— Та чи вони не показилися тут? Хай Ігор — він завжди був дещо легковажний... А щоб Славута!.. Просто неймовірно!..
— Наскільки мені відомо, боярин залишився дома. Я сам бачив, як він прощався з князем та княгинею. А потім, коли я порядкував у городі, бо князь Ігор усе залишив на мене, він вибіг з палат, скочив на коня і помчав услід за військом... З того часу я його не бачив. Гадаю, він наздогнав князя Ігоря і пішов з ним...
— Дивно... З хвилини на хвилину не легше... А княгиня Ярославна — вона де? Теж пішла в похід? — Святослав сумно усміхнувся.
— Ні, вона з дітьми залишилася в Путивлі. Від неї були гінці.
Святослав розвів руками.
— О боже! Дивні діла твої, господи! Усе, що я з таким трудом ладив, розсипалося в одну хвилину!
Він затулив обличчя долонями і скрушно похитав головою.
Всі мовчали. Було ясно, що в серці старого князя зараз бушує буря, і ніхто не наважувався розраджувати, втішати його, а головне, ніхто не знав, як це зробити. Кожному було нелегко на душі.
Нарешті Черниш порушив тяжку мовчанку.
— Княже, прошу до сніданку, бо лихо лихом, а їсти все одно треба...
— Та який може бути сніданок! — скипів князь. — Ігор утаївся від мене, обманув мене, а я за його столом стану нині трапезувати! Не буде цього! Зразу ж рушаймо до Чернігова! Поснідаємо на човнах!
Два дні, що пливли до Чернігова, Святослав був сердитий і все підганяв гребців: швидше, швидше! Нарочних до брата Ярослава не посилав, хотів заявитися несподівано як сніг на голову і виказати йому все, що накипіло на душі. Ярослав обманув його теж. Знав же, що пошле на поміч Ігореві ковуїв, а промовчав! Ігор став йому ближчий, ніж рідний брат! Ну, що ж коли так, то й він не буде з ним няньчитися, потурати його витівкам. Тепер або зі мною, або проти мене! — вирішив Святослав.
Ніхто не зустрічав його. І справді з'явився в Чернігів мов сніг на голову. В'їздив у ворота злий, лютий. Ну, начувайся, Ярославе!
І все ж Ярослава встигли попередити. Чернігівський князь зустрів старшого брата посеред широкого майдану перед Спаським собором і відразу кинувся йому на груди.
— Брате мій, таке лихо! Таке лихо! Якби ти тільки знав! — схлипнув він, обнімаючи і цілуючи Святослава в обидві щоки.
— Що трапилося? Хтось захворів? Помер? — сторопів Святослав, відчуваючи, як щось обірвалося в грудях і з серця щезли всі гіркі слова, які він приготував для молодшого брата.
— Ні, ні, дякувати всім святим, усі живі й здорові.
— Так що ж тебе так схвилювало? Кажи!
— Ігорів полк загинув! А сам Ігор, поранений, потрапив до Кончака в полон!
— Звідки ти дізнався? — Святослав відчув раптову слабість, ніби ноги підігнулися. — І невже так-таки весь полк? Це ж шість, вісім або й десять тисяч воїнів!
— Щойно прискочив Біловолод Просович, боярин торкський, — він і розповів...
— Веди мене до нього! — аж крикнув Святослав. Обидва князі в супроводі княжичів та Святославових воєвод зайшли до гридниці. їм назустріч підвелися чернігівські воєводи і могути [70]. Низько вклонився схудлий, обшарпаний боярин-торк Біловолод Просович, а коли підняв голову, то всі побачили в його запалених, почервонілих очах сльози.
Святослав зупинився перед ним.
— Біловолоде, розкажи, як це було! Торк з натугою проковтнув гіркий клубок, що здавив йому горло.
