Не вистачало бойового досвіду, а літакам — швидкості. І я знову почервонів.
— Тільки одного. Та й то з допомогою напарника…
— Ну от, бачиш, — а вона трьох! — незворушно вів далі Архипенко. — Так що перед нею носа не задирай!.. А розумна — достобіса! За словом у кишеню не полізе. Якщо заробиш, то вибатькує, особливо в повітрі, так, що будь здоров! Згадуватимеш до нових віників!
— Гм, ось вона, значить, яка! — непевно протягнув я.
Архипенко образився і, хапаючись руками за борт, щоб на вибоях не вилетіти з кузова, сердито сказав:
— Не поспішай з висновками! Зовсім вона не "така". Душа в неї ніжна, як у ластівки, а любляча й чутлива, як у дитини… Ти думаєш, чого оце вона приїздила до міста? Виявляється, виросла у дитбудинку. І от, дізнавшись, що тут зараз живе її старенька няня, у якої загинув у Білорусії єдиний син, робить усе, аби скрасити її одиноку старість — пише листи, переслала їй свій атестат, а це, коли ми перебазувалися на новий аеродром, приїздила сама… Ми всі склалися, хто скільки міг, теж допомогли. То така була рада! Казала: "Хлопчики, я вас усіх за це перецілую… Тільки почекайте, будь ласка, до закінчення війни…" Така наша Ніночка, щоб ти знав! От!
2
Перший, кого я зустрів на аеродромі, був Ферапоня Жердін, співучень по льотному училищу. По паспорту — Ферапонт, а ми прозвали його Ферапонею, чим завдавали йому немало прикрощів. Своє ім’я він люто ненавидів і на випускному вечорі, в перший день війни, заявив, що раніше терпів його по молодості літ, зараз терпить з огляду на війну, а зразу ж після перемоги, якщо, звичайно, залишиться живий, назве себе офіційно Віктором або, в крайнім випадку, Федором.
— Чому саме Віктором? — запитали ми його. — Або Федором?
— Як чому? — здивувався він, округлюючи красиві чорні очі. — Віктор — переможець по-нашому… Звучить!.. Ну, а Федір теж, як і Ферапонт, починається на "фе" — звик все-таки… Звичайно, найзручніше було б назватися Фердінандом… Ферапонт — Фердінанд… Ніхто не розібрав би й уваги не звернув би на зміну… Так не можу — стільки ж тих фердінандів воює проти нас!.. Ні, буду Віктором або Федором!
Жердін ніколи не був моїм другом чи близьким товаришем. Однак, побачивши, як він майже підбігцем поспішає до "тритонки", я спочатку не повірив своїм очам, а потім зіскочив на землю і вигукнув:
— Ферапоня-я! Ти-и?
Жердін ураз зупинився, ніби його вдарила в груди якась невидима сила, обличчя спалахнуло злим рум’янцем. Він пильно подивився на мене, довго не впізнаючи. Потім вигукнув:
— Володя? От не ждав! — Він простягнув руку і понизив голос: — Тільки ти, браток, мабуть, забув, що мене звати Федором… Тобто Федею… Зрозумів?
При цьому він крадькома підморгнув мені і скосив око на Ніну, котра, вилізши в цей час з кабіни, розгладжувала на собі пом’яту шинелю і, здавалося, не помічала Жердіна. Однак через якусь мить, поки я думав, що б те все означало і як відповісти на таку заяву товариша, вона раптом весело засміялася, від чого на щоках утворилися дві невеличкі ямочки, і сказала:
— Ферапоня!.. Як мило звучить!.. Ферапоня!.. Тобто Ферапонт? — і звернулася до Жердіна: — Ти даремно відмовився від цього імені, Жердін! Ферапонт! Несподівано й оригінально! Не якийсь там Федір!.. І ласкаво — Ферапоня! За одне таке ім’я перша-ліпша дівчина закохається в тебе, не кажучи вже про очі й кучері!
Вона говорила це серйозно, без натяку на глузливість. Але я бачив, як густо наливається злою кров’ю обличчя Жердіна. І що найдивніше, це зло було скероване проти мене.
