Це незвичайне видовище вразило Олесю. Серце її так і тьохнуло, передчуваючи, що з появою цих панів зв’язане щось фатальне.
Пани говорили. Олеся завмерла коло ліси й почала прислухатися до їхньої розмови. Ні Янчевський, ні Розалія не звернули уваги на русяву голівку, котра виглядала із зе-лєні; щоправда, зелень маскувала її, але, й крім того, вона нічим не відрізнялася від сільської дівчини й не могла викликати й найменшої остороги.
Розалія й Демосфен ішли, тісно притулившись одне до одного, як люди, зовсім близькі. Янчевський вів красуню під руку й щохвилини нахилявся до тонкої ручки, їцо спочивала на його руці, вкриваючи її поцілунками.
Після жахливого скандалу, що стався внаслідок Кармелю-кового листа, Янчевський перший оговтався і зараз же почав розтлумачувати і панові маршалкові, і всім панам, які зібралися, що в листі негідника, незважаючи на брутальну хлопську зухвалість, немає для шановної пані нічого образливого... Звичайно, підлий хлоп був вражений люб’язною гостинністю, яку виявила йому, як графові, "наша крулева", що ж до повернутих діамантів, то Янчевський пояснив це тим, що хитрий грабіжник побоявся збути ці речі, бо вони легко могли навести на його слід, і тому повернув їх назад, гадаючи, що, пограбувавши високошановного шляхтича, він, за допомогою своїх ницих хитрощів, зможе вирвати в нього й найбільшу шляхетську коштовність — чесне ім’я!
— Але благородні люди вірять благородству інших і шанують жінку, як святиню! — велемовно заявив Янчевський.
Гості, зворушені громовою промовою Янчевського, зразу ж кинулися до маршалка, висловлюючи йому своє співчуття й готовність помститися за честь пані. —
— Панове! Милості прошу у вас: дайте це вчинити мені! — гордо заявив Янчевський.
Розалія, лежачи непритомна, чула всю промову Янчевського. І коли він, з, допомогою маршалка, переніс безтямну красуню до будуара, вона нагородила його теплим потиском руки.
Кілька поцілунків, дві істерики, одна непритомність,— і Розалія переконала чоловіка в своїй цілковитій безневинності. Але з Демосфеном справа стояла трохи інакше.
Захищаючи красуню, Янчевський розраховував заслужити її вдячністі" і дістати її в свої руки, сам же він був цілком певен, що Кармелюк писав у своєму листі правду і що неприступна красуня насправді дарувала підлому хлопойі ті ласки, які так довго відмовлялася дарувати йому.
Розалія одразу відчула, що Янчевський знає істину й хоче за допомогою тієї істини тримати її в руках, і спритна жінка одразу ж удалася до слушної тактики. Буцімто піддаючись мимовільному потягові, вона стала виявляти все більше й більше ознак уваги до Янчевського і за кілька тижнів так обсипала солодощами ласки впертого Демосфена, що він уві-рував у невинність своєї обожнюваної крулеви. Розалія цілковито підкорила його собі: він дивився її очима, слухав її вухами, думав її думками. Таким чином, у руках красуні опинилися два відданих раби, прихильних один до одного. Хоч це було зроблено якоюсь мірою й поза бажанням Ро-залії, але, в усякому разі, Янчевський всіма сторонами переважав її статечного чоловіка, а, по-друге, те, що Янчевський піймав Кармелюка та вчинив інші подвиги, оточило його ореолом незгасної слави, і честолюбству красуні вельми лестило, що кумир загалу був її вірним псом, який мав за найбільше щастя лежати біля її ніг.
Отже, постаті, які з’явилися на шляху, вели між собою таку розмову.
— Крулево моя, богине моя! Ти не можеш собі уявити, який жах мене охопив, коли я почув цю страшну новину: я згадав, що ви гостюєте у Пігловського, і, нехтуючи всякою обережністю й закликом судді, кинувся па одчай, щоб остерегти вас і привести тебе додому. І лицар твій невже не заслужить за це ніякої нагороди? — закінчив Янчевський, кидаючи на красуню пломенистий погляд.
До того, як обіцяти нагороду, треба впевнитися в тому, що лицар мій не став знову жертвою помилки,—відповіла Розалія, нещиро посміхаючись.— Вже скільки разів говорили про те, що Кармелюк повернувся, і щоразу виявлялося, що то був якийсь дурний хлоп, який називав себе його іменем.
Але, злото моє, тепер не залишається вже й наймен-, злого сумніву в тому, що Кармелюк, який з’явився тут, е той справжній розбійник, котрого я своїми руками передав у руки правосуддя.
Захоплені своєю розмовою, Розалія й Демосфен не чулп того приглушеного радісного зойку, котрий пролунав у саг дочку священика.
Передусім — одержано формальний папір, що Кармелюк утік з полку, що розбійника прослідкували до самого Проскурова, що звідти він кинувся в наші місця... Я й подався був до судді, але зустрів по дорозі економа, котрий присягався всіма святими, що зустрів Кармелюка, а він його знає прекрасно... Отже, правда,— він тут... Я покинув тоді суддю й усе на світі.,, а згадав свою зіроньку... і звелів звернути з дороги й скакати до пана Пігловського...
Тут пани завернули за ріг у напрямі до будинку батюшки. .
Серце Олесі трепетало; вона стиснула його руками й завмерла в подячній молитві. І радість, і сльози, й слова молитви —— все перемішалося в її приголомшеній душі... Кілька хвилин стояла вона так, схилившись на лісу, не маючи сили рушити вперед. Нарешті, їй пощастило опанувати своє хвилювання, вона згадала, що гості пішли, як видно, до них і що з їхньої розмови можна довідатися ще щось про Кармелюка,— вмить витерла вона з обличчя сльози радості й кинулася додому.
