Підвищився тиск, гіпертонічний криз, теє-сеє... Але відлежався, карга з косою і на цей раз пройшла мимо. Весь вік свій проробив я бухгалтером-ревізором і наприкінці двадцятих ревізував останні непманські хитробуди, се уже товариш Сталін їх під знос пустив, проголосивши рішучий курс на повний соціалізм. І ось, коли я колошкав підозрілу торгову точку, за наводкою і наказом чекістів, тут осьдечки, на Євбазі, так тоді це непманське болото звалося, прийшла до мене дівчина літ сімнадцяти, красуня неймовірна, за батька, торгівця, просити. Ну, я і попався у сильце, у яке ми усі рано чи пізно, а попадаємо, я тоді ще холостякував, хоч уже був — не першої свіжості, як мовиться. Швиденько, за якийсь тиждень, сеє-теє, вона мене обкрутила, це вона уміла, що уміла, то уміла, нічого не скажеш, ми поженилися. До революції батько мій мав садибу неподалік Євбазу. Батьки у розруху померли від тифу, я вижив. Більшовики будинок одібрали, а мені залишили флігельок у глибині двору, пристойний флігельок, дві кімнати і кухня внизу, над ними — простора мансарда, тепла, знизу опалювалася. Ось у той флігельок і привів я свою юну красуню. Стали ми жить-поживать. Я уже ж, кажу, був жистю трохи поношений, степенний, як усі люди мого фаху, а вона — вогонь і полум'я. Але якось ліпилося. Вона — на курси бігала, у мене платня — маленька, бухгалтерська, брать у лапу я ніколи не практикував, та й страшно, я перед будь-якою владою завжди колінкував і колінкую, таким уже народився, і став я напитувать квартиранта у мансарду. А я з чекістами по службі знався, ревізійно-контрольне управління наче і не при них вважалося, проте — і при них. Так ось, поцікавився я в одного з них, чи не порадить він мені квартиранта, щоб міг непогано платити і вугіллям, дровцями забезпечував. А чекіст мені і каже: "Прислали нам в управління нового комісара, він шукає пристойної квартири, і близько щоб, у центрі, і в людей — політичне перевірених. Я порекомендую тебе, думаю, що йому твоя мансарда підійде, уже третю ніч на дивані у кабінеті спить". Аж ось мені на роботу дзвонять із тої вже чеки: "Ідіть раніше додому, чекайте на гостя". Прибіг я у свій флігельок, а моя красуня — ще у постелі ніжиться. "Піднімайся! — гукаю. — Комісар зараз приїде!" А сам по кімнатах кинувся, сяке-таке прибираннячко роблю, бо вона у мене до господарства дуже інертна була, я, каже було, не у прибиральниці до тебе ішла. Правда, швиденько вбралася, наштукатурилася, напарфумилася — свіжа французька булочка, їй-бо. А як авто комісара біля ґанку зупинилося, сіла у крісло, довгу дамську папіроску закурила, ніжка на ногу, погляд — загадковий, багатообіцяючий. Потім вона казала: "Це я тобі квартиранта приланцюжила, на біса йому твоя скрипуча мансарда — без мене..." А й правда. Як побачив комісар мою красуню у глибокому фотелі з папіроскою, з том-ним поглядом з-під крутих брівок, уже й мансарду не хоче дивитися, завдаток у руки мені суне, не рахуючи, а сам із неї очей не зводить. Я збоку стою, а теж відчуваю — наче розряд раптовий електричеський між ними двома, аж іскрить і потріскує, ось-ось, здається, блискавка із грозового неба у кімнату ударить. А він... Що — він? Такеє-сякеє, але ж молоде, струнке, чекістська форма на ньому, весь у портупеях, хромовики — як дзеркала. Пізніше двірник, якого ще мій батько на роботу брав, скаже: "А знаєте, пане-товаришу, чого ваша краля так швидко на ньому повисла? Бо від квартиранта вашого кров'ю пахло, а деякі женщини запах цей сильно люблять..." Пахло від чекіста кров'ю чи ні, але працював він більше уночі, під ранок десь привозило його авто у двір, тяжко піднімався дерев'яними сходами у свою мансарду, до половини дня відсипався, а у полудень за ним знову персональне авто прибувало. Ну, живемо-поживаємо, сякеє-такеє, тиждень минає, другий, третій. Уже у нас на кухоньці повно продукту різного дефіцитного, із спецмагазинів, се уже начальники комунізм для себе будували, уже моя краля для комісара вечері готує і до мансарди носить, щоб поїв, коли із нічної роботи повернеться. Ну, і мені ж, сякеє-такеє, перепадає якась крихта від панського столу. Живемо-поживаємо, це уже комісар за наступний місяць заплатив справно. Аж якось вертаю я, стомлений, із служби, уже під вечір, коли перестріває мене двірник наш і каже: "Що, пане-товаришу, на свою зміну біля жінки власної заступаєте?.." Тут до мене нарешті і дійшло. Назавтра відпросився я у начальника, до лікаря, мовляв, треба, прибігаю додому, це ще десь не полудень, але уже і не ранок. Не дзвоню, відмикаю своїм ключем двері, заходжу у спальню, а вони — там удвох і так любляться, що й ходи моєї не чують. Що красуня моя з тим комісаром виробляла, яким кандибобером біля нього викручувалася, мені за усе наше подружнє життя ніщо сякеє-такеє і не снилося. Я скромно, степенно так кахикнув, тут вони трохи до тями прийшли. То моя законна одразу у наступ: "Хіби ти не здав мене разом із мансардою?!" А комісар на годинника глянув, уже скоро за ним мало авто прибути, і діловито так каже: "Хай ваша, громадянине, колишня супруга ще одну ніч під одним дахом із вами