Таким чином ми обминаємо глибоководний Байкал і пройдемо по місцевості, де вічна мерзлота залишиться над нашим тунелем, а землетруси спостерігаються надзвичайно рідко й невеликої сили.
— Чудесно! — заявив Шелемеха. — Цей тунель не тільки зв’яже найкоротшим і найшвидшим, — коли не рахувати авіацію, — шляхом Європейську частину Радянського Союзу з Далеким Сходом, але також оживить безлюдне узбережжя Охотського моря.
Макаренко мовчав. Він щось обдумував.
— Треба все точно підрахувати, — сказав він нарешті. — Дайте мені на це два дні.
Сьогодні цьому інженерові важко було зосередитися на питанні, про яке він сперечався. Я був певен, що його щось турбувало, і мені здалось, що це "щось" була присутність Ліди.
Поговоривши ще трохи і, нарешті, відчувши втому, гості Аркадія Михайловича вирішили, що протягом найближчих днів кожен з них обдумуватиме проект Тараса Чутя і те, що з нього виникло, а інженери й фізики зроблять, крім того, необхідні підрахунки. Потім, на позачерговому вечорі фантазії, все це знов стане темою дискусії.
— Тільки журналістів прошу поки що не поспішати з писанням і навіть з розмовами, — сказав професор, — а то ще до гумористичного журналу потрапимо.
— Розумію, — відповів я професорові, —обіцяю мовчати,
— Дуже радий, — засміявся професор, — що мене розуміють.
Настав час залишити гостинний дендрарій професора Довгалюка, але двері все ще були замкнені, і ні на стук, ні на гукання комендант будинку не з’явився.
6. НІЧ НА ВУЛИЦІ ЧЕРВОНИХ БОТАНІКІВ
— Що ж нам робити? — спитав професор.
Йшла друга година ночі. З даху виднілося сонне місто, бліді ліхтарі освітлювали безлюдну вулицю Червоних ботаніків, що на неї виходив будинок. Мов прірва, чорніло подвір’я перед будинком.
— Чия ж це витівка? — поцікавився астроном.
— Безперечно, комендантова, — обурено сказав Шелемеха.
Гошт і Макуха сміялися, пропонуючи ночувати на даху і доручити Свічці охороняти їх сон, а заодно вивчати зоряне небо.
— Сміх сміхом, — незадоволено бурмотів Барабаш, — а мені завтра вранці на роботу треба.
— Так чого ж ти поспішаєш? — здивувався Самборський.
— Як чого? Коли ж я спатиму? І ти теж?
— У твоєму ж розпорядженні ще ціла доба, якщо тобі завтра на роботу... Ще виспишся. А от нам сьогодні.
— Знов причепився. — Барабаш махнув рукою. — Я кажу "завтра" умовно, бо маю на увазі ранок, що зараз надходить.
Знову почали стукати в двері та гукати на вулицю, але це знов-таки не допомогло. Якийсь одинокий перехожий задер голову, глянув з протилежного тротуару на дах, проте на вигуки, звернені до нього, не відповів, а швидше пішов своєю дорогою.
Звичайно, ми могли зняти такий галас, що побудили б не тільки весь будинок, а й усю вулицю, але перспектива стати мішенню для різних жартів стримала нас.
Я звернув увагу, що лікар ні на хвилину не відходив від Ліди, хоча ставилась вона до нього досить холодно: не відповідала на його запитання і лише іноді наказувала йому стукати або гукати. Зате Барабаш надзвичайно клопотався дівчиною, і в голосі його весь час звучала ніжність. Макаренко пильно стежив за ними, а коли йому доводилось обмінюватися з Барабашем кількома словами, то голос його звучав непривітно.
Несподівано саме Макаренко запропонував вихід з нашого незручного становища.
— Дозвольте мені спуститися ринвою вниз, а там я вже знайду спосіб врятувати вас.
— Ти що, відчуваєш в собі здатність до акробатики? — запитав Самборський.
