Не було то короткочасне захоплення на сексуальній основі, яке швидко запалювалось і так само згоряло, не залишаючи після себе й попелу, була то тонка і поки що ілюзорна симпатія, здається, наобічпільна, але предмет симпатії замолодий — цього Станіслав і страшився. Біда в тому, що дійшлі жінки його не захоплювали, ними можна було тільки покористуватися, і то з тієї причини, що душевно вони опростились і втратили поезію, якою ще володіють дівчата. Значило тут і те, що образ його першого кохання в ньому не старів, недаремно він не пов’язувався із живим об’єктом, тобто теперішньою Леонідою. Вона ж бо також постаріла, втратила поезію, чуттєво опростилась, а її уявний образ з минулих днів залишився. Йому доводилося читати, що так сталося і в Тараса Шевченка, великому поетові не повелося з коханням у юності, отож опісля зупиняв свій позир і увагу тільки на юних істотах протилежної статі. Але в тому був свій дисонанс, вікова невідповідність, — ось чому Шевченко так і не одружився. Ось чому і в нього виникав острах, коли думав про предмет своєї симпатії; вони сходилися з дівчиною повільно, обережно: вона зі страху перед його іменем та славою, а він перед її молодістю. Але це була дівчина серйозна, не з тих легковажних повійниць, які летіли на ім’я та славу, як нетлі на вогонь чи мухи на мед, і не з тих, як він гадав, авантюрниць, які маститого чоловіка хотіли здобути корисливо. До речі, дівчина анітрохи не схожа на Леоніду, і це ще один момент, котрий і відстрашував, а водночас приваблював його. Але думав про неї все частіше, і під час кількох останніх концертів відчував не лише присутність рідного дому, саду, тіточок, але і її, — того він тітці Настуні не сказав, але вона по-жіночому це відчула; незважаючи на свою зовнішню огрубілість і зануреність у світ домашніх проблем, тітка часом вражала тонкістю своїх відчувань.
— Ми щодо тебе ніколи не бували набридливі, — сказала вона. — Але одного чекаємо: щоб ти одружився. І вимога в нас одна: запросиш усіх нас на весілля. Навряд чи підійдемо до твого товариства, одначе мусиш перетерпіти.
Тітка в своїх судженнях була пряма і трохи жорстка, зрештою, це її достойність — не вада.
— Таж звісно! — засміявся Станіслав. — Аби тільки те весілля відбулось.
— Усе від тебе залежить. Маєш тямити: в людини є обов’язки перед своїм родом, — так само категорично сказала Настуся. — А ти остання наша надія…
Це теж була правда. Точно й відверто висловлена, про це давно відав і сам. Знав і розумів, але поки що нічого не виходило. Адже йому не просто треба було завести родину, але й не помилитися, — того вимагала ота нещадна його повелителька — Муза. Отже, вибраниця мала бути не лише дітонароджуваним суб’єктом, а так само улягти її волі та повелінню. В цьому, здається, й лежала вся проблема.
Тітка допалила сигарету аж до фільтру.
— Чудово! — сказала, розглядаючи фільтр. — Це напевне дорогі сигарети?
— Не найдешевші, — усміхнувся він.
— Балуєш нас, — мовила тітка і всунула недопалка до кишені хвартуха. — Нічого тіткам про сигарети не кажи! — повторила.
Знав, що тітки, одержавши індивідуальні подарунки, потім показуватимуть їх одна одній, не витримають, щоб не похвалитися й перед Станіславом, що відають, які він давав дарунки іншим, але дещо кожна з них ховала і в секреті — те, що торкалося недозволених слабкостей. "В жінці ніколи не зникає дитина", — думав не раз, і це, здається, була аксіома, що стосувалася однаковою мірою й чоловіків.
Тітка зітхнула, звелася, взяла з ліжка загорнену тканину та сигарети.
— Набалакала сім мішків вовни, — сказала трохи ніяково. — Але тепер і справді легше стало. Вибач!
— Радий зробити вам приємне, тьотю!
— О, приємне! — трохи патетично озвалася тітка. — Скільки його в житті є! Ти — це наша найбільша приємність. Тільки не задирай носа!
— О вже ні! — відказав сміючись Станіслав. — Бо і цей дім, і ви — найбільша приємність і для мене.
Позирнула на нього, ніби перевіряючи, чи каже правду, тоді різко підійшла, поцілувала його в лоба, як дитину, а тоді, так само різко і не маючи змоги стримати свого зворушення, вийшла геть, голосно пристукнувши дверима.
