До того ж я звідси краще охоплюю поглядом всю панораму... Ах! Ах! — заметушився раптом художник. — Ви тільки гляньте, якою ефектною рожевою плямою рухається цей натовп на тлі літньої зелені!.. Де моя рожева фарба?.. Куди поділася фарба?..
Побачивши, що художникові не до нас, ми тихенько залишили майстерню.
— Ти задоволений? — поцікавився юнак.
— Більше ніж задоволений! — відповів я з іронією.
— А може, провідаємо того, що творить геніальну музику?
— Дякую, я дуже втомився. До того ж ця клятуща медаль мені геть розбила коліна.
— Тоді все. Спочивати. Завтра йдемо знайомитись, як працюють наші вчені.
— А можна без медалі?
— Не можна. Тебе нікуди не пропустять, до того ж можуть ухопити і як підозрілого типа вкинути до печі, де виплавляють довгоголових.
VII
Вчені теж були зібрані докупи, як і письменники, художники, композитори. Величезні будови займали цілісінький квартал. Науково-дослідні інститути кипіли вченими, як вулики бджолами.
Основна маса вчених трудилася над розробленням нових видів зброї. Від стрілецької до бактеріологічної, від наземної до космічної, від підводної до надводної.
— Навіщо вам космічна зброя? У вас же немає космосу.
— Зате космос є у вас, — відповів злорадно юнак.
— Ну, добре. А для чого вам стільки зброї? З ким ви збираєтесь воювати?
— З усім вашим світом. Ми понесемо всеперемагаюче знамено комунізму в найвідцаленіші закутки земної кулі, де нас ждуть не діждуться уярмлені народи.
— І зробите всіх круглоголовими? — запитав я уїдливо.
— Це залежить від того, як вони нас зустрічатимуть...
З усіх інститутів мій юний супутник обрав інститут зовнішньої розвідки. Аж тепер я здогадався, чому він опинився під Говерлою, де я його спіткав на свою бідну голову.
І мене весь час мучили думки: ще два дні, що були відведені на ознайомлення, — і мене відправлять до печі, де переплавлять на круглоголового. Клята медаль, що весь час била мене по колінах, щохвилини, щомиті мені про це нагадувала, і я вже не знав, куди подітися од гнітючих думок...
Утікати? Та як мені вдасться оминути прикордонну сторожу? Схоплять, засудять і переплавлять. Тільки вже на довгоголового. Тобі подобається з дня у день горлати оте ідіотське: "Партію ми слушалі, хорошо покушалі"? А працювати не розгинаючись по сімнадцять годин на добу?.. Отож-то й воно...
А коли б і вдалося непомітно пробратись до тієї печери, коли б зумів зорієнтуватись у темряві і вибратись по той бік. Що б я робив із своїм крихітним зростом, де кожен пацюк зміг би мене запросто схрумати? А вужі? А гадюки? І як би я вибрався з густої трави, що піднімалася б над моєю головою до самого неба?
— Ти про щось задумався? — донісся до мене голос юнака.
— Ні, то я просто так... Так де ж твій інститут?
— Та ось же він!.. Я поведу тебе до лабораторії найвидатнішого вченого, без геніальних розробок якого наша зовнішня розвідка не була б такою всеохопною та досконалою.
На червонющих дверях до лабораторії мало того що горів застережний напис: "Постороннім ліцам вход строго воспрєщон!", а ще й був намальований череп.
— Йди сміливо, — заохотив мене юнак. — У тебе ж медаль.
1 справді: охоронці, що кинулись погрозливо навперейми, вгледівши медаль, козирнули, приклавши долоні до чудернацьких кашкетів.
У лабораторії, якій не було кінця-краю, кипіла робота. Сотні лаборантів ворожили над колбами, перемішуючи якісь рідини, гули вентилятори, витягуючи сморід, блимали тисячами вогнів екрани. А поміж ними повільно походжав найвидатніший вчений, час від часу заглядаючи через плечі заклопотаних працівників. Порцелянова головешка його була вдвічі більша од нормальної, велике чоло нависало над окулярами, і по тому чолі весь час бігали іскорки, збиралися в суцільні сузір'я, яскраво спалахували, і тоді вчений поспіхом кидався до комп'ютера, виклацував щось на клавішах, і по екрану пробігали цифри і знаки, шикувалися в довжелезні стрічки.
Вчений довго водив нас по лабораторії, з гордістю її демонструючи. Показував тисячі слоїків з різноколірними рідинами, і мене особливо зацікавили слоїки з коричневою рідиною, кілька крапель якої досить було, щоб людина стала невидимою. Цим своїм винаходом найгеніальніший особливо гордився, він не втримавсь од спокуси продемонструвать його дію, тож гукнув лаборанта і простягнув йому крихітного слоїка:
— Пий!
Той слухняно випив і одразу ж став танути, зливаючись з повітрям.
Ось його вже ледь видно... Ось він уже наче пляма туману... Ось навіть натяку не лишилося, що отут же щойно була жива істота з плоті й крові.
— Він що, так і лишиться невидимий?
— Так, на кілька годин. Потім моя рідина перестане діяти і він знову проявиться.
Так це ж те, що мені потрібно!
Скориставшись тим, що вчений обернувся до якогось із лаборантів, відповідаючи на його запитання, я ухопив один із слоїків і заховав його до кишені.
І того ж дня, коли юнак запросив мене до себе в гості і з гордістю показував колекцію слоїків, що ними озброюється кожен розвідник, на завдання вирушаючи, я поцупив ще один слоїк. Тепер уже з рідиною, ковтнувши якої я стану нормального зросту.
Ну а тепер ви дідька лисого зробите мене круглоголовим! Самі лізьте до тієї пекельної печі!
