ітка ж Ялоєовета ніколи по зазіхала і не посягала па те, що погано лежить. Навпаки, вона мовби ще й додавала до тої "мала купа — дайте ще!". Вона собі їздила по району довгсиьким візком, запряженим маслакуватою кобилою, міняла в колгоспах борошно на вшешіцю, комбікорм на кукурудзу, олію й макуху на соняшники, вощини па мед, міняла на умовах взаємовигідних, вибирала саме такий час, коли в людей траплялися перебої то з тим, то з тим промисловим продуктом, і тітку Ялосовету скрізь радо стрічали, її заготовацько-міняльпі таланти ціновано й шановано, сама ж особа її пабувала характеру мало не легендарного.
Не доярка, пе ланкова, не мехапізатор і не організатор легендарні, а тітка Ялосовета? Що за дивний район? Але ж згодьтеся: механізатори й організатори с скрізь, а тітка Ялосовета тільки в цьому районі і ирптому одна-єдина. Ні від кого не переймала своїх талантів, нікому й но передавала. Мала чоловіка Юхпма, мала п'ять дочок, але не нав'язувала своєї професії нікому. Чотири старші дочки були вже одружені. Тітка Ялосовета, загинаючи пальці, перелічувала: "Одна за інженером, друга за офіцером, третя за депутатом, четверта за якимсь кандидатом. Усі втекли — материні дочки! А п'ята батькова — та зостанеться".
Дашунька, пайменша, справді була "батькова", хоч вродою, здається, більше схожа була на матір, принаймні ті, хто пам'ятав тітку Ялосовету ще просто Ялосоветою, так вважалп, при цьому мрійливо закочували очі під лоба і зітхали: "Ох і було ж, та й
Р>улоЬ> Ало до жіпочих таємниць слід ставитися з належною повагою, тому ми пе станемо тут вести любовні розслідування останніх тридцяти років, надто що пас більше цікавить Дашунька, а вона ж, як твердить сама тітка Ялосовета, донька пе материна, а батькова.
Ялосоветпн чоловік Юхим Порубай (це прізвищо носила й сама Ялосовета, але ніхто ніколи не цікавився її прізвищем, через ге й пе здогадалися у Веселоярську, що Дашунька Порубай — це донька славетної тітки Ялосовети), на відміну від своєї дружини, обрав собі заняття, що навіки прикувало його до рідпих II ору баїв, до того самого місця, до колгоспної ферми. Юхим завжди щось доглядав: то телят, то коней, то жеребців, то бугаїв. Скільки пам'ятав себе, завжди хотілося йому ироппкпути в темні душі тварин, ще малим плакав, бачачи вбиту пташку або безжальні собачі гони за нещасним зайчиком. Удома в Юхима, вже колп й прийшов з фронту, був шановним батьком багатодітного сімейства,— завжди підгодовувалося то яїовтодзьобе кібченя, що випало з гнізда під .час бурі, то однокрилий лелечка, що не зміг полетіти у вирій, то їжачок, якого передчасно хтось пробудив од зимової сплячки. Коли Юхим ішов селом, його завжди супроводжували бездомні пси або здичавілі пічийні коти. Він залюбки присідав посеред вулиці, починав розпитувати покудланого рябка, хто він і звідки, і собака дивився на цього доброго чоловіка розумними сумними очима і мовби хотів сказати, що немає на світі нічого, що б він не зробив для Юхима. Любив Юхим бесідувати й з котами, дивитися, як пеблимно втуплюються вопи йому в очі, як уважливо розставляють свої вуса і похитують, мов небаченими якимпсь анте-намп, сторч поставленими хвостами.
Дашунька перейняла від батька залюбленість у безмовний тварппппй світ і тому серед майбутніх зоотехніків у академії була одною з тпх небагатьох, хто вибрав собі фах за покликанням, хоч ніхто їй і не вірив так само, як ніхто не вірив попервах у Веселоярську. Якби ж знали, що вона Юхимова дочка, та ще якби знали й самого Юхима, тоді, може, ті... Але сказано вже, що в районі знали тільки тітку Ялосовету, бо належала до людей рідкісних. А Юхим що? Звичайний колгоспний бугаятник. Чоловік, щоправда, показний: хоч не високий, але тілистий, тугий, щоки в рум'янцях, чуб і вуса вже білі, але брови чорні й густі і під бровами очі теж чорні-чорні й молоді такі, ніби у вісімнадцятилітнього. Та хіба мало в нас у степах таких бровастих і окатих? Але ж бугаятник! Ще коли б звався, скаягімо, завсектором племінних бугаїв або вченим секретарем відділення бугаєзпавства, тоді б до Юхима міг випикпутп інтерес, а так... І потім, що таке бугай? Низьке, важке, поповоротке, вперте й зле, корида в українських степах пе модпа. Культу бика, як у древніх крітян чи в єгиптян, тут пе існувало, викопував тут бугай найпримітивніші функції самця,— ,то яка ж тут особлива слава для того, хто доглядав цих істот?
Одразу по війні Юхим був жореб'ятнпком, себто доглядав жеребців. З жеребцями чоловікові ніби й веселіше, жеребець серед інших представників цієї статі, може, найдосконаліше збудований, коло пього й сам почуваєшся кращим, чи що. Але в ті тяжкі роки доводилося в страшенному поквапі відновлювати поголів'я, а жеребці були пе дуясе вгодовані (бо чим?) і дрібпепькі. Юхимове серце не витримало наруги над тваринами, і він перейшов у бу-гаятникп. Може, й не пішов бп, але до бугаїв присмоктався чоловік нечесний, якого конче треба було замінити. На кожного бугая давали по десятку яєць па день, так той бугаятник яйця збирав та відправляв із жіпкою на базар, а одним жовтком обмазував пірцем бугаячі морди, ніби вони заїдалися. Та намазував так далеко од рота, що бугай по міг злпзати жовток, хоч як висолоплював язика. Цього ВЯЇС Юхим не міг стерпіти. За бугая ж справитися не можеш, то яке маєш право поїдати належний йому раціон!
