езабаром він уже комбриг Третьої Задніпровської. Дибенко від імені червоного командування тисне йому руку, поздоровляє з одержанням високого революційного чину... Але в місті грабунки, "синочки" перепились, розперезались. Ревком катеринославський хотів пригнуздати їх, та де там!
— Вуздечку?
— Ми — стихія!
— Ми по вашому ж гаслу: "Від кожного по здібностях, кожному по потребі", ха-ха-ха!
Йому, Махнові, було наказано вгамувати свою орду, свою буйну степову вольницю. Та хіба міг він її вгамувати, та чи й хотів? Що зосталось би від нього самого, якби пішов насупроти цієї розбушованої сили-стихії, котра зробила його отаманом, поставила верховодою над собою? Уперше тоді закрався в душу сумнів: хто кого веде? Чи він її, чи вона, буйна оця стихія, веде його, затягує в чорториї своїх пристрастей? Мабуть, таки вона, бо не зміг протистояти їй: посварившись з червоними, знову пішов з тачанками лякати дітей по селах чорним вихром своїх прапорів... "Комісаро-державству смерть! Грязь роби з комнезамів!"
Розтанула тоді його армія. Не раз ще потім буде з нею таке: то раптом здійметься буруном до неба, то осяде, розтане до жменьки найближчих прихильників з кільканадцятьма тачанками...
Ура, ура, ура!
За батька, за Махна! —
аж хрипнуть за вікном брати Задови, "королі сифілісу", верховоди його махновської контррозвідки... Коли треба когось тихо прибрати, "вкрасти" — саме їм доручає це. На Єлисаветградщині, об'єднавшись з Григор'євим, прибрав Григор'єва. У Жмеринці, укладаючи угоду з Петлюрою, мав потайний намір розправитись і з Петлюрою, та, на жаль, не вдалось, хоч для цього й була ним створена особлива терористична група. Суперників-отаманів він мати на Україні не бажає, досить буде з неї його одного. Його теперішня коханка, гуляйпільська вчителька, каже, що він останнім часом став занадто недовірливим, на всіх у нього підозри, всюди йому ввижаються підступи чекістів, всюди вчуваються інтриги та змови суперників — претендентів на його отаманську владу... Може, й справді він перебільшує небезпеки, що його оточують? Але якби не був сторожким, як звір, давно б уже його з'їли! Раз назавжди взяв собі за правило не довірятися до кінця нікому — ні мрійникам набатовцям, ні найближчим бойовим сподвижникам, з якими разом уночі закопував барила з золотом у Дібрівському лісі. Особливо не довіряє жінкам, усяким приблудним повіям, яких завжди повно в Гуляйполі. Ворожка-циган-ка, зустрінута в степу, недавно сказала, що загине від жіночої руки, отруту подасть якась підіслана чекістка-актриса в келеху з вином... Актрис тепер в зашийок Жене з Гуляйполя, жіночі ласки приймає підозріливо, в їхніх медах вчуває отруту.
Хочеться ще пожити. Цистерни спирту стоять на станції, підходь і пий всякий... Сто вагонів збилися по тупиках, навантажені різним добром: цукор, сукно, мануфактура... Здається б, тільки веселитись. Чому ж отут у грудях усе млоїться? Смерті, кінця боїшся? Доки не був отаманом, доки не мав безмежної влади в руках — ніколи не думав стільки про себе, не тремтів за своє життя, не знав страху за нього. Тюрма навчила не дорожити ні своїм життям, ні чужим. А зараз, коли лягає спати, посилену варту виставляє, вірний Алі цілісіньку ніч, як пес, невідлучно сидить на порозі, ока не склепить. Чим далі, все густіше обставляє себе частокол'ом донощиків, все пильніше підбирає коханок, суворіше одбирає тілохранителів до складу Особистої охорони — до своєї довіреної "вовчої сотні"... Бо як же інакше? Адже він тепер батько, отаман, проводир! На нього полюють, да! Він величина, да! Життя його, Махнове, тепер варте, може, тисяч простих, звичайних" рядових життів. Славетне, гучне, як буйний свист у степу, воно набуло і слави, й ціни світової, воно до зарізу потрібне масам таких... таких, як хто?
