— Кажуть, що у польських землях наші більше тисячі поляків і жидів вирізали.
Козацькі посли ясно бачили, що це гайдамаки, і оскільки їх було небагато, за висловом Калмикова, "безпечне число", то посланці утвердились у думці, що цих гайдамаків можна буде захопити живцем, "не втрачаючи ані пижа". Та все ж таки було утруднення: як звести обидва загони, щоб не викликати у гайдамаків підозри. Та гайдамаки самі розв’язали це питання.
— У вашій команді багато коней? — спитали гайдамаки.
— Сто коней, — відповів Калмиков.
— А при кому вона перебуває?
— При сотнику.
— За військовим звичаєм мені під рукою сотника було б не без образи, — сказав той з гайдамаків, хто, мабуть, керував загоном. — Хоч би ми й пішли далі разом, тільки сотник хай свою сотню веде, а я — свою, і у наші військові порядки сотник хай не мішається.
— Правда, правда, — загомоніли інші гайдамаки, — у вас свої порядки, у нас свої.
— Ми ваших порядків ламати не будемо, відповів на це Калмиков.
Так благополучно закінчились урядові переговори. Залишилося тільки з’єднатися обом загонам.
— Наші коні без води стомилися, — сказав Калмиков. — Чи можна нашій сотні до вашого водопою підійти, щоб коней остаточно не заморити?
— Якщо ви люди добрі і з нами в одну думку, то й водопій наш для вас не заборонений, — відповіли гайдамаки.
Однак, з обережності вони залишили у себе заложником Калмикова, а другого козака послали за сотнею, яка залишилася у степу, очікуючи завершення переговорів. Повернувшись до своєї сотні, козак об’явив, що невідома команда послана за "секретним наказом" у Польщу, по всіх ознаках це гайдамаки, яких він нарахував 43 чоловіка і які погоджуються з’єднатися з сотнею козаків.
Козаки відразу направилися до водопою. Гайдамаки зустріли їх вже верхи, з піками напереваги і вишикувавшись за козацьким звичаєм "лавою". Коли начальник козацької команди, разом з іншим хорунжим, виїхав наперед, начальник гайдамацької зграї також виділився з своєї "лави" і вони наблизились на досить близьку відстань.
— Ми хочемо бути з вами заодно, — сказав козацький сотник. — Вам дороги у польській землі відомі, а ми у Польщі, як в темному лісі блукаємо.
— Ми вам дорогу вкажемо, — відповів гайдамацький начальник.
— Якщо ви будете з нами заодно, і вас у Росії великою платнею винагородять, — сказав сотник.
— За Росію ми стояти раді проти польських людей, — відповів гайдамак.
— А ви куди направляєтесь?
— До Брацлава.
— А на Умань вам йти не наказано? — спитав сотник.
— В Умані годуватися нема чим.
— З якої причини не стало в Умані харчів?
— Козаки поїли.
— Які козаки?
"На це розбійник зі сміхом відоповів: — Наші козаки у цьому місті усіх свиней посмалили і поросят поїли, тому й харчів там не стало. Нині ж, кажуть, Варшава на нас має чекати".
З цих слів було ясно, ця партія гайдамаків ще нічого не знала про те, яка доля спіткала їх товаришів під Уманню, а тільки дійшла звістка, що Умань взята й пограбована. Без сумніву, саме через це вони так необачно дозволили наблизитися до себе роз’їзній козацькій команді. Не можна не побачити також з цієї розповіді Калмикова, що й ці гайдамаки йшли, цілком впевнені, що діють вони заодно з Росією і що сама імператриця таємно співчуває гайдамацьким подвигам і таємно ж керує рухом. Через те козацький загін вони прийняли за своїх товаришів і з'єдналися з ним.
Отже, переконані у тому, що донські козаки йдуть різати поляків і євреїв, гайдамаки вільно дозволили їм підійти до водопою, і самі залишалися там же. В них, як зазначив Калмиков, не було видно ніякої "квапливості" (тобто побоювань, а не поспішливості), і з’єднатися з донцями в один загін вони не хотіли тільки тому, що гайдамацький отаман не бажав бути під командою сотника, волів бути самостійним ватажком своєї зграї і розпоряджатися нею на свій розсуд. Цю ніч загони провели разом, тільки гайдамаки розташувалися по один бік водопою, а донці — по інший, гайдамацькі і донські коні паслися окремо і караулили біля кожної партії дозорилися окремо.
Вранці обидва загони знялися зі стоянки і відправилися далі. Попереду їхав гайдамацький загін, а за ним йшли слідом козаки. Таким чином пересувалися цілий день. Козаки сходились з гайдамаками і вільно розмовляли "про походи і баталії", хоч козакам була дана настанова, як тримати себе по відношенню до гайдамаків і про що переважно говорити з ними. По всьому видно, що козацька роз’їзна сотня повторила у даному випадку ті самі хитрощі, з допомогою яких Кречетников знищував головні гайдамацькі сили під Уманню.