7
Сидів у тиші, яка настала після того, як тітка Настуся спустилась униз по рипливих сходах; потім устав, розчинив вікно, щоб вивітрити дим, що його вони накадили з тіткою, — побачив під вікном розлите море жасмину, і очі його знову зупинилися на горбі, де росла акація і березовий гайок і де так само розливався білий цвіт. Під горбом текла не видна звідсіля ріка, і все це стало болюче знайоме та єдино неповторне. Знову сів на стільця, заплющився, і йому явився з темені, як у вірші Лесі Українки (прочитав його випадково й уразився), "суворий Дант, вигнанець флорентійський", той, що знайшов свої пісні "в містичнім темнім лісі серед хаосу дивовижних марищ". Станіслав так виразно побачив його, з суворим, орлиним профілем, з міцно стиснутими вустами — один із тих, хто не належав собі, а лишень тому "хаосу дивовижних марищ", щоб із хаосу витворити "квітки барвисті вічні" свого мистецтва. І, виявляється, цей суворий геній був настільки слабкий та вразливий, що несподівано і неймовірно вразився усмішкою вродливої Беатріче Портінарі, отже, і йому, тому, що творив величаві безсмертні картини, теж треба було усмішки істоти, яка, крім швидкоплинної вроди, нічим не відзначалася, тобто була чимось цілком пересічним, а може, й по-дівочому дурненькою. "Чому це так?" — спитав сам себе Станіслав. Чим же він, геній той, так уразився, побачивши її лиш тричі: "Що раз колись до нього усміхнулась, а в другий раз пройшла, не глянувши на нього, а в третій раз на неї він дивився, коли вона в труні лежала нерухома"? Чому вона "була для нього наче сонце, що світло, радощі й життя дає, не знаючи, кому дає ті дари"? Чому він не забув її "ні в темряві понурій, ні при хатньому багатті привітному, ні на землі, ні в пеклі, ані в раю він не забув своєї Беатріче"? Чи тільки за її елементарну, тлінну і змінну, мов вітер, вродливість? Була в тому якась непояснима метафізика, таємниця наповнення творчою енергією, джерелом якої й може стати щось тлінне, досяжне, плитке, земне, що живе в короткому часі, але позначене красою, суперечне вічному, розумному й великому, бо невічне, нерозумне і невелике — таїна слабкості й ненадійності, що породжує велич і силу, і він, Станіслав, так добре це розуміє. Бо чи мав би і він ту силу, яка надихає, тримає в світі, примушує до безконечної великої праці, до самозабуття, яке кладеться для того, щоб відтворити велику гармонію звуків, так само короткочасних і ненадійних, які вмирають тільки виникши, а водночас тримають на собі печать вічності, коли б не пізнав і своєї Беатріче? І знову дивився на суворий з орлиним профілем й тонкими стисненими вустами образ Данте, а побіч "убогу постать", "немов тремтяча тінь, мов сон зомлілої людини невиразна", без вінця, без ореолу, з лицем, укритим покривалом, "немов густим туманом". Хто вона? Не вславлена, не намальована, яка не була провідною зорею і не мала власного імені. "Се жінка Дантова, — прошепотів Станіслав. — Другого ймення від неї не зосталось, так, мов зроду вона не мала власного імення". — "Вона, як вірна тінь, пішла за тим, хто був проводарем "Італії нещасній". Вона ділила з ним твердий вигнання хліб, вона йому багаття розпалила серед чужої хати. І не раз його рука, шукаючи опори, спиралась на її плече".
— Вірна тінь, вірна тінь, — казав він ніби в трансі. — Де знайти в цьому світі вірну тінь, без якої неможливий ні творчий безум, ні одкровення, ні натхнення, де та, що відречеться від себе задля чужої слави тільки тому, щоб оберегти обранця тієї слави від порожнечі, вичерпання та самотності — вічних руйнівників мистецької потуги.
Знову почулися по дерев’яних сходах кроки — це, певно, йшла тітка Марія. Стрепенувся, відганяючи від себе навадження, — треба бути готовим до чергової фази ритуалу зустрічі з тіточками. Марія тихенько постукала, а коли відгукнувся, бічком прослизнула до кімнати.
— Не заваджу тобі? — спитала лукавенько, сідаючи на стільця, на якому нещодавно сиділа тітка Настуся.
— О ні! — мовив Станіслав. — Радий вас бачити, тітко Маріє.
— Не знаю, чи так уже радий, — сказала тітка Марія, все ще лукаво всміхаючись, при цьому її обличчя ще більше розплилося, — а що ми тебе раді бачити, зокрема я — це напевне. Бо ми що — кодло старих бабів, які поміж себе гризуться, але які одна без одної жити не можуть; ти ж людина з великого світу.
— Великий світ, тьотю, — сказав Станіслав, — це така ж облуда, як і малий.
— Ну, не скажи, — відгукнулася тітка. — Коли б той великий світ тебе не вабив, не покинув би цього дому і в той світ би не пішов.
— Це правда, — засміявся Станіслав. — Але я вже казав тітці Настусі, що без цього дому, саду і без вас я був би як висушений гарбуз.
— Може, й так, — сказала тітка Марія. — Людина цінує те, чого не має.
— Я ж це маю? — звів він брови.
— Маєш як сентимент, а не власний світ.
Тітка Марія була розумна, здається, наймудріша з усіх тіточок, її логіка бувала парадоксальна, але завжди виважена. Однак прийшла вона не для того, щоб вести інтелектуальні балачки, а щоб дістати подарунка, недаремно і в неї по-особливому блищали очі.
— Знаєте, що я вам привіз? — таємниче спитав, лукаво й собі всміхаючись.
— А що? — не втримала спокійного тону тітка Марія.
Він поліз до своєї сумки і витяг згортка. Подав його тітці, і та без церемоній розірвала паперову обгортку.
— Чоботи! — тонко зойкнула вона. — Але звідки ти довідався, Стасику, що в мене немає чобіт? Господи, а я ж тільки й ламаю голову, щоб додуматись, як би мені ці чоботи купити, бо мої вже цілком, ну цілком розвалені.
— Телепатичне ояснення, тьотю, — сказав Станіслав.
— Правду кажеш? — подивилася на нього тітка. — Коли признатися чесно, я телепатичні хвилі тобі посилала. Отак сяду й думаю: коли б Стасик здогадався. Нє, це тобі хтось із тіток сказав…
— Ніхто мені нічого не казав, — засміявся Станіслав. — Просто подумав, що це найбільше вам підійде.
— Ти мене ощасливив, — сказала тітка. — А звідки знаєш мій номер?
— Ваші розміри в мене записані на окремому листку, — відповів Станіслав, — багато знати не треба.
— Тоді я з твого дозволу приміряю, можна?
— Не можна, а треба.
Тітка скинула капці і взула спершу один, а тоді й другий чобіт.