Коли Ніна, не дочекавшись відповіді, пішла, він, розчервонілий, люто блиснув антрацитовими очима і наскочив, мов півень.
— Ну, браток, удружив! Підвів під дурного хату! Довіку не забуду!
Потім, нахиливши голову, круто повернувся і побіг геть.
Я закліпав очима і стояв ні в сих ні в тих. З остовпіння мене вивів Архипенко.
— Тепер начувайся! Жердін не пробачить тобі такого пасажу[1] та ще й у присутності Ніночки!
Я повернувся до нього.
— Може, хоч ти поясниш до пуття, що ж, власне, сталося? Чим я провинився? Га?
— Ну, як же! Федя Жердін упадає за дівчиною. Зовсім голову втратив. А ти раптом бовкнув при ній — Ферапоня!.. Ха-ха-ха!.. Щоб ти знав, всі його у нас звуть Федором, Федею, хоча по документах він пишеться Ферапонтом… Але щоб Ферапонею — я не чув! Ти перший назвав… Тепер піде по всьому полку!
Я почервонів. Справді, вийшло негаразд. Мені стало ніяково.
— Слухай, Архипенко, ніхто в полку не повинен знати про цю розмову! Прошу тебе!
— Але ж не я один чув, — здивувався Архипенко. — Нас було четверо!
— Я мовчатиму. Жердін — теж. Шофер нічого не чув, бо не вилазив з кабіни, а з Ніною я зараз поговорю… Залишаєшся один ти!
— Я мовчатиму як риба! Даю слово! — пообіцяв Архипенко. — А ти наздоганяй Ніночку. Тобі в штаб — з нею по дорозі…
Ми розсталися. Я побіг услід за дівчиною і скоро наздогнав її. З валізкою у лівій руці, вона швидко йшла полем до крайніх хат села, що бовваніли на узліссі.
— Можна з вами, товаришу лейтенант? — спитав я. — Архипенко сказав, що ви до штабу. А я тут новачок…
— Будь ласка. Ходімо разом.
Вона трималася просто, без манірності. Карі очі дивилися ласкаво, по-дружньому. І мені раптом здалося, що я знав її давно-давно, ще з передвоєнних років, зі школи.
— Звідки ви, товаришу лейтенант?
— Звіть мене Ніною, — сказала вона. — Поза службою так звуть мене всі… А родом я з цих країв.
— Ну ж, безперечно, — стукнув я себе долонею по лобу. — Архипенко ж казав, що ви провідували свою стару вчительку.
— Няню, — поправила вона мене. — Бо я з дитбудинку.
Я трохи помовчав, підбираючи фразу, заради якої і наздоганяв дівчину. Не хотілося необережним словом образити її.
— Ви знаєте, незручно у мене вийшло з Жердіним, — почав я.
Та вона перебила мене.
— Чому ж незручно? Вашої вини ні в чому немає. Звідки ж ви могли знати, що Жердін перейменував себе з Ферапонта на Федора?
— Звичайно… Але прошу вас — нікому ні слова про те прізвисько, що так необачно злетіло у мене з язика.
— Я вже забула його. Заспокойтеся.
— Спасибі вам, Ніно.
— Нема за що.
— Не за що, а за кого… За Жердіна.
— А мені байдуже: не люблю я його.
— Чому?
— Пристає… А таких я не люблю… Хоча загалом він непоганий льотчик. Сміливий. Гарний… А все ж — не люблю!
Розмова обірвалася. Ми підійшли до крайньої хати, що стояла в саду.
— Нам сюди, — сказала Ніна і ступила на ганок.
У чималій кімнаті, за звичайним селянським столом, сидів кремезний чорнявий майор і, приклавши до вуха телефонну трубку, щось уважно слухав. Побачивши Ніну, він зрадів і пальцем показав дівчині, щоб сіла на лаву. Та Ніна продовжувала стояти, а коли майор, закінчивши телефонну розмову, поклав трубку, хвацько піднесла до пілотки праву руку.
— Товаришу командир полку, лейтенант Бережна прибула з короткочасної відпустки.