— Можливо. З вашою допомогою через п’ять хвилин я стоятиму на тротуарі.
— Ну, це божевільна витівка, — заперечив Аркадій Михайлович. — Краще будемо ще стукати.
— А може, справді, молодий чоловік виручить нас? — спитав Шелемеха.
— Ти вигадаєш! — раптом обурено вирвалось у Ліди.
— А чого ж? Я підтримую. Власне, я міг би теж цю операцію виконати.
— Ще б пак!
— Правда, я кілограмів на двадцять важчий...
Аркадій Михайлович припинив ці розмови й запропонував ще раз "добре постукати в двері".
Всі підійшли до дверей. Лише Ліда, Макаренко та я залишились на своїх місцях. Я стояв під пальмою, а вони — біля столу і, мабуть, не бачили мене.
— Я прошу, — почувся схвильований голос Ліди, — облиште цю вигадку.
— В цьому нема нічого страшного.
— На зло?
"Чорт візьми! — майнула в мене думка. — Я ж фізкультурник і колись не поступався вправністю перед акробатами. Правда, це було давненько, але є шанс заслужити на увагу цієї молодої особи".
Довго не роздумуючи, я підійшов до столу і сказав:
— Я маю досвід в таких вправах...
— Ви що ж, спеціально практикувались лазити по ринвах? — наче глузуючи, спитав Макаренко.
— Ні... але...
— Товариші! — гукнув Барабаш, підходячи до нас. — Ще один бажає лізти по ринві.
Аркадій Михайлович, почувши, що це я, вкрай обурився, а Шелемеха розсміявся мені в вічі, запевняючи, що то мені сниться, ніби я такий вправний альпініст.
— Нічого ти не знаєш, —.оборонявся я. — Зараз покажу.
Коротко кажучи, мені вдалось домогтися свого. З різного шпагату, знайденого на вазонах, ссукали мотузок і обв’язали мене ним для безпеки. Я скинув піджак та черевики і почував себе героєм, поки не опинився на краю даху та не спустив ноги в повітря. Вигляд п’ятиповерхової глибини видався мені явно неприємною штукою. Треба сказати, що все життя я боявся висоти, хоча вперто з ти боровся і для того стрибав з парашутом, літав на літаках, лазив по горах, але позбутися того страху так і не зміг.
Мені допомагали злазити Шелемеха і Макаренко. Найбільше, чого я боявся, це щоб вони не помітили мого хвилювання. Здавалося, мене проймав нервовий дрож, і вони могли відчути це по моїх руках.
Обхопивши широкий розтруб ринви, я мусив упіймати ногами саму ринву, що тут вигиналась. Раз мені здалося, що от-от зірвусь, але врятував мотузок, яким я був обв’язаний. Нарешті, міцно тримаючись за ринву, почав повільно спускатися. Проте, коли зрівнявся з четвертим поверхом і намацав ногами вузький карниз, то відчув, ніби ринва гнеться у руках. Глянув униз, і голова почала паморочитись. Тоді глянув угору, думаючи, що робити далі, і побачив, як відтіля по цій самій ринві спускається ще хтось.
— Заждіть, — почувся голос Макаренка. — Я зараз пролізу, а потім ви. Пустіть мене вперед.
Я слухняно виконував, що він наказував. Тепер він ліз попереду і час од часу підтримував мене, допомагаючи спускатися. Робив це так тактовно, що наче ніякої послуги з його боку не було.
Не минуло й п’яти хвилин, як ми опинились на тротуарі і... побачили перед собою двох міліціонерів.
— Ви, громадяни, з солярію? — спитав один з них.
— Так... А звідки ви знаєте? — здивувався інженер.
— Знаю. Ану зайдімо до цього будинку.
— Нам якраз сюди й треба.
Заходячи до будинку, ми коротко розповіли міліціонерові, в чому річ.
— А нас телефоном комендант сюди викликав. Просив допомогти проти групи невідомих хуліганів, що забралися на солярій.
