І коли я знемогла, то знову запала ніч, яка поволі роз сіялася до церковного мороку. Я лежала горілиць біля престолу, наді мною горів семисвічник, і в його відблисках мінилося обличчя не чоловіка, котрому я ладнала смоків ний опоясок, а того, хто спокусив мене з’їсти плід смоків ниці.
— Що ти зробив зі мною? — спитала я знесиленим голосом.
— А що? — химерна посмішка затанцювала у відсвітах семисвічника.
— Я побувала в раю.
— Хіба це погано, мій ангеле?
— Ти мені дав наркотик?
— Ні, щось краще. Фільтр.
— Що це?
— Отрута, — він глухо засміявся.
— Ти чаклун?
— Ні. Щоб збудити дику божевільну пристрасть, чак луни порушують душевну рівновагу. Після того настає порожнеча, спустошення. А я… Що ти зараз почуваєш?
— Дивне наповнення в тілі. Ніби я… вагітна.
— Не бійся, я берегтиму тебе, — він дістав десь із під фелона сиґарету і припалив од свічки.
Вагітність мені не загрожувала, але я чомусь пригадала ту жінку, яка народила чорта. З ріжками і ратичками.
— А ти священик самоправець, — сказала я.
— Хай буде так, — погодився він. — А що в цьому поганого? Думаєш, ми чинимо зло? Навіть якби це було так… то в кожних ліках є частка отрути. Добро само виробляє зло, бо без нього воно не існує. Так світло творить тінь, якої ніколи б не було без сонця.
Він опустився долі мене, і я затяглася його сиґаретою.
З думки не йшов отой знагла народжений чортик, який уявлявся мені не таким страшним, як його малюють. Я б його виносила залюбки. Зрештою, чим він гірший за шмар катих людинят, котрі брешуть, крадуть, жеруть як не в себе, смердять, не люблять ні ближнього, ні далекого… Якби він погодився мені служити, я нізащо його не спалила б.
Лячно, звичайно, проте як же цікаво і грішно.
— Отче, а сповідь? — спохопилася я.
— Ти пречиста, — сказав він. — За тебе я б запродав свою душу самому…
Мені здалося, що в ризниці знов блимнули вогники.
— Не треба.
— Дай… — він кинув недопалок у срібний ківшик. — Дай я оближу твого "носика". … Коли ми вийшли надвір, то від церкви Івана Богослова і від її осяйного хреста на землю вже падала довга тінь.
5
— Його не знайшли, — Притула винувато переминався з ноги на ногу біля каміна. — Двоє водолазів обстежили все дно навпроти вашого будинку, але… знайшли тільки одну сітку сороківку. Цей… Іванько, здається? — каже, що ваша. І більше ніякого сліду. — Їм тільки раків збирати, — злостиво сказала я.
— Яких раків?
— Тих, що вони мішками тягають із річки. На продаж.
Колись і біля нас один такий виринув у водолазному кос тюмі. Я спершу перелякалася, думала — крокодил. Тоді дивлюся, а в нього лантух із раками.
— Ну, навіщо ж ви так, Анастасіє Михайлівно? Хлопці працювали, як той казав, на совість. Все одно їм шукати, поки не знайдуть. Взавтра підсилимо команду, і якщо… — він зам’явся.
— Що? — спитала я.
— Якщо ваш чоловік загинув, то його неодмінно знай дуть, а якщо… — він знов затнувся, втупився своїми сон ними очицями в камін, наче хотів щось винишпорити в давно пригаслому попелі, і я чомусь подумала, що цей повільнюх страждає запорами. — А якщо не знайдуть, доведеться розробляти інші версії.
— Наприклад?
— Наприклад, самогубство. В такому разі ваш чоловік міг вийти з човна і зробити це де завгодно. Про вбивство я вже казав. Є ще варіанти, про які говорити рано. Почекаємо результатів завтрашніх пошуків. А тим часом подумайте…
Може, щось пригадаєте, може, щось помітили за ним… незвичне.
