Хлопці, бачу, веселі, ще веселіші зробилися, як тоді були, коли ми з вулички в берег збігали межею; і щось мене наче намовило до Юрка підбитися, аби він сказав, що це вони тут балакали без мене, але його хіба вмовиш, йому й смородини не тра,— я-то, жартуючи, його за шию тягну до себе, це так ми немов боремося, а сам шепочу,— скажи та й скажи,— кричить Славкові, щоб поміг, бо я його за шию скрутив; ну то й Славко в цей бік поглядає, щось там буркнув, щоб я відпустив Юрку, а сам же він боїться вгавати за хлопцями — скільки тої смородини, півкашкета. Смішно так: давиться смородиною, очі витріщив, а за Юрка вступається. Та треба він мені, ваш Юрко, нате його; я й так знаю, що він до мене сам прибіжить — до кого ж йому ще йти; старші хлопці наохотуються та й — він їм треба, а куди далі — до мене ж, до мене. Я йому дуже так не вказував,— ого, скільки такого було за меї пам'яті, але зразу не підпускаю, хай помучиться; сяде біля хвіртки й жде, поки я сам до нього не вийду. І ті хлопці на нього не дивляться, і я, якби захотів, не обізвався б, сиди собі, як ти такий це розумний. Але мені його шкода стає, вийду, питаюся, що це він робить під тином
у мене; то Юрко бігом ножика витирає і мені подає — на, будеш перший кидати.
Юрко аж до парку одбіг, смородини йому все одно не дають, то що, йому не однаково, де сидіти — а там і я не дістану, бо мені ж тра біля хлопців бути, може, що скажуть, ну й кашкета ж не покинеш — це жди, що доїдять, то ще мають звичку закинути десь у бур'ян; це Славко такий розумний, уже встав над усіма і держить напоготові, в мене допитується:
— Кидати чи не кидати — підеш за смородиною? — перекладає в другу руку кашкета, каже: — Кидати чи нє?
— Віддай, бо вже оно заплаче,— сказав йому брат Микола, а сам скривився чогось: може, яка смородина кисла попала, чи з мене так кривиться, що я плаксій.
— Ми ж думали на емтеес бігти,— знов мене виручає на цей раз Алік Порохнюк, і хлопці без слова підводяться, ждуть, поки Микола пообтріпує собі холоші й на ліктях — він дуже за собою любив глядіти,— а Славко ззаду вже оббирає яку суху траву чи землю, це його така робота, де ми коли не підемо.
Догнали Юрка, перелізли через тин і високою травою під молодими кленами, де дід Семен Порохнюк ще не встиг скосити, пробралися на другий бік парку, знов через тин перестрибнули і вийшли на шосе, щоб на емтеес бігти.
— Поставайте так, як ми тоді йшли,— командує Коля й дивиться, чи в усіх свистки є в руках,— ото був би ґвалт, якби хто загубив, а мені то це точно попало б найбільше; але я знаю, куди ховати, у мене на грудях кишенька з ґудзиком, звідти, що не поклади, навіть шарика з підшипника, нічого не випаде.
Посилають Юрка з Петром розвідати, чи сторожа де не видно,— мене, виходить, вже забракували; але нічого; колись то я у них був найкращий розвідник, і воротар хто був, як не я, кожна команда хотіла мене до себе — бо я падаю гарно. Чогось ми всі, не знаю, як старші, боїмося сторожа емтеесівського, це, здається, дід Колі Огородника, йому дали команду не пускати корів на Маказон,— це вже як знову залізну браму поставили замість дерев'яних воріт (а хатів, ну й дідової Юзи-кової, не стало, одне рівне місце); ми ще зразу якось хитрували, навчилися відкривати ворота зсередини, рука ж пролізе в дірочку, але скоро надоїло нам це загризатися та втікати — й ми перестали ганяти корів на Маказон; одному тільки дідові Юзику добре було, його пропускали, хай би попробували не пропустити — його ж тут хата на емтеесі стояла, його, то він ще буде їх боятися, овва; коли не бачиш, то все він у картузі давньому, довгому плащі, з паличкою, і ця борідка, як у цапка, біла-біла; я любив подовгу видивлятися, як він загонить корову у ворота, далі причиняє їх за собою, й поволі бредуть вони аж до краю горба, а там уже спускаються вниз до річки й звертають наліво,— причому дід Юзик не те щоб спішив бігом прогнати емтеесом, як ми, оглядаючись, робили, він ще корові дасть попастися, як де травичка попаде збоку, хоч яка там трава — земля аж чорна від солярки й мазуту. А на діда Огородника то вже найсмішніше дивитися: вийде з майстерні, де в нього каптьорка є з грубкою і бачком води з прив'язаною квартою, що теж пахне, як попросиш коли напитися, соляркою, бо тут весь час дядьки емтеесівські п'ють,— і дивиться довго, не ворушачись, за дідом Юзиком, аж-поки той не зійде донизу, і, може, й хотів би там що сказати, але давно вже нічого не каже, наче вони домовилися з дідом Юзиком, що він один буде проганяти корову на Маказон через емтеес — і яка б це в нього претензія була до діда Юзика, то це хіба що міг гукнути йому, чого він ворота не причинив, але й тут причини то не було, дід Юзик наче навмисне все так робив, щоб до нього ніхто не вчепився. Й уже не стане видно діда Юзика, а сторож стоятиме й дивитиметься на дорогу, до брами, чи ми, бува, не гонимо корів — о, тоді б він показав нам. Але було б чого боятися сторожа — ми ж не корів гонимо, як самі біжимо емтеесом, то він і не дивиться — може, ми купатися біжимо або до пилорами кору соснову здирати на поплавки, то що ж він, завертати нас буде, не йдіть. Але цього разу хлопці що не робили, то все якесь таємниче, мовби ховаючись од менших; ще й дуже ж хотіли показати, як вони не бояться, що сюди нас повиводили й на колодах: порозсаджували. Проте нам охоти не було кору здирати на поплавки, бо ми й ножиків не побрали, а в руках же свистки — це сьогодні нам завдання, й треба ждати, що знов скажуть, куди йти. В одного Аліка ніж був, і він вирізував між ногами у себе щось на корі, мабуть, ім'я своє, і, бачимо, вони з Миколою щось балакають, але як-то вітер повіє з Маказону й однесе слова вбік, до дороги,— чорта що почуєш. Та нам і клопіт великий — слухати, що вони кажуть; може, ми вже й не підемо нікуди й це, як хоч, підводься та й чапай додоми, ніхто тобі нічого не скаже. Буває ж таке, що вже й ігри на душу не йдуть, кожен собі щось длубається і немов жде, хто ж перший устане.
