Враження, що майстрі цих головоломок насолоджувалися псуванням всього, що потрапляло їм у руки — літери, слова, етика, естетика, мораль. І цей своєрідний садизм мав на думці спасіння людства всіх п'яти континентів — справді ґльобальна квазікосметика геніяльних цирульників цієї апологетичної ери.
Розуміється, через Житомир пройшла війна і залишила на ньому свій слід, до цього тут недавно бушувала велика пожежа, але й раніше не було багато веселіше, про що свідчить хоч би той могутній собор у самому центрі міста, як символ минулого, який виглядає, ніби його багато ночей штурмувало чортовиння з гоголівського "Вія". Обдряпаний, обколупаний, обгризений, поржавілий, з вибитими вікнами і поломаними хрестами, він стоїть на широкій площі в центрі міста, як мара, як викид сумління, як рана прокаженого, біля нього день-щодень проходять тисячі людей, які дивляться і бачать цю травму, але, здається, нічого в ній не розуміють. І справді, як можна це зрозуміти? Невіруючим людям можна зрозуміти невіруючих у церкву, але як можна на європейському континенті розуміти невіруючих у естетику, культуру, мораль, етику? Як можна холоднокровно знущатися з архітектури, історії, свого власного сумління? Вибач, рідна Таню! Це не докори. Це лише питання.
І, як додаток до цього, під цим самим обідраним собором, на голій брукованій площі, нічим не захищені, виразно виділялися два горбики свіжої землі з деревяними на них хрестами. Тяжко повірити, що тут недавно знайшли свій життєвий кінець двоє найчільніших діячів українського модерного революційного опору — двоє довголітніх, невтомних шукачів розв'язки національного питання цього простору — Омелян Сеник і Микола Сці-борський.
Скільки разів я зустрічався з ними у Празі, Відні, Парижі, так недавно в Кракові разом з ними мешкав, але хто міг допустити, що саме так, що саме тут закінчиться їх земна дорога.
Та коли вникнути в глибину і цілість цього комплексу явищ, можна знайти приблизну їх дефініцію, що на мові французів зветься "революсьйон", а на нашій це буде "різкий, стрибкоподібний перехід від одного стану до іншого, від однієї варто-сти до іншої", як це каже словник чужих слів, або ще краще "нещадної, свавільної операції духового організму народу", "повстання мас", як сказав би Ортеґа і Ґассет. Весь цей гігантський смітник на плянеті, на якому валяються викинуті собори, могили предків, людське сумління, здоровий глузд, любов до ближнього, закон і порядок, — все це разом, не раз називано "присмерком богів", "дер Унтерґанґ дес Абендляндес", зміна варти епох. Яка садистична ломка всього, що має вартість, який невмолимий гнів малих і вбогих, яка дорога ціна масовій посередності. Европа вмирає не на Заході, вона вмирає в Житомирі.
Але нема часу, їдемо далі. Хочемо їсти, та нема відповідного місця. Лишаємо нерівні бруки Житомира, його передмістя, казарми, залізничу станцію, аеродром і знов вириваємося в простір. Погода гіршає, до холодної мряки додається сніговія, нам тісно, невигідно, шукаємо відповідного місця для зупинки, пробігають придорожні поселення, окремі хатки; нарешті, проїхавши ще кілометрів десять, беремо першу ліпшу придорожню оселю, яка стоїть відокремлено і самітно збоку на горбику.
Зупиняємося обіч дороги, забираємо мішок з харчами і йдемо до дверей оселі. На наш стук відчиняє худенька русява, легко одягнута дівчинка років дванадцяти. Не була здивована, несподівані гості, мабуть, для неї не новина. Питаємо, чи можна зайти. Вона впускає нас до невеликого, півтемного приміщення з одним віконечком, лавою і столиком, що нагадує півсіни, півкімнату. Питаємо дівчину, чи вона сама, як вона зветься, де її мама. Довідуємося, що з нею її сестра Лена, а сама вона Віра, а мама скоро прийде. її ясні очі дивляться приязно, ніякого здивування чи недовір'я. Заявляємо, що хотіли б тут перекусити, що ми маємо все з собою, що не будемо нічим її турбувати. О, пожалуста . .. Запрошує до другої, більшої, яснішої кімнати, де більше меблів і навіть бачимо на покуті три до невпізнання почорнілих іконки.
Ми зацікавлені, бо вперше бачимо мешкання людей по цьому боці, воно відзеркалює ті самі загальні правила й мірила, що їх бачимо на кожному кроці. Ця хатка напевно будована за якогось імператора Олександра, напевно бачила кращі часи, по-своєму була модерною, не конче селянського типу будовою, але тепер це був клясичний зразок всесоюзного соціялістичного добробуту. Розхитані, вичовгані меблі вимагали милосердя, радикальної революції і зміни варти, її стіни, стеля, поміст і все інше винятково надавалися для ленінського окреслення "собачої буди".
Правдоподібно, вона вже давно не бачила постійного власника, дуже можливо, що його вигнано, репресовано, заслано або просто, як казав Гоголь, він "навіки відрікся від дому, від рідної берлоги і пішов вештатись по ярмарках з купцями", але що тепер купців замінили "лишенці" та "позбавлені прав", він міг також вибрати якийсь Донбас, щоб "набувати пролетарський стаж".
По дорозі ми бачили чимало таких осиротілих хаток, здебільша одиноко, але інколи і більшими поселеннями, які позначала одна разюча прикмета: їх абсолютна, засаднича відокремленість від решти світу — ні кола, ні загорожі, ні деревини, інколи з причепою, інколи без, але завжди старанно обідрана і зразково занедбана. Видно, що вітер витанцьовує з ними гопака, дощі обмивали їх до живого, а час безтурботно топтався по їх зарослих мохом стріхах.