— Кушайте, кушайте, Несторе Івановичу!
Хто це? Знову цей хурщик, цей кугутяра з своїм смаженим поросям на тарілці, з масною усмішкою на губах...
— Брись!
— Кому це ви?
— Тобі кажу: брись!!!
Гади, подумати ле дають! їм весілля, а кому вже, може, й похмілля... Чогось марудно так, може, замість актриси-чекістки самі тут йому сьогодні вже отрути подали? Коли згине, пропаде, яким словом Згадає його Україна? Чи, може, життя твоє — як чорний метеор, як лакована ота чорна тачанка, що степом промчить, і вітер за нею куряву розвіє? Бубон гуде на подвір'ї, дрижить земля, гуляють його "синочки". Сто, двадцять верстов перед цим зробили, щоб тільки встигнути на суботній вечір додому. Це вже так у них повелось: де б не були, в яких би краях не гасали, а на свято, на неділю хоч каміння з неба, а хлопці його мусять бути в Гуляйполі. Ворожі застави прорвуть, коней позаганяють, щоб тільки примчати на вечір під віття рідних садків — ті до дівчат, ті до жінок, ті до гуляйпільських проституток... А до кого він сюди мчить, до кого поспішає?
Душно стає жити, все душніше йому. Куди не мчить, всюди женуться за його тачанками ті, що сокирами їх рубано, руки повивертано, ті, що їм виделками очі видовбували його "синочки"... Діти замордовані во-піють, дівчата збезчещені, лежать поперек дороги незаможники та продагенти з розпоротими животами, в які насипано "синочками" зерна... Бої, грабунки, розгул. Усю весну й літо в рейдах, кочує, як половець, ніколи не знає сам, де ночуватиме, куди сягне завтра й позавтра буйна його тачанкова республіка. Раніш хоч у гуляйпільських гульбищах знаходив забуття, тепер йому вже тоскно й тут. На чужому весіллі гуляє, чужу горілку п'є... Ні рідних нема, ні близьких. Пусткою стоїть подвір'я, де він народивсь, на тім місці, де стояла батьківська халупа — одна жалива вища за нього, за Махна, росте!
Руки вганяються в патли, застряє в горлі гарячий клубок... Одначе к лихій матері всі ці гризоти! Махно не здається, вам понятно? Да! З гуркотом валяючи посуд, встає і, ступаючи твердо, щоб не схитнутись, виходить на подвір'я. Сонце — аж сліпнеш. П'яні морди, мокрі чуби, рушники на плечах, барвисті стрічки на дівчатах...
— Батька просимо!
— Батькові грай!
А він, не звертаючи уваги на музик, уже зустрівся поглядом з сивим худющим вовкодавом, що лежить під коморою на цепу. Пес, а як людина, розумними очима світить, наче хоче щось сказати Махнові. Отаман неквапом іде до нього.
— Батьку, порве!
Змовкла разом музика, завмерло подвір'я.
— Батьку, не жартуйте! Не підходьте! ^— То такий — людину роздере!
А Махно наче не чує застережень. Заклавши руки за спину, крок за кроком наближається до вовкодава. Присів перед собацюрою, і так сиділи якусь мить, один проти одного — очі в очі — наче радились мовчки про щось. І той, що іншого на шмаття б розніс, горлянку б перегриз, тут навіть не загарчав. Прищух, мов загіпнотизований... Махно неквапом одчепив його з ланцюга, взяв за ошийник і, ні на кого не дивлячись, повів до хати.
Посадив його за столом поруч себе:
— Частуй, господарю, і його: я вам... свободу стережу, а він — комори.