— Ніночко, це просто чудово, що ти з’явилася так вчасно! — вигукнув майор. — Всі хлопці в повітрі, а я одержав дуже термінове завдання. Летіти треба на двох машинах. Тож полетимо ми з тобою! Я вже думав летіти сам…
— Як, товаришу майор! — вигукнула Ніна. — Невже більше нікому, крім вас, летіти? А Жердін?
— Він захворів…
— Тоді полечу я сама!
Тут виступив наперед я:
— Дозвольте мені полетіти з Бережною, товаришу командир полку… Льотчик-винищувач Булатович. Після поранення прибув для проходження служби.
І подав свої документи.
Майор з цікавістю подивився на мене, а потім почав розглядати папери.
— О-о!.. Ти знаєш німецьку?
— Знаю.
— Звідки?
— Батько, агроном, працював у німецькому колгоспі "Роте фане", то я серед колишніх колоністів вивчив…
— Гм, льотчику, звичайно, німецька ні до чого, а от коли б ти був розвідником… Та що про це говорити… З-під Ленінграда?
— Так точно.
— У боях участь брав?
— Так точно.
— Гм, — майор задумався. — Значить, хочеш з корабля — і відразу на бал?..
— Комусь же треба летіти, товаришу майор. То хай буду я!
— Літати не розучився?
— Ні, не розучився.
— Гм, — майор знову задумався, а потім, прийнявши рішення, несильно вдарив долонею по столу. — Гаразд, полетиш на пару з лейтенантом Бережною. Веденим. Завдання — розвідка. У штаб армії надійшли відомості, що німці перекинули на нашу ділянку свіжу танкову бригаду. Відомості є, а бригада зникла. Мов крізь землю провалилася!.. Тож виявити її за всяку ціну! Шукати ось у цьому квадраті! — Він підійшов до карти, що висіла на стіні, і окреслив чималу територію в тилу ворожої лінії оборони. — У бої не встрявати! Зрозуміло?
— Зрозуміло, товаришу майор. Можна виконувати?
— Виконуйте!
Ми рушили до дверей — попереду Ніна, позаду я. І тут майор раптом гукнув мене:
— Лейтенант Булатович, залишся на хвилину!
Ніна вийшла. Я знову став перед командиром полку.
Він підвівся з-за столу, підійшов до мене майже впритул і пильно глянув у вічі, ніби зважував — чого я вартий. Потім тихо сказав:
— Ніночку ми всі любимо. Весь полк у неї закоханий… Якщо з нею щось трапиться… Розумієш? Кажу це не для того, щоб налякати тебе або що люблю її більше, ніж хлопці, а для того, щоб ти зрозумів: сам погибай, а Ніночку виручай! На війні, звичайно, всяке буває, та все ж…
— Ясно, товаришу майор! — твердо сказав я.
— Ну, коли ясно, тоді йди!
3
День стояв безхмарний. Видимість була добра. Два винищувачі перетнули фронт і полетіли на захід.
Ось і заданий квадрат. Внизу пропливали сірі, принишклі села, зелені соснові і пожовклі листяні ліси, опустілі поля, холодні олов’яні ріки. Видно, здається, все — дерева, підводи, навіть людей, а от танкової бригади, як ми не дивилися, не побачили. Мов у воду впала.
— Що за чортівня! — пролунав у шоломофоні Нінин голос. — Не могла ж вона зникнути безслідно! Як ти гадаєш, Володю? Га?
— Треба розширити квадрат пошуку, — відповів я. — Розвідувальні дані, мабуть, запізнилися, і танки ворога за цей час могли значно переміститися на південь або на північ.
— Ти так гадаєш? Напевно, ти маєш рацію… Тоді зробимо так: я полечу на південь, а ти повертай на північ. Прочешемо ще кілометрів сто по фронту? Згода?
— Ні, ми полетимо разом, товаришу ведучий, — відповів я. — Тільки разом!
— Але ж ми втратимо багато часу! Я наказую!
Я пригадав розмову з майором і сказав рішуче:
— Ви не можете віддавати такий наказ, товаришу лейтенант, бо він суперечить наказові командира полку! Сам я не полечу, бо не обізнаний з місцевістю і навіть не знаю, чи зможу потрапити на наш аеродром, і вас одну не залишу, як собі хочете!
Ніна вилаялась, але якось по-жіночому, не образливо.