Від цієї помисливости мені стало маркітно. Здавалося, Притула не лише снував загадкові підозри у своїй кругленькій, як кавун, голівці, але й знав щось таке, у що не хотів мене втаємничувати. Не знаю, скільки б він ще огинався біля каміна, та я стомилась від власної чемности.
— Свої версії будуйте без мене, — сказала я. — Це ваша робота. А тут горе, та й годі.
— Справді… Пробачте.
Притула був такий спантеличений, що, вийшовши з веранди, витер об припоріжний килимок ноги, ніби ще тільки збирався зайти у дім. На нього навіть Трезор не загавкав.
Сів у свій драний "москвичик" — і за ним тільки знялася хмарка чорного диму.
Я зайшла в дім, коли в холі вже розривався телефон.
— Добридень, Серафимо.
— День поганий, — сказала я. — Мені не до жартів, Сергію, — чомусь вихопилося його мирське ім’я.
— Щось сталося?
— Сталось. — І я сказала йому про нещастя.
Вражений, він довго мовчав.
— Я можу чимось допомогти?
— Поки що ні. Дякую.
Я чомусь знов згадала вужа, якого вчора принесла з лісу.
— Тримайся, — мовив отець Серафим. — Можливо, це якесь непорозуміння. Може, він живий, і це лише злий жарт. Дай, Боже, щоб так і було. Я молитимуся за нього як за живого. І за тебе також…
— Дякую.
— Ти теж помолися на ніч. Прочитай вечірню молитву.
— Я знаю тільки "Отче наш".
— Тоді повторюй за мною… Господи Боже наш…
— Господи Боже наш, — покірно і щиро читала я за ним вечірню молитву, — все, в чому я згрішила в цей день, — словом, ділом, помислом, Ти, як милостивий і людино любний, прости мені; мирний і супокійний сон дай мені; пошли Ангела Твойого Хранителя, що захищає та обері гає мене від усякого лиха. Ти — Хранитель душі і тіла мого; і я посилаю славу Тобі, Отцю і Синові і Святому Духу, нині і вічно, і повсякчас.
— Амінь.
— Амінь, — прошепотіла я і поволі поклала слухавку, в якій ще бринів його голос.
Однак тієї ночі Хранитель душі і тіла мого не послав мені спокійного сну. До жалобного настрою додалося примхливе почуття сумніву: чому вони всі заспокоюють мене, що лиха могло не статися? Адже все так очевидно: до берега прибило порожній човен, у якому темної вітряної ночі рибалка виплив на річку. А вони ніби змовились.
Окрім слідчого Притули та отця Серафима, навіть Іванько стояв на своєму. Коли я покликала його вечеряти (карлик так і не полишав берега), він сказав, що сам варитиме юшку біля річки і виглядатиме Нестора… Баба з воза, роздра товано подумала я. Якби ще й Трезора навчити варити собі юшку.
Ну, хай би вже цей провінційний опер Притула будував свої недолугі версії, йому не диво, а ці й собі туди ж. Утім, до Притули я також була упереджена. Бо коли і в наступні два дні підсилена команда водолазів кілька разів прочесала всю акваторію навпроти нашого будинку і не знайшла тіла, його запитання вже не видавалися такими безглуздими, а мій сумнів — примарним. Хоч, може, й навпаки — тепер він, цей сумнів, і був моєю постійною примарою.
— Можливо, тіло віднесла підводна течія, — казав Притула. — Тоді залишається чекати, поки воно спливе саме і хтось випадково на нього натрапить. Але й чекати просто так ми не маємо права. Скажіть, будь ласка, Анаста сіє Михайлівно, ви подумали над тим, про що я вас просив?
Ми знов сиділи з ним у холі, і Притула так само з цікавістю розглядав купку попелу в каміні, приглядався до металевої коцюбки, наче сподівався закмітити на ній сліди крови.