Але ось візьму й спробую так зробити — що скажуть. Свисточка я перекладав з руки в руку, тримаючи їх за спиною, а сам поволеньки дибаю до високих штахет, що з того боку крейдою вимащені, і вже чую, що хлопці декотрі заворушилися— думають, ну-ну, хай-но він спробує утекти, ми — йому; і не знають, що я й не думаю утікати, та так собі встав пройтися, до дороги побачити, чи не йде там, бува, дядько Петро, то він би мене прокатав хоч трохи в кабіні,— поки дід Огородник браму одчинить, треба постояти, а тоді ще двором емтеесівським до гаража під'їхати — ого, скільки можна насидітися.
Нема мого дядька Петра, треба вертатися назад, хай бачать, що я не втік; а Юркові чи Петрові то й завидно буде, що я не побоявся устати й на виду старших хлопців таке вчворив — що хоч можна подумати от хитрий, думають, захтів поДрочи-тися з Миколою й Аліком. Й диво зробилося якесь: я сам остовпів, й крикнув би, але ж де бачив — перед хлопцями; як так гарно побачив усенький куток — і хлопців на колодах, і пилораму й кузню довгу чорну за нею, що задом стоїть до городів (колись там буфет стояв), й далі землю — трохи якогось городу,— і наче це ти цар і так високо десь забрався й усе оглядаєш, аж страшно робиться, й чого тільки тако в голові не передумалося, аж уже хочеш спинити думання, а воно все одно пролазить і аж змушує тебе показувати пальцем на все довкіл і промовляти: оно кузня, де німий Болота робить, він чогось був розсердився, сів на велосипеда й поїхав на Містечко, а там причепився до вчителя Миколи Григоровича; вчитель злякався, що це від нього хочуть,— а той е-е, .і за ним, не злазячи з велосипеда, тільки одною ногою впирається і як треба, то підскакує далі, наче везе себе з половини; а хтось налякав Волоту жінкою Галею, то він боявся свою жінку Галю, вже відчепився від Миколи Григоровича,— показують же оно Волоті, що оно Галя йде, ІЬля, Волото. Микола Григорович, сам, бідний, контужений з фронту, аж ми часом, дурні, на сміхи його піднімаємо в класі — і він бачить і, певне, переживає, або вже звик і думає, що від нас нічого більше не доб'ється доброго, то й з нами так — по-дурнуватому часом. Але Болота вернувся знов — досварюватися з хлопцями на пилорамі; прийшов заказчик на труну,— дядьки дошки порізали, дали Миколі кривому обтесати в столярку, й буцімто Микола й повинен робити труну; але заказчик десь там закурив, де не треба, й іскра пролетіла в яму між дошками — і там затлілася тирса, і була б пожежа, але якось там обійшлося; Волота ж там добивався, що наче йому замовляли бляшану труну,— на митах показував, що він зробить — во, але ніхто його слухать не хотів, кому вона, бляшана, треба, там своя, цинкова, є, але батьки вирішили в дерев'яній ховати, як всіх людей. Похорон мав бути удень, хоч уже часу мало було, хтось там ще приїхав звідкись, кажуть, поспішайте, далі нема куди відкладати, що родичі десь із півночі не приїхали — то що ж, ми не винуваті; Волоті ж дядьки на пилорамі пояснювали так само на пальцях, бо вже вміли з ним спілкуватися, як стільки разом на емтеесі, що то, може, батьки хочуть надгробничка з заліза, щоб могилка не обсовувалася,— то це друге діло,— а чого зараз лізти, як уже все відомо. Батьки самі не прийшли— там таке горе; а заказчик же осьо стоїть, якийсь наче родич з Т]х>янова, знає, Що їм треба. Волота на якийсь час десь подівся, веде на емтеес, бачать Шурку Косенка, стукає пальцем йому в груди — він зробить, він! Далі вони вдвох десь поділися, довго їх не було, казали, пішли до батьків померлого, на Солом'яну вулицю (Болота свого велосипеда з собою тягне, хоч не ще на ньому), там Болота почав добиватися до батька, щоб Шурці доручили труну зробити, якщо йому не вірять. Батько й балакать не хоче — та що ви, хлопці, нащо ці розговори. Болота — я, я "зроблю на могилу, я виріжу, а Славка Стройванс зварить, нікому не давай. Та хто то міг бачити, що діло не в цій труні; Болота просто так хвилювався — не міг він інакше висловити свою тугу, а це ще побачив, як Щурка Косенко плаче за своїм товаришем.
Сидять мої хлопці, Микола й Алік, а я думаю, які вони понімілі стояли на цвинтарі, бо це ж їхній товариш був, хоч вони й менші, але у футбол коли разом їздили в Дениші, мене одного взяли зі школи воротарем.