Нарешті настав день... От ніяк не одвикну од того, що тут не існує ні вечорів, ні ночей, ані ранків. День, суцільний день, протягом тижня, місяця, року, — вже півсотні років відтоді, як у зеніті засяяли силуети класиків марксизму-ленінізму. Тож нарешті настав день для ознайомлення з побутом тих, хто вирощує хліб і до хліба та годує країну.
Мій супутник ще вчора сказав, що нас уже ждуть у комунгоспі, взірцевому господарстві, куди полюбляв навідуватись Брежнєв Третій для вивчення побуту селян.
— їдемо у колгосп? — згадав я столітньої давнини назву.
— Забудь про колгоспи, — мовив суворо юнак. — Наше сільське господарство півсотні років тому зробило гігантський стрибок, і в нас тепер не колгоспи, а комунгоспи.
Тож ми схопилися дуже рано, наспіх поснідали і ступили на бруковану зеленими плитками дорогу. Юнак тупнув ногою, дорога ожила, ожила та й понесла нас за місто.
Так ми опинилися біля барака, що бовванів посеред безмежного степу.
Барак був довжелецький, з глухими бетонними стінами, довкола нього вилискував укатаний асфальт: жодного деревця, жодного кущика, навіть травинки.
— Це — наслідок нашої боротьби з одвічним прагненням селян мати приватне господарство, — поясний юнак. — А що породжує приватна власність? Приватна власність, як сказав Ленін, породжує капіталізм. Тож ми й витравили до кінця дрібновласницькі інстинкти. І це, скажу тобі, далося нелегко. Довелося навіть у побуті поповоювати з проклятою приватною власністю. Аж до спільної ковдри, одного на всіх казана, і навіть спільного туалету... Шлюби теж відійшли у далеке минуле...
— А як вони, пробач за вислів, розмножуються?
— Вони не розмножуються.
— ?.. ?..
— їх вирощують штучно в пробірках. На людофабриках. — Тут юнак глянув на годинник. — Але помовчім. Зараз буде.
Не встиг він закінчити, як з велетенських динаміків, що чорніли на стінах барака, гримнула оглушлива мелодія:
Ширака страна мая радная, Многа в ней лєсов, палєй і рєк,
Я другой такой страни не знаю, Іде так вольна дишит человек!
Розсунулись стіни, і на площі, по чотири у ряд, хлинули безкінечні колони. Чоловіки всі до одного були озброєні лопатами, косами, вилами, жінота — сапами, граблями і відрами.
— Ваші комуни що, не механізовані? — запитав я подивовано.
— Ми давно покінчили з механізацією. Машини лише розбещують, плодять п'яниць та ледацюг. До того ж їхня ручна праця країні обходиться набагато дешевше, аніж механічна.
В усіх чоловіків та жінок, що проходили мимо під "Ать-два!" бригадирів, які крокували поруч колон, були видовжені обличчя, але які обличчя! Темного, землистого кольору, ще й загострені носи, як у небіжчиків.
— Вони що, хронічно недосипають?
— Ти помиляєшся: вони сплять аж по чотири години.
— А решту годин?
— А решту часу натхненно працюють...
Нашу розмову обірвав чоловічок, що невідь-звідки і підкотився. Це вже був не довгоголовий, але й не круглоголовий. Таке щось середнє.
— Знайомтесь, парторг комунгоспу, — представив юнак. — Він поведе нас на взірцеву свиноферму.
Чоловічок закивав ані видовженою, ані круглою головою, ані череп'яною, ані порцеляновою.
— Він водить Брежнєва, — шепнув юнак. — І скоро одержить медаль, що дасть йому право переплавитись на круглоголового.
Отак у супроводі парторга пішли ми до показової свиноферми. Світлі стіни цієї споруди були увішані транспарантами й гаслами, що закликали до комуністичної праці, а найбільший транспарант проголошував, що тут трудиться комсомольсько-молодіжна ланка Олени Вітренко, і закликав усіх свинарок, доярок, телятниць наслідувати її приклад.
— Чим вона славна, ця ланка? — спитав я парторга.
— Щоб не втрачати часу, дівчата ночують разом з поросятами.
— І не бридують?
— Хто, поросята?
— Дівчата!
— Як вони можуть бридувати, коли всиновили всіх поросят і стали їм рідними мамками. І добилися найвищого приросту по исій країні. Сам Леонід Ілліч Брежнєв згадав нашу Олену в черговій промові. Незабаром наша Олена стане Героєм Комуністичної Праці.
Познайомились і з майбутньою героїнею та її комсомольсько-молодіжною ланкою.
Більш виснажених облич мені ще не доводилося бачити. За поросятами підлоги не було видно, вискіт стояв такий, що я моментально оглухнув, а вони, навіжені, лізли до своїх названих мам, ледь з ніг їх не збиваючи, вимагаючи уваги і ласки... Господи, як вони, оці дівчатка зацьковані, тут і сплять?..
А отак: на підлозі на цементній, під поросятами.
— Одну задушили, — приязний усміх не сходив з обличчя парторга. — Вона примушувала поросят штудіювати історію партії. Поросята за це її зненавиділи, змовились і уночі її задушили. Ми їй влаштували пишний похорон, сам Леонід Ілліч Брежнєв прислав своє співчуття.
Довго ж мене похитувало після відвідин зразкової свиноферми!
А потім ми знайомилися з телятницями, які, наслідуючи приклад Олени Вітренко, спали в обнімку з телятами і були геть обсмоктані; з птахівницями, які вмудрялися ночувати серед курей, гусей та індиків і жодного яйця не роздушити при цьому; з пастухами, які ні на крок не одходили од закріпленої за ними худоби.