Ейфорія від незалежності й соборності потонула в морі депресії.
Осінь 2004-го. Початок світлої помаранчевої доби, коли було відроджено національну ідею 1991 року. Але чому тепер за нею не пішло все Тяжкі кроки до мрії суспільство? Відповідь на нього мають знайти політологи, соціологи, історики. Може, зі сходу і півдня було краще видно істинну сутність помаранчевих лідерів, у той час як майданівці були засліплені любов'ю до них? Хтозна... У будь-якому разі у Віктора Ющенка був шанс поширити національну ідею на всю Україну. Не заграванням з регіональною елітою, а шляхом розв'язання соціально-економічних проблем депресивних шахтарських селищ та сіл у безводних степах Миколаївщини, Херсонщини, Одещини, створення нових високооплачуваних робочих місць, ліквідації прірви між багатими і бідними. Економіка тоді була на піднесенні. Під авторитет помаранчевої влади на Заході можна було взяти вигідні кредити, залучити багатомільярдні інвестиції. Одне слово, і третій президент не став Джорджем Вашингтоном. Про четвертого і мови нема, а от чи стане ним п'ятий, шостий...?
Не було б щастя...
2013-2014-го наша соборність знову перечепилася за геополітичну межу. Ми ще раз переконалися, що різкий ривок у будь-який бік — Сходу чи Заходу — може призвести до розколу країни. Уявіть собі, якби ми вступили до Митного союзу: на Галичині, Волині відбувалося б те саме, що сьогодні на Сході. Інтеграція має бути природною, а не під дулом автомата. Для мене особисто соборність — цінність набагато вища, ніж будь-яка інтеграція. Спочатку єдність, а потім все інше. Соборність має бути головним критерієм патріотизму, а не щось інше. Убийте мене, але без Донбасу чи ще якогось регіону я в Європу не піду. Та й Європа нас не прийме у своє лоно, поки маємо донбаський гнійник. Треба чесно визнати, що між двома ідеями — соборності і євроінтеграції виникла суперечність. Ні в кого не викликає сумніву пряме військове втручання Росії у внутрішнє життя України, але Москва мала для цього серйозну ментальну базу, яку залишив ще Сталін, і якій ми за 23 роки не змогли дати раду. Враження таке, ніби маємо два радянські острови всередині республіки, яка суттєво (принаймні ментально) просунулася у бік Європи. Тобто Путін таки свого добився, перекривши, чи принаймні загальмувавши наш шлях у Європу.Хочу нагадати, що на референдумі 1 грудня 1991 року переважна більшість донеччан і кримчан проголосувала за незалежність. Це були наші люди, але ми їх утратили. Це величезне упущення всіх президентів, урядів, Верховних Рад, громадянського суспільства (а може, чийсь задум?). Не було державної політики, спрямованої на духовне, економічне і соціальне зцементування українського народу, на формування спільних ідеалів. Єднав лише спорт. Він зробив для соборності України більше, ніж усі політики разом узяті. І донеччани, і львів'яни однаково пристрасно вболівали за збірну України з футболу, за наших олімпійців, молодців-боксерів. Це був майданчик єдності, його треба було розширювати, шукати спільні цінності. Замість цього створили плацдарми ненависті. Можу ще назвати з десяток заходів, які могли єднати країну. Наприклад, ротація кадрів — східняки поїхали на захід, а західняки — на схід. Спільні наукові конференції вчителів, бізнесменів, вчених, аграріїв, фестивалі народної творчості народів України тощо. Ви ж подивіться, як спохопилися ЗМІ, котрі в період кримської і східної кризи стали працювати під гаслом "Україна єдина!", як раптом усі заговорили російською, демонструючи повагу до мешканців тих регіонів. Хороший хід. Але чи не запізнілий? Гірко і прикро від утрачених можливостей, від недолугості і обмеженості чиновників, політиків, недорозвиненості громадянського суспільства. Але навіть Революція не додала розуму нашим керманичам, політикам та й усім нам, патріотам. Згадайте виступ Фаріон у Верховній Раді, з ініціативи якої було скасовано закон про основи мовної політики. А хіба не було пропозицій ввести до складу нового уряду представників Криму, Донбасу і півдня, одразу надати цим регіонам більше прав? Вони були відкинуті, нова влада стала діяти за принципом: все нам і одразу, ніяких поступок. Але ця жадібність вилізла боком. Викликає захоплення мужність героїв "Правого сектору", які майже голіруч йшли на "беркутівців" на Майдані, а потім стійко тримали оборону на сході країни, і водночас шокує їхня... "безбашенність", бо в багатьох моментах, вочевидь, несвідомо, підіграли розколювачам держави. Саме ця патріотична організація постійно підживлювала новими фактами і картинками російську пропаганду, котра творила пугало кровожерного бандерівця, який різатиме і гвалтуватиме всіх російськомовних громадян. Ніхто і пальцем не ворухнув, аби розвіяти цей міф. Навпаки, з'являлися нові і нові картинки, одна страшніша за другу. Тож можна зрозуміти донеччан, які лягали під гусениці українських танків і йшли на референдум щодо визнання ДНР і ЛНР, — мешканці регіону були зомбовані, залякані, причому... з нашою допомогою. Так, у нас не було ще армії, танків, гармат, солдати не були психологічно готові до війни, але ж було телебачення, газети, радіо, інші засоби. Якими ж недолугими ми були в інформаційній війні, яка, до речі, йшла на нашій території. Тобто битву за уми людей ми ганебно програли.