Вона застала вже панів, як вони сиділи на лавочці в садку, що оточував крихітний будиночок її батька; мати стояла перед ними й, низько вклоняючись’, просила зайти до хати.
Янчевський рішучо відмовився прийняти це запрошення; він пояснив, що вони посидять тут тільки одну хвилину, що екіпаж їхній поламався, але в кузні обіцяли зараз же його полагодити, і що пан маршалок негайно під’їде по них, але якщо в матушки знайдеться кухоль холодного меду й шматок доброго хліба, то він охоче підкріпить свої
СИЛИ. .. :
Зрадівши можливості прислужитися чим-небудь вельможному панові, матушка прожогом кинулася виконувати бажання свого високого гостя й покликала Олесю йти за нею.
Та цього разу Олеся не послухала матері. Ввійшовши в сіни, вона притаїлася за дверима й стала прислухатися до розмови панів.
— Але розкажи ж мені, яким чином і де зустрівся економ з тим дияволом? — звернулася Розалія до Демосфена.
Янчевський почав розповідати почуту з уст Глевтюка історію зустрічі його з Кармелюком.
Затаївши подих, з розпашілим од хвилювання обличчям, прислухалася Олеся до розповіді Янчевського; незважаючи на всі "милі" епітети, якими обкладав пан прізвище Кармелюка, вона ясно бачила новий доказ його благородства й безмежної одваги.
Хто знає, що насправді почувала Розалія, слухаючи розповідь свого лицаря! Блідість на її обличчі переходила в теплий рум’янець, але тоненькі губки були міцно стулені, і це надавало її обличчю гнівного виразу.
Два різні настрої боролися в душі красуні': з одного боку, злість на підлого хлопа, який так хитро обманив її і вирвав у неї своїми чарами признання в коханні, а з другого боку, поставав сповнений солодкої знемоги спогад про душну, літню ніч і про красеня, котрий бурхав пристрастю і ніс її, Розалію, на руках,— і цей спогад гамував злість у серці пані. Ох, та все це було б нічого! Кармелюк давно вже вийшов з хлопства і, хто знає, чи не ближчий він був до пана Пігловського, аніж до свогоч батька? Але вчинив він по-хлоп-еЬкому, написав чоловікові, і цього простити не можна ніколи!
Ця думка й примушувала Розалію нервово покушувати свої губки.
— Ти не бійся, ангеле мій,— тихо закінчив свою розповідь Янчевський, непомітно потискуючи її руку,— присягаюся честю — не більше як через тиждень я піймаю його й приведу до тебе!
— О, так! — палко промовила Розалія, блиснувши очима.— Я сама хотіла б йому відомстити! Ох, якби пан знав, як налякав мене тоді той підлий хлоп, скільки я мусила пережити!
При цих словах красуні Демосфен увесь почервонів.
XL
— Не буде тої кари, якої я пе придумаю! — прохрипів він, з силою вдаривши кулаком по дерев’яному столу, вкопаному на одній ніжці в землю.— Тепер я його вже не передам москалям. Сам розправлюся з ним, своїми руками злуплю з нього шкуру! О, я пригадаю йому цю витівку!..
— Герою мій! — млосно проспівала Розалія.
— Але нагорода?.,—тут голос Янчевського понизився до шепоту й, хоч як Олеся напружувала свій слух, а не могла розібрати, що пан шепоче пані, схилившись до її рожевого вушка.
В цей час почувся з кімнат голос матушки. Олеся поспішила на поклик і незабаром, з’явилася слідом за матір’ю та двома дівчатами, які несли посуд і тацю з пляшками й склянками.
Вийшовши в сад, матушка ^очала, низько вклоняючись, розставляти перед гостями всі наїдки й питва, які тільки були в її господарстві. Олеся допомагала матері.
Але цього разу Демосфенові не пощастило як слід угамувати свій апетит.
Почувся кінський тупіт, і до воріт батюшчиного двору підкотив чудовий дормез маршалка, запряжений упростяж четвериком породистих коней. Лакей зіскочив з козел, розчинив дверці й шанобливо висадив маршалка, котрий за останні два роки ще дужче розповнів і обважнів.
— Ну, що? Сподіваюся, нічого особливого? — вигукнув Янчевський.
Маршалок не одразу відповів на запитання приятеля.
— Ху ти, душно! — передихнув він і важко сів на лавку; потім вийняв з кишені хустку, витер нею лоба, помахав собі в обличчя й тільки тоді, не звертаючи й найменшої уваги на поклони матушки й Олесі, відповів:, — Дрібничка, пане, коваль уже полагодив, можна й їхати. Але своєю жахливою новиною ти мене ніби обухом по голові вдарив. Не знаю, що й робити. Сповістити москалів?.. До Кам’янця їхати?.. Ох, мені вся кров шугнула до голови! — Маршалок розвів руками й потім заходився знову обмахувати себе хусткою.
— І до Кам’янця поки що їхати пе треба, й москалів сповіщати нема чого,— заперечив Янчевський.-5— Добре вберегли вони його!
— О,— маршалок почервонів.— До цього часу не можуть нас порятувати від розбійника.
— От саме тому ми й повинні зробити це самі.
Самі, самі! — загарячкував маршалок, і з рота його забризкала слина.— Що ж пан гадає, що я сам, у мої літа й при моєму сані, мушу ганятися за збойцею по лісах і болотах? Та про це потім... А от скажи, як їхати тепер? Скоро ніч...