— Княже, це був з самого початку нещасливий похід. Сонячне знамення застерігало князя Ігоря і всіх нас від великої біди, але князь Ігор не зважив на нього і повів нас далі — аж на Сюурлій та Каялу. У першій битві з ордою хана Кзи ми перемогли, та другого дня рано-вранці побачили, що вся сила половецька оточила нас. Почалася битва. Відразу був поранений у руку князь Ігор. Весь день і всю ніч ми пробивалися до Дінця, але дістатися не змогли. Стріли летіли на нас хмарами спозаранку й до вечора, коні знесиліли від голоду й спраги, багато воїнів полягло в тій битві. У неділю опівдні упали знамена Ігореві...
— Де ж князі?
— Усі в полоні.
— А військо?
— Половина воїв лягли трупом у степу понад Каялою та були поранені, інших похапали половці. Не знаю, чи й пощастило кому втекти з того побоїща...
— А тобі?
— Коли нас притисли до озера, многі кинулися вплав до протилежного берега, але і люди, і коні були такі стомлені, такі спраглі і так понапивалися води, що не могли пливти і всі потопилися. А я та ще кілька моїх воїв зуміли перепливти, заховатися в кущах і пересидіти там, поки стемніло...
Святослав важко зітхнув:
— О любі мої братія, і синове, і мужі землі Руської! Дав би мені бог притомити поганих, та не стримав юності і цим створив поганим ворота на Руську землю. Воля господня да буде в усьому! Наскільки раніше ремствував я на Ігоря, настільки нині жаль мені Ігоря, брата мого!.. О, мої синовці, Ігорю і Всеволоде! Рано єста почали ви Половецьку землю мечами разити, а собі слави шукати! Безславно ви перемогли, безславно пролили кров поганську! Ваші хоробрі серця з твердого булату сковані, а в звитязі загартовані! Що натворили ви моїй срібній сивині? — Він знову заплакав, а заспокоївшись, махнув Біловолоду Просовичу, щоб вийшов, і, коли той причинив за собою двері, повернувся до Ярослава: — Брате, збирай боярську думу — будемо радитися, що нам тепер робити.
— Майже всі мої бояри тут, княже, а твої теж, — відповів Ярослав. — Ти старший — сідай на моє місце і кажи, що нам робити, а ми послухаємо.
— Гаразд. Хай буде так. Зараз не до сперечань, — погодився Святослав і зайняв чільне місце за князівським столом. Коли всі повсідалися довкола, зміцнілим голосом, у якому вже відчувалася давно вироблена звичка наказувати, промовив: — Братіє і дружино, замислив я цього літа великий похід на половців — аж на Дон. Та бог розсудив інакше. Молоді, нерозумні князі Ігор та Всеволод, утаївшись від мене, самі пішли в степ, щоб тільки собі слави зажити, — і зазнали страшної поразки. Такої ще й не бувало на Руській землі! Не бувало! Вся Сіверська земля залишилася оголена, беззахисна. Ігор та Всеволод відчинили половцям ворота на Русь! Не сьогодні, то завтра вони будуть на Сеймі — і потече кров люду нашого, запалають городи і села...
Він замовк і задумався. Пригнічені бояри мовчали теж.
— Що ж нам робити? — спитав Ярослав тихо. Він відчував свою провину.
— Що нам робити? — перепитав Святослав і тут же твердо відповів: — Загородити Полю ворота на Русь черленими щитами! Зупинити Кончака і Кзу та інших ханів! Рятувати землю нашу від спустошення, а люд наш від загибелі!.. Передусім треба захистити беззахисне Посем'я!
— І як же це зробити? Якими силами?
— А ось як... Мої сини Олег і Володимир з двома полками, що йдуть зі мною, повернуть зараз же на Сейм, до Путивля. З ними піде воєвода Тудор, воїн сміливий і досвідчений... Зробіть там, князі, все, аби захистити ту землю! Не гайте ні хвилини! Там залишилася княгиня Яро-славна з дітьми!..
— Слухаємося, княже, — схилили голови молоді князі.