У наступну ніч донці вирішили перев’язати гайдамаків, коли вони спатимуть. На ночівлю під невеликим ліском обидві партії знову розділилися надвоє і розташувалися на невеликій відстані одна від одної. І донці, і гайдамаки запалили вогнища і, повечерявши, полягали спати навколо догораючих вуглів. Козаки навмисне поклали у своє вогнище надто мало дрів, щоб воно скоріше згасло, і гайдамаки ще сміялися з донців, кажучи, що "москалі не вміють і вогня запалити, як слід". Справді, вогнище "москалів" слабо освітлювало сплячих і збільшувало темряву околиць. У козаків ж все було напоготові для наступної справи: у кожного був аркан, з яким козак не розлучається у поході, пістолети і рушниці їхні були заряджені. За знаком, поданим сотником, козаки поповзли до гайдамацького вогнища, і коли вже були неподалік, рвучко кинулись на сплячих і почали їх в’язати. На кожного гайдамака припадало більше двох козаків, тому їх опір був даремним. Однак, сутичка була бурхлива. Гайдамацькі вартові, які дрімали осторонь вогнища, тільки тоді помітили своє упущення, коли дехто з донців, вже встиг насісти на сплячих гайдамаків, які "вкрай здивовані, пробуджуючись, ніяк второпати не могли, що з ними коїться".
Деякі донці були поранені і покусані гайдамаками. Донці так захопилися боротьбою, що двох гайдамаків у розпалі навіть придушили до смерті. Встигли поскакати тільки ті, хто сторожив коней.
— За що ви нас, як злодіїв, зв’язали? — питали деякі гайдамаки.
— Запорожці до останньої душі виріжуть Дон за те, що ви нас пов’язали, казали інші.
— Наша наймилостивіша государиня звеліла нам переловити усіх розбійників, які польських людей мучили.
— Ми не розбійники, — говорили гайдамаки.
— Ви розбійники і царських указів ослушники, — говорив проводир донської зграї.
Полонені гайдамаки були пов’язані, як в’юки, на коней, яких козаки переловили, і відправилися з козацькою командою до Умані.
"Дізнавшися від нас (говорить Калмиков) про взяття і розорення донськими і російськими командами гайдамацького табору під Уманню, а найпаче про розбиття гайдамацької наволочі і взяття начальників цього зла та їх підлеглих, розбійники, сторопівши духом, говорили: "Пропали наші голови! Пропало славне військо запорозьке!"
Не сміючи підозрювати Калмикова у хвастощах, від чого, як ми бачили в історії пугачівщини, не були вільні хоробрі донці навіть у офіційних своїх реляціях, ми повинні однак зазначати, що в деяких місцях його щоденника, між замітками про погоду, хвороби коней, про дорожнечу або дешевизну у Польщі груш, вівса і наливок, нібито мимовільно проривається похвальба, ніби тільки донці "цьому польському бунту поклали край", і що без донців, можливо, конфедерати "аркан на росіян накинули б і назавжди від Росії відбилися". У всякому разі донський полк відіграв важливу роль у припиненні гайдамаччини, а остаточний її кінець прийшов лише тоді, коли російський уряд звернув на події у польській Україні серйозну увагу, і зобов’язавши Запорожжя викорінити гайдамацтво, водночас послав у польську Україну ескадрони гусар, складені з сербів та інших слов’янських колоністів у Росії, і ці гусари поклали край гайдамаччини, подібно до того, як гусари Михельсона нанесли рішучий і останній удар пугачівщині.
Остаточне знищення гайдамаччини складає зміст останніх глав нашого нарису про цей предмет.
Розділ XXIII
Взяття Умані гайдамаками і різня у цьому місті відбувалися 9 і 10 червня. Два місяці російська прикордонна влада спокійно дивилася на те, що робилося в польській Україні, і тільки вже через два тижні після розорення Умані київський генерал-губернатор Воєйков 24 червня запитував запорозьку владу, чи має кош відношення до проводирів народного бунту в Польщі, оскільки, за чутками він вважався справою запорозьких козаків.
"Гайдамацька зграя, яка з’явилася в уманській, чигиринській і смілянській губерніях, — писав Воєйков за кошового, — своїми розбоями і грабіжництвом не тільки багато містечок і сіл на тій околиці розорила, багатьох з шляхетства та інших чинів, також жидів, де кого дістати могла, не по-людськи мучила і умертвляла, а й своїми фальшивими проголошеннями простий і темний народ підбурювала на бунт проти влади, начальників і поміщиків". Чому Воєйков, звертався з цим до Запорожжя, так це тому, "що головний вождь згаданої гайдамацької зграї називає себе полковником війська запорозького низового на ім’я Максим Залізняк, при якому нібито й справді до ста чоловік запорозьких козаків знаходиться, і який має кілька корогв і перначей, проголошує, що він за указом посланий проти конфедератів, і таким способом простий народ спокушаючи, спонукає до бунтів і залучає до своєї зграї, чим чималу ганьбу і безслав’я всьому війську запорозькому приносить".
Що ж робив кош у той час, коли на правому боці Дніпра йшла різня іменем Запорожжя та російської імператриці, під проводом кількох відчайдушних голів, проводилось фактичне відділення західної половини України від Польщі, з якою ця країна давно була поєднана політично? Як виявляється, кош нічого не робив, без сумніву, вважаючи, що то не його справа втручатися у внутрішні негаразди іншої держави, хоч ці негаразди, як виявилося згодом, і виходили в основному із Запорожжя.
У 1768 році Запорозька січ переживала один з найважливіших моментів свого історичного життя. Тоді для неї вирішувалося питання життя і смерті, тобто питання її політичного існування. У Москві зібралися представники усіх частин держави, усіх станів і від усіх окремих політичних одиниць і народів, що входили до складу російської імперії, для участі у комісії, височайше затвердженій на предмет складення нового уложення (кодексу) Росії.