Воістину, позбавлення ознак приватної власности було досягнуте досконало, ніщо не нагадувало, що така споруда комусь належить, що за неї хтось дбає і що вона має під собою взагалі якийсь юридичний ґрунт. Здавалося, що вона висить у повітрі і тільки на хвилину спустилася з своїх невтральних висот у цьому випадковому місці.
Але годі з цим, маємо свої турботи. Окупуємо розхитаний столик у куті під святим Миколою, розкладаємо наші "Божі дари", запрошуємо обох дівчаток, наливаємо по чарці і їмо. Навинулася господиня. Загортаємо і її до гурту. Після першої чарки ми вже свої, по наших одягах і мові вона одразу догадується, що ми "за-паднікі", вона вже бачила таких, а сама вона також не "здешняя", а "городская", київська, але там тепер "тяжело з продуктами", а тому вона переїхала з дітьми сюди. А де ж її муж? В армії. Був шофером, "харашо" заробляв ... А хто тут мешкав раніш? її дядя. Виїхав, куди "нєізвєсно" ... — і махнула рукою. А чи вона українка? О, канєчно! У неї тільки язик не зовсім чистий, але он її дівчата ходили до школи, де вчать настоящим українським. А чому вона не говорить чистим сама? А! Знаєте ... Забули. Всі так говорять. Всьо равно ...
Відома пісня, чуємо її не вперше, Гітлер рішуче помилився, коли думав, що він винайшов в Европі Індію. Ця Америка давно вже відкрита іншими.
Ми цікаві б розмовляти більше, бо її "нечистий язик" — язик дійсности, і з нього можна більше довідатися, ніж зі звітів Академії Наук при вулиці Володимира. Це той центр тяжіння, на якому базується весь комплекс нашої проблематики.
Але земля крутиться, і ми мусимо за нею поспішати, прощаємося з молодицею, її дівчатами і відходимо. Надворі далі дощ і сніг, при виході натикаємося на ще одного гостя — мокрого, змерзлого, у шапці-вушанці, з батогом дядька. Проситься на ніч і показує на підводу, що стоїть на дорозі під дощем, на якій ледве помітно кілька інших закутаних, зігнутих фігурок... Жінка, діти, вертаються додому... Молодиця пробує боронитися, мовляв, без перерви подорожні, але дядько настоює: "Де небудь, аби під дахом, ради Бога... То ж дивіться, яке діється ..."
Нічого справді не вдієш, ми також підтримуємо дядька, і молодиця погоджується.
Було мрячно, непривітно, помітно темніло, дорогою з гуркотом пролітали великі, тяжкі воєнні машини, і їх масивні колеса сердито шкварчали по мокрому асфальті.
З вдячністю втискаємося до нашого тісного "фіята" — оцінюємо його добродійства, обгортаємо ноги пледами і разом з іншими машинами, простуємо далі.
Перед нами невиразна, у мряці лінія дороги, долина річки Тетерів, понтоновий міст, зліва містечко Коростишів, якого не можемо бачити, а взагалі це стара Брест-Литовська дорога, історична путь "на ляхи", головна стратегічна артерія царської імперії, найрухливіша траса перекладних диліжансів, що про них ще й досі свідчать заїзні станції, будовані за одним зразком у певних проміжках здовж шляху. Перетинаються перехрестя на Коростень, Радомишль, Мик-город, мости Смолки, Тетерева, Вздвижі, Ірпеня — назви, що нагадують перші лекції про древлян, походи Ігоря, його трагічний висновок, його мстиву жінку Ольгу — древній, забутий закуток нашої землі, запілля Волині, передпілля Києва, що його хотілося б бачити не з такої летючої віддалі, а там, на місці, де діялась початкова дія історії предків.
Але наша мета інша, наша машина невтомно біжить своєю дорогою, крізь її заляпані вікна мигають телеграфічні стовпи, поля, окремі оселі, окремі дерева, і десь там далі, мабуть, на ірпенському мосту, нас чекає доля контролю документів.
І як Бона нас зустріне? Вивезе чи не вивезе? Вайс ще в Рівному попереджав, що це може скінчитися не Києвом, а одним з чисельних концентраків райху. Але Бог не без милости, козак не без долі, філософія мудрого Купер'яна "якось то буде" по нашому боці, а взагалі "мні отмщеніє і аз воздам", як каже Христос, а на нашій мові війни, це зветься "гра ва-банк". А є ще й така приказка: хто не ризикує, той в тюрмі не сидить. Війна сама собою суцільний ризик.
Але все таки було б дуже печально, коли б, наприклад, замість "Київ, Брест-Литовське шосе, 78.86", де мешкає один з наших київських друзів і де ми маємо намір зупинитися, та сталося щось гірше. Але геть з такими думками! Уся моя дорога від самої Праги, через усі границі була успіхом, чому б це урвалося аж тепер? Вірити чи не вірити в приречення? Вірити, коли нема іншого виходу.
І я справді вірив, багато років . .. Вірилося, завжди вірилося, не було сумніву. "За рік у Києві", "побачимось у Києві", "зустрінемось у Києві". Скільки це років повторялося? Коли я відходив з свого мешкання у Празі — відходив до Києва, їхалося не до Берліну, а до Києва, не до Кракова, не до Варшави, а до Києва. І невже аж тепер мало б статися інакше? Ніколи!
Це переконання було таке всеобіймаюче, що коли ми виїжджали з Рівного, ми ані на хвилину не сумнівалися, що наша подорож мала б бути неуспішною, ми про це ні разу не говорили, а як думали, то лишень самі з собою, не надаючи цьому великого значення.