Я хочу служити істині! Ви чуєте мене? Не щоденним потребам, не продажним політиканам, які привели людство на край прірви, а істині, яка може людство порятувати.
— Всі хочуть врятувати світ, а мали б рятувати самих себе, — зітхнув Хантер.
Містер Ор відкашлявся, покрутив у пальцях незапалену сигару.
— Містер Лукас, — промимрив він, — ми не можемо на вас тиснути, примушувати, погрожувати. Це суперечить нашим демократичним свободам. Але ми однозначно приватні особи. Нас не посилали на наші посади виборці. Ми не освячені державною недоторканістю і не живемо за рахунок тих, хто платить податки. Ми всього лиш скромні службовці приватного фонду, який об’єднує справжніх патріотів Америки. У нас є свої обов’язки перед фондом "їмансипейшн", але вони є і у вас, містер Лукас, однозначно.
— Ви все-таки мені погрожуєте?
— Я тільки нагадую, що ви вже заборгували фондові понад триста тисяч доларів.
— Триста тисяч! Може, продасте мої джинси і тренувальний м’яч, щоб виручити таку суму?
— Фонд "Імансипейшн" надто поважна організація, щоб однозначно опускатися до дріб’язкових відшкодувань. — Містер Ор явно втомився від незвично тривалого мовлення, великодушно дав дозвіл Хантеру: — Доктор Хантер, розтлумачте.
— З охотою, — потер той долоні. — Для початку ми перекриємо вам кисень, покінчивши з вашим дотеперішнім безтурботним існуванням. Але це ще не все. Ми розчинимо всі земні й небесні брами, і з них посиплються на вас несплачені рахунки. Від авіакомпаній, від транспортних агентств, від фірм обслуговування і консультаційних контор, з універмагів, з готелів, з ресторанів. Вам доведеться мати справу з десятками цих зажерливих інституцій, до того ж не тільки в Америці, а і в Європі, в Африці, в Азії. Ви хоч приблизно уявляєте, що це таке?
Лукас ще не вірив, що все могло так обернутися.
— Ви без кінця посилаєтесь на фонд, — втомлено промовив він. — Але до кого я можу апелювати? Я міг би зустрітися з керівниками цього фонду? Ну, не з найвищими, але хоча б на рівні розпорядників чи я там знаю?
Обличчя містера Ора стало схоже на щось пласке, запльоване гумками для жування.
— Існує однозначна ієрархія, яку нікому не дозволяється порушувати, — прошарудів він. — В цьому запорука демократизму фонду "Імансипейшн".
— Демократизм? Верхні щаблі завжди вгорі, а нижні — внизу?
— Коли верхні не прагнуть спуститися, тоді все однозначно урівноважується і маємо ідеальну модель.
— Кожен має право вмирати в своїй постелі, — цинічно пояснив Хантер.
— Теж логіка. — Лукасові не хотілося далі говорити з цими людьми. — Сподіваюся, вам вдалося з’ясувати мою позицію?
— Ми даємо вам час однозначно подумати, — підводячись, заявив містер Ор. — Тривалість цього часу визначатимемо теж ми.
На лобстера вони його не запрошували. І взагалі були такі запопадливі, що навіть забули про свої пристрасті. Ор був тверезий і не вимагав бурбона, Хантер жодного разу не згадав, що ві н голодний, і не пробував нишпорити по холодильниках. Може, справді фонд "Імансипейшн" такий всемогутній, що перед ним дрижать навіть темні душі?
8
Він не став пропускати відведені йому години на синхротроні і, знехтувавши наполегливим, відверто грубим "запрошенням" містера Ора, поїхав на своє нічне сидіння. Був там без радості й звичного піднесення, бо пригнічувала думка про те, що хтось із наукової обслуги платний агент фонду "Імансипейшн", тобто й тут є люди, що взяли на себе, як Іуда, ще один гріх непростимий — доносництво. Творці сміливо проголошують свої істини, нездари й нікчеми доносять або стріляють. Він вивчав структури глини, а чиїсь холодні очі вивчали структуру його душі. Він намагався виявити сліди невідомої енергії, а хтось хотів пригасити його власну енергію. Чи поможе людям надмір розуму в їхніх підступах, ницості й підлотах? І якими грозовими розрядами незнаних енергій можна очистити чіпкі тисячолітні хащі пороків, якими обросли людські душі?
Він шукав особливу форму енергії. Вже вгадуються її просліди, тепер треба тільки знайти в природних структурах ті "антени", що вловлюють цю енергію і передають в глибину речовини. Енергія повинна без будь-яких втрат долати "величезні" відстані, ясна річ, в молекулярних вимірах, щоб досягнути точок, де вона має перероблятися чи то в енергію життя, як у глині, чи в енергію розуму, як у людському мозку.
Як далеко ще йому до кінця досліджень і як уже сполошилися ори і хантери! Вони морочать йому голову шовковими гаманцями з свинячого вуха! Сімнадцять тисяч американських "храмів науки" з маніакальною одержимістю опрацьовують найдосконаліші способи заволодіти світом або знищити його. Грандіозні американці з їхнім пожадливим глобалізмом здаються голими, як Адам і Єва. Сьогодні вчені, які продають свої душі військово-промисловому комплексу, принижують людський розум. Це злочин найстрашніший.