— Так, — сказала я йому на догоду. — Але нічого особливого пригадати не можу.
— Тоді давайте перейдемо до традиційних запитань. Чи були у вашого чоловіка вороги? Аж такі, щоб одважитись…
— Вороги, суперники, коханки… так? — зіронізувала я. — Хочете погрябатися в чужому лайні? Вам це подобається?
— Якраз у лайні найчастіше й сховані всі розгадки, — задоволено сказав він, ніскілечки не ображаючись. — І то в прямому розумінні цього слова, Анастасіє Михайлівно.
Я бридливо поморщилась.
— Так так, у л а й н і, — він з такою насолодою повторив це слово, затримуючи його на язиці, наче переді мною сидів не старший уповноважений карного розшуку, а жук гнойо вик. — Хочете приклад?
Я стенула плечима, але Притула сприйняв це як згоду.
— Будь ласка. Нещодавно в одного нашого фермера вкрали найкращого барана. Та ви його, мабуть, знаєте…
— Кого — барана?
— Та ні, фермера, звичайно, — він чи пропустив шпильку між вух, чи пробачив як мою недоумкуватість.
— Звідки ж мені його знати?
— Його господарство тут від вас недалеко, відразу за лісом. А баранця… баранця вже немає. Пішов, як той казав, на шашлик. Так от, коли фермер звернувся до нас, щоб знайшли злодіїв…
— Хіба карний розшук займається баранами? — здивувалась я. — Іноді… — нарешті знітився Притула. — Тоді я відразу гайнув до лісу. Барана, певна річ, живим не застав, ну, і злодіїв уже й слід прохолов. Тобто багаття вже вичахло, але бачу з кісток, що таки ж барана тут засмажили. — Він знов подивився на попіл в каміні, наче підозрював, що й там можуть бути пригрябані баранячі кісточки. — Ага, думаю, раз їли пили, то й наслідили… — І ви знайшли там недопалок від сиґарети, а по ньому й самого злодія? — здогадалася я.
— Е е е, ні, Анастасіє Михайлівно, — від утіхи він знов ледь не потер долоньками. — То тільки в кінах злочинців ловлять через недокурки та загублені ґудзики. А в житті все інакше, в житті треба порпатися, як ви кажете, в лайні.
Тож я обстежив там усю місцевість, заглянув під кожен кущик, і на тобі, маєш — воно, стерво, нажерлося свіжини і, звісно ж, купу, пробачте, наклало. А біля купи, як і годи ться, ще й папірець лежить — підтерлося, значить.
Я знов зморщила носа, але цікавість таки взяла гору: — І що?
— А що, інший погидував би, звичайно, ті, що збирають недокурки й ґудзики, обминули б десятою дорогою, а я — ні. Ну, туалетного паперу там же не було, дістало з кишені, що під руку втрапило… Придивляюся ближче, а там щось пописано. Тут уже гріх, як той казав, не розгорнути й не прочитати. І знаєте, що то було? Ніколи не вгадаєте.
Квитанція з ательє по ремонту взуття. А на ній і прізвище, і домашня адреса злодюги, і не треба тобі ніяких відбитків пальців.
Його очиці світилися втіхою, кирпатий ніс задерся ще дужче і нагадував дводірчатого ґудзика — речовий доказ професійної самовпевнености. Та раптом, зустрівшись із його поглядом, я майже фізично відчула, як мене кольнули два шильця, що загострилися на самісінькому споді його водявих очей.
Він, цей колький погляд, якось зовсім не приставав до тієї пришелепкуватої пригоди, яку щойно розповів Притула, і тепер мені здавалося, що розповів він її не з доброго дива, не для розваги й тим більше не для похвали власної глупоти.
— То на чому ми зупинилися, Анастасіє Михайлівно?
— На баранах.
— Ні, я запитував, чи були у вашого чоловіка вороги.
— У кого їх немає? Може, у вас? Той, що здав драні черевики в ательє, перший вас порішив би.
— Отож і я про те саме.