Так і сидів понуро з худющим цеповиком, аж поки не затупотіло раптом попідвіконню — в'їхали на подвір'я тачанки.
XVI
Там, де щойно танцювали і земля гула від каблуків, вже стоять кілька тачанок з кулеметами, націленими в усі боки, навіть у вікна хазяїнові. Закіп-тюжені хлопці з польового дозору саме вивалюють з передньої тачанки скрученого віжками офіцера. Товстий, бритоголовий, очі зав'язані, рот заткнутий якоюсь онучею... На. плечах френча поблискують полковницькі погони. Густим натовпом оточили його гарячі з гульби махновці. Що за птах? Яким вітром занесло його сюди? Не чув хіба, що в Гуляйполі таким, як він, погони вухналями на плечах прибивають? Махновська республіка без погонів живе! Так із зав'язаними очима його випихають в коло:
— Танцюй! , Офіцер опирається.
— О, ще й .не хоче,— котрийсь із махновців піддає йому ногою під зад,— Спотикаєшся? Підкуєм!
— Вухналями йому оті погони на плечах пристебніть, тоді затанцює!
В цей момент із хати вийшов Махно,
Старший з дозорців — рудобровий матрос з вилиня-лим, ледь помітним написом на безкозирці "Дерзкий", вхопивши офіцера за рукав, потяг його, до Махна.
— Гостя вам, батьку, привезли! Від чорного барона посланець.
Рот заткнутий,— не наказав відіткнути. Очі зав'язані,— не наказав розв'язати. ~— Що йому треба?
— Врангель, каже, хоче союз із Гуляйполем укласти. Україну, каже, вам віддасть.
— Нам дарованої не треба,— скривився Махно.— Вона й так наша.
— Не з руки нам, батьку, з біляками союзитись,— загули в натовпі.— Не раз уже бачили, що вони з Україною робили.
— З генералами підемо — відсахнуться від нас дядьки!..
Відсахнуться — це він добре розуміє... Доки проти Денікіна йшов — мов на дріжджах росло його військо, як тільки проти червоних повернув — розтануло враз, лише "гордий район" оцей гуляйпільський ще вірним йому зостається...
— Батьку, може, пельку йому відіткнути? Послухати, може, бажаєте?
— А що мені його слухати? — Махно сердито стріпнув своїми маслянистими патлами.— 3 Григор'євим в союзі був, з Петлюрою був, з червоними був! З біляками ж — не був і не буду!
— Вірно, вірно! — вирвалося з міцних горлянок "синочків".— Не хочемо за барона свої груди під кулі червоних підставляти!
Вхопивши за віжки, якими був заарканений офіцер, Дерзкий глянув на Махна:
— Куди накажете, батьку?
Махно рвучко вказав рукою вгору, на гілляку.
— Туди.
Махновці зареготали:
— Угору! Поближче до пророка Іллі, що по небу на своїй тачанці розкатує!
За хвилину на подвір'ї вже знову вдарили бубни: весілля продовжувалось.
XVII
У степу під Каховкою під палючим сонцем тисячі людей вергають землю, будують плацдарм.
З кожним днем все більше розритої землі по степу, все густіше колючих дротів, якими оперізують цей шмат відвойованої у ворога землі.
Зовнішня лінія оборони тягнеться степом верстов на сорок, глибина плацдарму — від зовнішньої його лінії до Дніпра — сягає дванадцяти верстов. Уся ця відбита в біляків територія з селами Озфіївкою, Аюбимівкою, Великою і Малою Каховкою, з нивами й придніпровськими виноградниками, степовими могилами й то *гут, то там розкиданими по полю снопастимй полукіпками — зветься тепер плацдармом. Усе це треба захистити, втримати, відстояти будь-що. Як тільки перестрілка вщухне або відсунеться далі в степ, так і закипає робота: риють окопи, траншеї, вовчі ями для танків, підвозять колючий дріт, тешуть нарубане в плавнях вербове пакілля. В