставляють знов того ж таки 1823 року октября 26 дня.
№ 64.