Годинник показував восьму. Там, де зараз були мої друзі, — глупа ніч. Тим часом я не пригадував, аби мені щось снилося. Ці думки промайнули, як реакція на слова, які я промовляв у сні. Чи не є вони — слова — знаком на подію, що сталася цієї ночі з Костею?
Маріца взяла в мене телефон, набрала в ньому свій номер, зберегла його, тоді нахилилася і поцілувала.
— Іди, вмивайся, — сказала. — Сніданок уже на столі.
Коли після сніданку Маріца, вже одягнена, підійшла до дверей, щоб іти на роботу, я сказав:
— Де в тебе лосьйон, щоб я після гоління зволожив обличчя?
Вона вернулася до серванта і показала на одну з шухляд.
— Ось, тут, — сказала.
Поголившись, я висунув шухлядку і звідти війнуло тими ж самими парфумами, що й від господині; там лежало кілька флаконів, футлярчик для персня, який я подарував у переддень її від’їзду з Коктебеля, а далі — документи: університетський диплом філолога Марії Тодорашко, її паспорт (і в дипломі, і в паспорті чомусь стояло не Маріца, а Марія), дві метрики і ще якісь папери. Одна метрика належала Маріці, друга її синові. І тут я звернув увагу, що хлопчик на фото виглядав років на шість, а в метриці значилося, що йому було дев’ять. Після нескладних підрахунків і співставлень, я збагнув, що він народився двадцять сьомого травня, за дев’ять місяців після того дня, коли я проводжав Маріцу на судно у Феодосійський порт. У метриці хлопчика, в графі про батька, стояло тільки ім’я — моє ім’я. Раптом я забув про лосьйон, про те, що коли не зволожити обличчя, на ньому з’явиться подразнення. Пішов у спальню й ліг. Мені не треба було нічого осмислювати, я потребував тільки одного — оговтатися. "Так ось де я бачив хлопчиська, що на знімку… То було лице з моїх дитячих фотокарток". У метриці дитину назвали Олександром. А фото під склом, напевне, було зроблене три роки тому. У деяких художніх творах подібна ситуація обігрується автором, як щасливий момент для чоловіка, який раптом довідався, що став батьком. Можливо, за нормальних обставин все так і є. Але тільки не для того, кого женуть. Поява рідної кровинки буде використана живими дітьми Мардука, як больова точка, важіль тиску, щоб загнати мене, а потім і мою дитину, на той світ. Я забув попередити Маріцу, щоб вона нікому не казала про мій приїзд. Надія залишалася на те, що невидима мережа темних, на якій ми зруйнували два вузли, не так швидко поновиться. Логіка вимагала негайно залишити Молдову, поки я ще "нічого не знаю про сина", або ж утаємничити Маріцу. Судячи з того, що вона досі жодним словом не обмовилася про те, хто батько хлопчика, її не назвеш базікою.
Я довго лежав, перебираючи можливі варіанти моїх дій, і невідомо скільки б ще пролежав у стані, який можна назвати "прострацією", якби не завібрував мобільний телефон. На дисплеї висвічувалася одинадцята година. Дзвонив Костя. Він, як завжди, не вітаючись, сказав:
— Та баба має два обличчя: одне для Ксилантія й Рити, та й усіх інших, а одне для мене. Що робити?
— А що ти зробиш? Здихатися її треба, ну, зняти з судна під якимось приводом. А тільки вона — наслідок. Позбудешся її — прийде інша. На ній лише слайд тієї, з якою ти, ну, те-е… Причина ж знаходиться в Одесі. Вона — причина бачитиме тебе очима пасажирки судна. Ось чого та очмана весь час крутиться неподалік від тебе.
Костя довго розмірковував, та, нарешті, озвався:
— А ти не зміг би її відправити у край без вороття?
— Кого?
— Ту кляту причину.
— Без тебе — ні.
— Так а там Степан…
— Вона нікого іншого й на гарматний постріл не підпустить. Своїм обранцем вона вважає тебе.
— От сука! Загарбала чужу плоть, а тепер збирається ще й… — Він мить помовчав, а тоді спитав: — А яку роль вона приготувала мені?
— Хто зна. Але не світлу. Окультисти кажуть: "не може бути дружби з темним, може бути тільки рабство у темного". А що вже казати про приходька з краю без вороття, ким вона є?
— Гаразд, я прикину що й до чого, а потім озвуся. — Костя вимкнув зв’язок.
Я знову занурився у стан прострації, потім підвівся з ліжка, витяг з нагрудної кишені долари і, відрахувавши вісім асигнацій, відкрив тумбочку, що біля дивана. Там виявилася моя книжка про звірину. Закладка свідчила, що Маріца прочитала сімдесят сторінок. Я поклав гроші в книжку, а на закладці написав, що мушу терміново відбути. Куди — не написав, бо й сам ще не знав. Підійшов до серванта, де була фотокартка і де на мене дивився хлопчик з ясними очима. "Від кохання народжуються гарні діти і люди з них виростають мудрими й добрими". Тоді взяв сумку, одягнув тюбетейку, але перед тим, як вийти, зазирнув у дверне вічко. Це вже був рефлекс, вироблений багаторічним конвойованого з собаками. У коридорі нікого не було. Майнула думка, що й учора, коли ми заходили, також ні з ким не зустрілися. Отже, мене тут поки що ніхто не бачив. Раптом задзвонив хатній телефон. Я нарахував сім сигналів, а потім почувся голос Маріци: "У холодильнику суп, котлети й вертута. Суп підігрій на плитці, котлету й вертуту — в мікрохвильовій пічці". Автовідповідач вимкнувся.