Тріщини в соборності було вирішено склеїти з допомогою крові українських патріотів. Слава їм! Вони не тільки врятували Україну від прямої путінської агресії, а й розплатилися своїми життями за помилки всіх політиків нової української доби. Як добре, що є Путін, на якого можна списати всі прорахунки! Але не було б щастя, та нещастя допомогло. В.В.П. ухопився за тріщинку в нашій соборності, спробував забити у неї свій клин і.. .прорахувався. Сталося те, чого ніхто не очікував. Російська агресія не лише не налякала, не деморалізувала українців, а й об'єднала їх. Знову виник уже згадуваний ефект соборності, в якому взяли участь і україномовні, і російськомовні, але, на жаль, більшість донеччан і луганчан опинилася поза ним.
Скільки ж часу і зусиль знадобиться, щоб залікувати рану на сході? Щоб не формально, а фактично повернути Україні її заблукалих синів і дочок? Уже зрозуміло, що війною проблеми не розв'яжеш. Соборність досягається не силою, а реалізацією філософії єдності. Її ми поки що не маємо. Закликаю творити її негайно. Бо на соборність чекають нові випробування. Ефект єдності, викликаний путінською агресією, може незабаром згаснути. Є побоювання, що країну почне лихоманити від безгрошів'я, безробіття, холоду, а регіони почнуть тягнути ковдру на себе. Але розчарування і депресії треба боятися найбільше! Ці хвороби нас вразили у 1992 — 2004 роках, а потім — 2005-2013-го. Можемо знову наступити на ті ж граблі. В цих умовах важливо говорити людям правду, шукати резерви, яких у нас море, підштовхувати владу до дій. Це робота громадянського суспільства. Уся надія на нього.
Украдене свято
1 грудня 2014 року1 грудня 1991 року для України великий день. 23 роки тому 90,3% громадян Української РСР на Всеукраїнському референдумі підтвердили чинність Акта проголошення незалежності України. Після цього 2 грудня 1991-го незалежність України була визнана Польщею та Канадою, до 31 січня 1992 року це зробили ще понад 100 країн, а згодом і весь світ. Зверніть увагу: процес входження України у світову спільноту як самостійної держави розпочався не після 24 серпня 1991 року, коли Верховна Рада ухвалила Акт проголошення незалежності України, а саме після 1 грудня. Окрім цього, 8 грудня 1991 р. Біловезька угода, яка юридично припинила існування колишнього СРСР, підписувалася нашим президентом саме на підставі результатів референдуму. Тобто дата плебісциту була визнана і світом, і українським народом значимішою і легітимнішою, ніж та, коли було ухвалено відповідне рішення Верховною Радою. Однак, незважаючи на це, а також на пропозиції громадськості, відомих діячів науки і культури, Днем Незалежності України все ж було визначено 24 серпня.
Хтось може зауважити, мовляв, чи не все одно, коли піднімати келихи, промовляючи традиційне: "Будьмо!", головне, що є незалежна держава. До того ж на користь серпневого рішення є досить вагомі аргументи: воно було первинніше, ухвалювалося в екстремальних умовах, коли ще були діяльними головні вороги української незалежності — КПРС і КДБ, тож тодішні депутати вчинили майже як герої. Та й, зрештою, ніхто нікому не забороняє святкувати 1 грудня. Якщо цього дня вам буде радісно на серці, то веселіться на здоров'я. Саме так і відзначалися ці дві дати протягом останніх 23 років. 24 серпня — паради і феєрверки, а про 1 грудня політики згадували мимохіть, як про щось другорядне, хоча вияв народної волі слід було б поставити вище депутатського. Гадалося, що хоч у рік перемоги Революції політики і державні мужі переосмислять значення цієї дати. Де там — ні тобі урочистих зборів, ні концертів на Майдані, ні святкових інформаційних хвиль у засобах масової інформації. Глибока тиша.
Проте саме в такому розподілі ролей між двома датами, як на мене, криється глибокий зміст. Колишня партійно-господарська номенклатура, яка згодом трансформувалася у кримінально-олігархічну, зробила і робить усе, аби витравити 1 грудня з пам'яті народу як день, коли стався великий акт народовладдя і українці обрали свій історичний шлях. Бо, на думку нашої липової еліти, саме вона є вершителем долі країни, а не народ, який нібито здатен лише виконувати вказівки своїх пастирів, а не думати й ухвалювати якісь доленосні рішення.
1 грудня, вочевидь, страшить можновладців і як неприємний прецедент, котрий може наштовхнути людей на думку знову вдатися до референдуму як до засобу розв'язання суспільно-значимих проблем. Наприклад, вирішити: скасовувати мораторій на продаж землі чи ні? Чи схвалювати зміни до Конституції в частині так званої децентралізації? Чи висловити недовіру Президенту чи парламенту? Така форма народовладдя стала б на заваді державній системі, в якій головне джерело влади (народ)... відмежоване від неї з допомогою виборчої системи та корупції.