— Хуліганів? — обурився я. — Там же професор Довгалюк, льотчик Шелемеха. Чули про них?
Звичайно, в ті дні трудно було надибати людину, що не чула б про майора Щелемеху.
Зійшовши на п’ятий поверх, побачили чоловіка, що сидів на стільці перед замкненими дверима до солярію і з виглядом цілковитої байдужості курив цигарку. Угледівши міліціонерів, чоловік підвівся, водночас запитливо поглядаючи на мене й на Макаренка. Можливо, ми вразили його тим, що були без піджаків і роззуті.
— Ви хто такий, громадянине? — спитав старший міліціонер.
— Комендант цього будинку, Іван Семенович Черепашкін. Дуже радий, що ви прийшли. Мені треба затримати групу порушників громадського порядку і скласти на них акт.
— Ідіот, — прошепотів Макаренко і звернувся до міліціонера: — Накажіть йому відімкнути двері. Це він зачинив нас на солярії.
— Товаришу міліціонер, громадяни, що там замкнені, не підкоряються розпорядженням домоуправління, проти них треба вжити рішучих заходів.
— Відчиняйте, — наказав міліціонер. — Там розберемось.
Коротка літня ніч кінчалася, коли ми виходили з квартири професора Довгалюка. Черепашкін таки домігся, що був складений протокол, який врешті всі підписали, крім самого коменданта, що не погоджувався з формулюванням "злочину громадянина Довгалюка та його знайомих".
7. НАСТУПНИЙ ДЕНЬ
Станіслав поїхав на дачу. Він залишив мене на своїй квартирі, посилаючись на мій обов’язок охороняти його сестру, поки до неї приїде подруга. Мабуть, Ліда й справді побоювалась після випадку із злодієм залишатися сама на ніч.
Мені було віддано невеличку кімнату поруч кабінету і взято слово, що приходитиму додому не пізніше одинадцятої вечора. Я пообіцяв додержати свого слова і за це дістав запасний ключ від квартири.
О першій годині дня я перевіз з готелю свої речі на вулицю Червоних ботаніків, провів майора на вокзал і подався до редакції. Першим я зустрів там Догадова. Він обняв мене і, ведучи по коридору, почав розпитувати про вечір фантазії.
— Цікаво? Розкажіть, хто був.
— Не так цікаво, як я думав, але мені подобається ця витівка. Дуже мило це виходить у професора.
— Про що ж там розмовляли?
Згадавши, що професор просив не розповідати про фантастичний план Тараса Чутя, я не знав, що сказати Догадову. Власне, і без того я не наважився б розповісти це: несерйозним ділом здавалась мені вчорашня розмова в дендрарії професора Довгалюка. Але щось відповісти я мусив.
— Нічого особливого. Ну, говорили про того хлопчика, що прислав листа до "Зорі".
— Це той лист, що його взяв у нас професор?
— Еге.
— А що про нього говорили?
— Говорили, що з цього хлопця люди вийдуть, — вигадував я, аби щось сказати. — На думку кількох присутніх, це мусить бути талановитий хлопчик. Ну, а на мою, — я засміявся, щоб мій співбесідник зрозумів, що це жарт, — так він просто геніальний.
— Ну!
— От вам і ну.
Я дещо розповів про ідіота коменданта і цим викликав у Догадова веселий сміх. Він знов попросив допомогти йому відвідати один з вечорів професора.
— Сестра вашого льотчика була?
— Була.
— Ви мене з нею познайомите?
— Постараюсь, — не дуже охоче пообіцяв я.
З редакції я пішов обідати до ресторану, надвечір повернувся на нову квартиру. З їдальні назустріч мені виглянула Ліда.
— Заходьте сюди, — сказала вона.
В їдальні біля широко розчиненого вікна, того самого, куди позаминулої ночі вискочив злодій, стояв — хто б ви думали? — інженер Макаренко.