Не можна відмовити цим людям у здібностях, часом навіть талановитості, та все це з’їдено цинізмом, жадобою влади, престижу, становища, слави, їм хочеться влади над життям і смертю, над благами і привілеями, на які уряд не скупиться для тих, хто працює над бомбами, ракетами, отрутами, вірусами, променями смерті. Новітня каста генеральських підніжків. А вчені в комбінації з генералами — це страшніше чуми. Америка не знала варварських мечів — їх замінили людиножерські винаходи вчених, звезених сюди з усього світу. Brain train[61]. Попервах це прокламувалося як акт високого благородства. Демократична держава дає притулок великим умам, вимушеним рятуватися втечею від тоталітарних режимів, від фашизму, від Гітлера, Муссоліні, східних деспотів. Великі інтелігенти беззахисні перед фізичним насильством. Один поліцейський може знищити десяток професорів. Що вони можуть протиставити озвірілій силі? їм потрібен захист. А захист може дати тільки уряд, який уміє стримувати поліцейських сержантів і полковників з таємних служб, уряд, який може забезпечити інтелігента накрохмаленою сорочкою для раутів і піжамою для спання, уряд, що обіцяє звільнення від національної обмеженості, родових забобонів і нетерпимості. Ніхто не думав тоді про Ьгаіп ігаіп, всі бачили тільки широко розпростерті обійми за океаном — і в тих обіймах опинилися Ейнштейн і Нільс Бор, Фермі й Сціллард, Теллер і навіть Вернер фон Браун. Ейнштейн до самої смерті не міг простити собі за той лист, який він написав президентові Рузвельту, закликаючи його взятися за виготовлення бомби-А. Вченим тільки здавалося, що їх очолює блискучий Опенгеймер, а насправді ними командував бригадний генерал Леслі Гровс, який замість "ізотоп" казав "ізотроп", зате добре знав, як тримати в шорах усю цю вчену братію. Відтоді вченими в Америці командують генерали гровси і безіменні полковники і за кілька десятиліть виросло ціле покоління самолюбивих гомункулусів, далеких від честі й героїзму, від великого подвижництва і душевної чистоти. Завжди якісь розслаблені, зовні недбалі, незалежні на словах, одягнені то з підкресленою вишуканістю, то з недбальством хіпі, зарозумілі й водночас обмежені, як дрібні торговці, фахівці в своїй галузі, але поспіль посередності в політиці, вони не визнають умовностей, відкидають обов’язок, сміються з ідеалів, хизуються лінивою самозакоханістю і матеріальною незалежністю (те, що душа — продана, не кожен побачить), у них все особливе: жінки, діти, будинки, автомобілі, собаки, шейкери, газонокосарки. Вони не хочуть знати, що все талановите, яскраве, сильне пов’язане завжди з народом і служить народові, а не урядові. Сьогодні ми відчуваємо загрозу не від ворожих армій, як у тому намагаються нас переконати міністри, а від власного уряду, від власної науки і технології, це вже не потенціальні противники, а реальне зло, яке нищить не тільки довколишнє середовище, а й наші надії, наші права, нас самих, призводить до найбільшого пониження розуму в людській історії.
Може, Лукас хотів врятувати розум від пониження? Чи не занадто зухвалий намір? І чи може одна людина з її обмеженими можливостями щось вдіяти проти всемогутніх жорстоких сил, які її обступають.
9
Думка про втечу виникла несподівано для нього самого. Вдосвіта Лукас повертався своїм стареньким "шевроле" з синхротрону і неподалік від котеджу Джонса побачив вільне таксі. Він пригальмував біля нього, перехилився до водія, спокійно спитав:
— Ви могли б одвезти мене до Фріско?
— Коли?
— Хоч зараз. Я тільки візьму дещо он в тому котеджі.
— О’кей, містер.
Він набив рюкзак, поклав до кишені кредитні картки і водійські права, трохи завагався з ключами, але згадав, що в Хантера є дублікат, і спокійно сховав їх до кишеньки рюкзака. Таксі вже чекало на нього. Лукас обережно поклав рюкзак на заднє сидіння, всунувся обережно туди сам, зачинив дверцята.
— Можемо їхати.
Досвітнє шосе, незвично вільне від машин, давало не тільки почуття простору, а й свободи. На давніх американських картах дороги значилися зеленим кольором. Барва надії. На що міг надіятися Лукас, втікаючи від тих двох зім’ятих чоловіків, які хотіли зім’яти і його самого і все його життя? Велика Америка, а подітися нікуди. Ніхто не жде тебе, нікому ти не потрібний. Поїхати до Пенсільванії, покласти квіти на могили батька й матері, побувати в сестер? Мертві мовчатимуть і не стануть затримувати біля себе, бо ще ж коли були живі, мріяли про великий простір і волю для своїх дітей. Сестри борюкаються з нестачами, борсаються в дріб’язку щоденності, для них він бажаний гість на короткий час, але не на все життя. Ах, була б тут Пат! З тими заощадженнями, які йому вдалося зробити в "Магнолії", вони протрималися б на плаву якийсь час, а там Пат стала б заробляти в газетах, а він влаштувався б десь тренером. Розробка його ідеї може почекати. Ось під рукою повен рюкзак матеріалів, можливо, безцінних, все це далеке від завершення але воно безмовне — ні вимог, ні претензій.
— Куди вам у Фріско, містер? — почувся голос водія.
Лукас завагався. Їхати в аеропорт і справді летіти до Пенсільванії? Але цей рюкзак з цінними матеріалами. Містер Ор кинеться слідом і найперше почне шукати його в сестер. Отже, там не сховаєш нічого. Треба десь в іншому місці. Зупинитися в готелі й найняти сейф? Але в Сан-Франціско Лукас знав тільки той готель на Ларкін-стріт, де була їхня перша ніч з Пат.