Я йшов тією ж самою дорогою. Мене щось вело — мої дії після розмови з Костею визначав не я, а хтось інший. Мабуть, це був усе той же рефлекс. Хвилин за п’ятнадцять уже стояв на автовокзалі. Розглядаючи розклад руху автобусів, я завважив під ним ще два розклади: поїздів і літаків. Пробігши поглядом розклад руху літаків, помітив рейс до мого міста; до відльоту лишалося три години. Були тут і два віконця кас — залізничної й авіа, біля яких не стояло жодного пасажира.
… Касирка пояснила, що до аеропорту їхати хвилин сорок і назвала номер маршрутки, яка зупиняється також біля автовокзалу. Я залишив у касі близько ста доларів.
Тільки в літаку, коли нічого вже не відволікало, крім пошпигування у вухах, я, нарешті, збагнув, що саме вигнало мене з Молдови. Це було відчуття відповідальності за долю мого сина, якого істоти без табутивного бар’єру могли б використати як важіль тиску на мене. У минулій системі синів голів нашої письменницької організації робили алкоголіками, сектантами, наркоманами чи стукачами. Тепер це коять вихідці з підземелля — діти Мардука.
РОЗДІЛ 3
Поштова скринька була переповнена. До від’їзду в Одесу я не завжди встигав вибрати з неї газети. Хтось із конвоїрів її постійно випорожняв. А зараз було повно газет, рекламних буклетів, рахунків на сплату послуг. Підіймаючись з тією папушею паперу у руці, я завважив, що двері на другому поверсі, де мешкав якийсь Ізюмський, цього разу не відхилилися і з них не визирнув писок, схожий на щурячий, щоб сказати "здрастє". Коли я на те "здрастє" якось послав його, він змінив тактику і щораз, коли я проходив повз, прочиняв і грюкав дверима. Він працював у якійсь митній установі і його ляльковод, мабуть, пообіцяв йому посаду керівника митниці. З усього, над методом безкровного вбивства працював також психолог. Щоденна увага конвоїрів з собаками і провокаторів без собак звичайну людину мала б за якихось півроку звести в могилу. Автори методу не врахували тільки одного, що мають справу з письменником, який мусить бути не лише психологом, а й аналітиком. А ще я згадував десь почуту сентенцію: "Немає нічого такого поганого, з чого не можна було б витягти корисне". Згадав також спогади французького прозаїка Жоржа Сименона. Виявляється, щоб писати свої пригодницькі романи, він забивав двері однієї з кімнат свого помешкання, робив у них "амбразуру" — отвір, крізь який дружина подавала йому їжу і забирала брудний посуд. І так тривало два-три місяці, доки автор не завершував черговий (сказати треба — невеличкий) роман. А тут, у моєму випадку, я перебуваю під конвоєм. Мене по суті ув’язнили. Я маю право вийти в супермаркет, щоб принести продукти. Маю право ходити скільки завгодно, але ж відчуття, що тебе супроводжують — з собаками чи без — пригнічує. Отож, я й вирішив із цього поганого витягти позитив. Маріца створила собі келію, а я — одиночну камеру. Читачу, твір, який ти зараз читаєш, був написаний в одиночній камері.
Піднімаючись сходами нагору, я очікував, що ось-ось почуються кроки когось із конвоїрів і з’явиться ротвейлер або тер’єр. За звичай сусідам телефонував той, хто мене супроводжував на вулиці, і вони обов’язково мусили зустрічати. Але я вже подолав усі марші сходів, а провокаторів і їхніх собак не було. Дзенькав навмисне ключами, відмикаючи помешкання, але ніхто не проявляв до мене цікавості. "Неповага!" — майнула думка.
Зачинивши за собою двері, я спинився пригнічений. Не безлад, який панував у моїй оселі став причиною тому, а щось, чого не розгледиш, але воно було. Мені здалося, що на стіни, книжкові стелажі, меблі налип товстий шар негативної енергетики — моєї власної, у якій були почуття небезпеки, злість, ненависть і ще багато відтінків цих почуттів. Мене оточували "слайди" спотвореного герпесом обличчя — їхнє дзеркальне відображення я "бачив" усюди. Стало прикро за себе, адже я вже дванадцять років живу у цьому отруєному світі. Найгостріші і водночас найнебезпечніші для життя моменти мого перебування в Одесі раптом здалися мені легкою прогулянкою, порівняно з проведеними тут роками.
За звичкою я длубнув пальцем у клавішу телефонного автовідповідача. Почувся голос спілчанської секретарки, яка повідомляла про смерть одного з письменників і прохала прийти на похорон. Таких повідомлень виявилося три — з життя пішли два поети й один прозаїк. "Спілчанський апокаліпсис триває", — майнула думка.
Була вечірня пора. Я приготував чай, зробив бутерброд і хотів уже сісти за вечерю, як раптом у кишені завібрував телефон. На дисплеї висвітився набір цифр і слово "Мар".
— Що сталося!? — почувся тривожний голос Маріци.
— Нічого, сонечко, — відказав я. — Склалися так обставини, що я змушений був зробити ноги.
— Міг би й подзвонити, попередити.
— Не вийшло. Пробач.
— А гроші навіщо залишив?
— Тобі.
Якийсь час на тому боці мовчали.
— Я в такі ігри не граю, — сказала Маріца. — Не зароблені гроші щастя не приносять.
Настав час мені замислитися.
— Взагалі-то, серденько, напрямок твоєї думки мені до вподоби, — озвався я. — Але тут інше — якщо ти на мене поглянеш як на інвестора, то в тебе сумніву не виникатиме.
— Послухай-но, для мене — бібліотекарки то великі гроші.