Сам Юхим не те що не обкрадав бугаїв — увів для них додаткове харчування за власний кошт: по пляшці чеського ппва щодня. Од пива бугай увесь лпепіс, м'язп в пьому по висять гирями, а так і грають, як половіюче жито па вітрі, і тонус підвищується, і в настрої зникає похмурість. Чеське ппво тітка Ялосовета вимінювала на карасів в інтуристськім кемпінгу на шосе Москва — Сімферополь. Карасі вона вимінювала в рибалок за олію, олію добувала па маслобойпі в обміп за соняшники, які вимінювала в колгоспах за макуху. От жінка! Коло бугаїв і Юхим посмикував пивце, а іноді пробував і спиртику, який відпускали йому для операцій по штучному осімепінню. Бугаї в Юхпма були м'ясної породи (назви він запам'ятати не міг, але охоче пояснював, що менших за тонну не тримає), популярністю користувалися неабиякою, і хоч Юхнмова посада, повторюємо, до прославлених не належала, сам він вважав, що слово "бугаятник" — одпо з пайпрекрас-ніших.
Коли Дашунька написала батькам, що має призначення до Веселоярська, і попросила подбати там про її житло, а тоді, коли вже почала працювати, і наштовхнулася на перші труднощі, і материнське серце на відстані вчуло ті труднощі, і тітка Ялосовета, запрігшії свою кобилу, спитала Юхима, чп не поїде він провідати допьку, той аж обурився:
— Та чи ти не знаєш, що не можу покинути бугаїв!
— Бугаї тобі дорожчі за рідпу дитину!
— Дптппа по пропаде, а тварина безсловесна. Не доглянеш — загине...
Ми зосереджуємося тільки па кульмінаційних моментах дії, все, що перебуває між ними, позбавлено суттсвості і тому лишається поза нашою увагою. Завдяки такій манері розповіді досягається більша глибина в часі, в свідомості й долі. Хтось незгодний? Заперечення автор просить надсилати в письмовій формі. Нам же треба переходити до Дашуньки, яка справді й пе думала пропадати у Веселоярську.
Звичайно ж, Дашунька, незважаючи па свою вищу освіту, ніколи не читала Августа Бебеля і не знала, що він сказав Про жінку при соціалізмі. А тим часом у його книжці "Жінка сучасного, минулого й майбутнього" написапо: "Жінка нового суспільства цілковито незалежна в соціальному іі економічному відношеннях... Вона тоді й по відноніспшо до чоловіка вільна й рівноправна і цілковито незалежна. Вона виховується так само, як і чоловік, тільки з тими відхиленнями, яких вимагає різниця статі. Вона може розвивати свої розумові й фізичні сплп за природних життєвих умов, вона може обирати для своєї діяльності ті області, які відповідають її схильностям, бажаппям і здібностям. Bona бере участь у заняттях, задоволеннях і бесідах з рівними собі або з чоловіками, як захоче або зможе. Стосовно вибору предмета любові вона теж нарівні з чоловіками вільна й незалежна, бо людина повинна мати змогу так само вільно розпоряджатися своїм найсильнішнм потягом, як і рештою природних імпульсів.
Коли ми не маємо нічого проти того, що Готе і ЇКорж Сапд — ми наводимо для прикладу дві "найбільші душі" — жили, як їм заманеться, та що й друкуємо, надто про любовні справи першого, цілі бібліотеки, які поглинаються його шанувальниками і шанувальницями з якимось благоговійним захватом, то чому ми пе схвалюємо в інших того, що слугує предметом захопленого подиву в Гете і Жорж Санд.
Так, так, чому не схвалюємо? З цим прискіпливим запитанням чіплялися до Дашупькп вже через місяць після її появи у Веселоярськ у по воселоярівці, які були рішуче й назавжди відіпхнуті па задній плай, а всі ті, хто прибував до села в рангах падзвичайпих представників та уповноважених. З появою Дашупькп у Весело-ярську знов і негайно відродилася стара, забута вже професія представннка-уповнованїеного, який епдить у колгоспі тижнями й місяцями, забувши про сім'ю, про світ, навіть про власне ім'я. До сільськогосподарського виробництва це не мало ніякого відношення. Пі до механізації ферм, ні до впровадження високоврожайних сортів пшениці, ні до гібридної кукурудзи. Причина була одна: Дашунька!
Почалося все з випадковості. Бо ж відомо, що нема нічого за-кономірпішого, ніж випадковість. Щоправда, як люди свідомі, ми набагато вище ставимо задум, але тут закономірпішою все ж була випадковість. У Веселоярську скликано міжрайонну нараду спеціалістів по благоустрою колгоспного села. Де ж і скликати таку нараду, як не у взірцевому й прекрасному Веселоярську! Люду набилося чимало, вперше заповнений був колгоспний новий готель, були квартиранти в голови сільради, в Зіньки Федорівни, в бухгалтера Левка Левковича, в директора школи і в Грицька Грицькови-ча, трьох учасників паради відведепо й до тітки Наталки, хоч вона тепер, маючи Дашуньку, не дуже й сумувала за почувальппкамп. Але гостиппість у степу — понад усе, тож Наталка подала гостям нові рушники, поклала непочатий брусочок туалетного мила "Суничне" до вмивальника перед хатою, поштиво ждала, поки вони помиють руки, а тоді запросила в прохолодну хату до гарячого борщу. Г