— Ти, Ярославе, негайно збирай дружини свої і стань по Острі! Жди з Києва моїх нарочних. Може бути, що половці, охоплені гординею після перемоги над Ігорем, підуть не на Сейм, а на Переяслав або й Київ. Швидше всього на Київ! Тоді ми станемо проти них!
— Добре, — відгукнувся Ярослав.
Нині ж я напишу листа у Смоленськ до князя Давида Ростиславича! У Турів, у Пінськ, у Луцьк пошлю гінців, щоб ішли князі, не барячись, на допомогу Києву... І зразу ж, ще сьогодні, сам відправлюся до свого стольного града!.. Тепер нема чого думати про похід. Тепер головне — зібрати всі сили Руської землі на відсіч Кончакові та його ордам!.. Ідіть усі і робіть те, що велить вам ваш обов'язок! Ідіть!
3
Любава витягла з жлукта ще гарячі, добре визолені сорочки та спідниці, повісила на коромисло, підняла на плече і гукнула в розчинені двері хатини:
— Мамо, я до річки! Поперу білизну!
З хати долинув материн голос:
— Іди, доню... Та будь обережна — не впади в воду, бо кладка ще від батька залишилася — стара і хистка вже!
Вони вже звикли одна одну називати матір'ю і донею, і були раді, що між ними установилися такі приязні, родичівські взаємини.
З дверей вибіг Жданко. У вибілених на сонці полотняних штаненятах, що трималися на шлейці, перекинутій через плече, у такій же сорочечці, білявочубий та синьоокий, він скидався на тендітного житнього колосочка, який щойно виклюнувся зі стрілки.
— І я з вами на річку! — гукнув з порога і застрибав на одній нозі.
— А бабуся пускає?
— Пускає, пускає! Вона годує Настуню, бо та маленька... А я сам поїв! Я вже великий!
Любава усміхнулась і подумала: як же любитиме вона свого Жданка, якщо так прив'язалася до цієї, по суті, чужої їй дитини!
— Ну, йди! Та не пустуй! А то впадеш у річку та втопишся! Мама Варя плакатиме дуже! І ми всі будемо плакати!
— Я не пустуватиму! Я слухняний! — гукнув зраділий Жданко і вистрибом пустився по стежині.
Кладка була справді стара, почорніла, хистка і на два чи три пальці покривалася водою. Однак прати на ній було зручно.
Поряд з нею колихався на хвилях легкий сосновий човен, видовбаний Жданом узимку. У ньому лежав довгий гладенький бовт, щоб заганяти рибу в сіть, та липовий ковшик — вичерпувати воду. Відколи Ждан пішов у похід, стоїть човен без руху — чекає на свого господаря.
Склавши в нього білизну, Любава заходилася прати. Жданко бігав понад берегом — ловив прудкокрилих метеликів.
Сонце підбивалося все вище й вище. Скоро й обідати пора!.. Та раптом відчайдушний жіночий крик струсонув і сонячну тишу, що зависла над Сеймом і над левадами, і все навкіл:
— Людоньки-и! Половці!.. Убивають!.. Рятуйте!.. Прач випав із Любавиних рук. Дівчина глянула на село і завмерла від жаху: з трьох боків його затоплювали степовики, вони мчали вулицями, навпростець городами, вривалися, мов хижаки, у двори, в хати, нишпорили по хлівах, клунях, коморах, наздоганяли людей, що тікали в поле чи до річки, в левади чи в ліс, одних в'язали, інших убивали, тягнули все, що потрапляло під руку, виганяли з повіток худобу, коней, птицю... Ось запалав один куток, задимів другий. Стовпи диму й вогню шугнули в сине небо... Всюди крики, тупіт, чужинська лайка, дитячий вереск, стогін поранених, чоловічі прокляття...
Жданко зіщулився, притулився до Любавиного коліна голівкою і тремтів, мов перелякане пташеня.
— Мені страшно!
Вона теж боялася.