перебуде, а завтра я одержую казенну квартиру і заберу її назавжди, бо ми одне одного полюбили нестерпиме..." Чого мені та ніч коштувала, один Господь знає. Проходив я по флігельку од темна до видна, ніби із нестерпним зубним болем. А красуня моя замкнулася у нього на терасі і спала спокійно. Комісар під ранок не повернувся, але скоро прислав машину і жона моя з'їхала од мене з усім своїм непманським барахлом. Ну ось і уся моя історія. Майже уся. Бо я її, красуню мою, услід ще більше полюбив. І стежив за жистю її здалеку, як за сонечком. Ще той комісар трохи у Києві попрацював, потім забрали його у Харків, а як столицею став Київ, призначили начальником обласної чеки, у Чернігів. Там у них синок народився, і жили вони добренно, окрему віллу мали, із садом. У тім саду вона дитину свою бавила, і я, коли виїздив до Чернігова на ревізію, повз віллу спеціально проходжувався, щоб на неї здаля крізь ґрати металевої загорожі поглянути. А вона мене не помічала, дитятком своїм тішилася, та, мабуть, уже забула, як і звали першого чоловіка. Сякеє-такеє, аж приходить тридцять сьомий годок. 1 ось його виключають із партії і вночі мають забрать, а тоді і жінку не щадили, в один казан із чоловіком кидали, смертельний. То він додому вернувся, серед білого дня жінку застрелив і себе, а на дитя рука,мабуть, не піднялася. Такий хлопчичок у них гарнющий був, як картинка, по алеях саду їхнього усе дріботів. Того хлопчика під чужим прізвищем у дитячий приют одвезли, під Київ. А я знайомих чекістів і далі мав, служба така, вони мені і підказали куди. Так одразу не можна було і заїкнутися, тавро на ньому було — син ворогів народу. А як війна почалася, приют стали вивозити, уже такого контролю не стало, німець підходить, я підкотився і, вважай, за персня золотого, що від матері зостався, теє-сеє, дитя бідне у директриси викупив. А я так і не женився, жив і далі вовком у флігельку своєму, спогадами про неї, проклятущу відьму, жив. Тут мені у житті — посвітлішало, бо уже я не сам, а із синком її. Окупацію ми з ним, сеє-теє, перебули у Києві, а як червоні вернулися, документи на усиновлення зробив, мовляв, на вулиці хлопця підібрав, як наші відступали. І ось уже внучкою тішуся, а онук — школу закінчив і до міліцейського училища вступив...
— А син хоч знає — про комісара?
— Син знає, що з дитячого приюту його я узяв і виростив, а про комісара — ні, навіщо йому — про комісара? Вам першому розповів. Бо ви про найголовнішу житейську пораду у мене запитали. І ще раз вам повторю як на духу: не пускайте у свій дім комісарів і проживете життя — щасливо!..
СЕКС ПЕРЕБУДОВЧИЙ
А починалося так революційно-піднесено! Перебудовчо починалося — усі ми тоді були хмільні, навіть такі тверезяки, як я. Я їхав до Італії, а тим часом дорожники обіцяли "кинути" до мого двору у Халеп'ї асфальтовий відросток від траси, аби ніколи не заросла до письменника стезя народна... Досі і народ, і всіляка там київська інтелігенція, що зрідка мене провідувала, тонули у болоті, особливо восени та після щедрих дощів. Координувати процес прокладання асфальтової стежки до письменника заповзявся голова місцевого колгоспу, за однієї, правда, умови — якщо письменник привезе для нього із загниваючого Заходу не менше трьох журнальчиків "із голими бабами". Голова колгоспу кохався у сексуальних анекдотах і розмовляв лише "про це", зрідка розбавляючи свою емоційну балачку сухуватими згадками про гній, корів та цукрові буряки. Тепер я мусив забезпечити для нього тєоретично-видову базу. Такі закордонні журнальчики голова бачив на дачі якогось високого начальника, коли завозив йому колгоспного кабанчика, і був посвячений, під випивон, у глибокі теорії сексуального життя...
І ось я у Римі, у Флоренції, у затишних сицилійських містечках товчуся навколо газетних кіосків, а виконати замовлення халепського голови не наважуюся, соромно перед кіоскерами. Ще я не перебудувався повністю, ще не доріс внутрішньо до висот західної цивілізації. І перекладачеві, московському "рубасі-парню", випивосі і балагурові, не признаєшся, не попросиш купити — продасть або на таможні, або потім, звітуючись перед хлопцями із відповідних органів. Ми — ще тільки на зорі перебудови. Колись, у сімдесяті роки, отакий собі московський алкаш, перекладач нашої делегації, повернувшись додому, просигналив угору, що троє нас, киян, стояли у черзі до борделю у центрі Ліми, столиці Перу. Хоч насправді ми прагнули не до борделю, а на денний сеанс популярного тоді на Заході кінофільму про велетенську акулу і, не знаючи мови, приєдналися до черги під рекламним щитом із пащекою чудовиська, а то справді була черга не до кінотеатру, а до відповідного розважально-сексуального закладу... Аж через п'ять років, коли я лаштувався було у складі офіційної делегації України летіти до Америки, мені нагадали на співбесіді про той випадок у Лімі і порадили бути обережнішим із чергами, бо, мовляв, можливі провокації капіталістичних спецслужб... До моїх проблем із "спецжурналами", замовленими головою колгоспу, додалася проблема незапланованої перевитрати валютних коштів.