Далі, мабуть, розгарячившись, вибрали Саєнка в губернські гласні.
Вибори скінчились. Селяни пороз'їздились по домівках. Пани забенкетували в городі.
Вернувся Чіпка додому. Галя побачила в вікно, вискочила з хати.
— А що?
— Усе гаразд! — скрикнув радо Чіпка. — Тепер я, Галю, не тільки гласний, ще й член в управі...
— Невже? — разом зрадівши і злякавшись, скрикнула Галя.
— Далебі... вибрали! — хвалиться він.
— Кого вибрали? куди? — почувши останнє слово, питає Мотря, висунувшись у вікно.
— Мене вибрали, мамо, в управу!
Мотря глянула прямо Чіпці в вічі, по виду в неї пробігла нерадісна смужка.
— І нащо воно тобі, сину, з панами тягатись? — каже вона журливо. — Ще, не дай Боже, підведуть як... Самі ж поховаються, а тобі — буде...
— Не бійтесь, мамо: не подамся! — заспокоює її Чіпка.
— Ще встрянеш куди... — своє-таки Мотря.
— Нічого ви, мамо, як я бачу, не знаєте, — одказує без гніву Чіпка. — На те їх воля... А може, я, мамо, людям у пригоді стану... добро яке зроблю...
— І вже, сину! Ти — один, а їх скільки...
— Один, та добрий, — оступилася за чоловіка Галя, і, усміхаючись, пішли обоє в хату.
Радів Чіпка, потай од матері, вдвох з жінкою, що заробив людську шану, повагу. Те, що місяць назад тільки заклюнулось у серці, тепер уже снувало перед його очима, заволоділо його думками. Лагодився Чіпка громаді служити, збирався добро робити; грів у серці сам собі нишком, потай уже й жінки, голубку-надію — давнє забути і слід його загладити... А вийшло так... що — де знайшов шану, там загубив спокій і... долю!
Вибір його в управу, зроблений під гарячий час, без поради, без розмислу, нікому не був милий. Козацька старшина на Чіпку скоса дивилася. Писарям та головам заздро було, як-таки москальчук, ще недавній голодранець, волоцюга, ледащо, посівши за жінкою багатство, вискочив у люди, між пани, куди вони перлися з самого малку, що їм снилося й ввижалося — та не сталося! Пани оханулися, як уже вибрали. Стали вони один одному жалітися, який тепер вік настав, що свій брат-дворянин братається з "хамом" та ще підводить до того й других. Стали нарікати на Саєнка, що це він так зробив на глум, на сором цілому повітові... Товариші по управі вважали такий вибір тяжкою для себе обидою, залякували декого з панів, що, коли на те пішло, то вони всі покидають управу: нехай заправляє сам! А Шавкун ламав уже голову, нишпорив по товстелезних томах законів, чи не знайдеться чого, щоб випровадити з управи члена, котрий, як він боявся, міг стати йому на переметі, шкодити, не допускати просовувать лапу до земських грошей...
Шавкун — битий жак! Недаром він посивів, сидячи над бумагами. Він метнувся сюди-туди; як той павук, сплів, розкинув сітку; ловив кожне слово, яке йому треба... Нічого сам не натрапивши, він повернувся за порадою до свого давнього приятеля Чижика, секретаря в суді. "Чи не було чого, братику? чи не судився він?" — допитувався Шавкун. Чижик понюхав табаки, чхнув, приставив пальця до лоба, подумав хвилин з п'ять та й поліз у шафу з старими ділами. Перекинув одно, перевернув друге, заглянув у трете, у п'яте, в десяте; натрапив слід, піймав ниточку — та разом з Шавкуном дійшли і до клубочка...
— Найшли! — ускочивши в управу, скрикнув Шавкун, подаючи Дело об покраже пшеницы в коморах помещика Надворного Советника Василия Сем. Польского и о прибиении сторожа Деркача.
Члени пороззявляли роти, повитріщали очі. Шавкун перечитав діло, по котрому "солдатский сын Варениченко оставлен в подозрении". Управу обняла радість, мов кожному з членів прибуло від того щастя. Як на те, в городі лучився Дмитренко. Його закликали в управу, зачинились; довго балакали. Усі вийшли, всміхаючись.
Чіпка нічого того не знає. На Маковія поїхав у Хамло на ярмарок та вернувся аж перед Спасом. Того самого дня, як він вернувся додому, заїздить до його Дмитренко, розказує діло, радить самому заздалегоди тікати з управи.
Чіпка, як почув про діло — мов хто його обухом лигнув по голові. Сором, досада, злість — усе разом прилило в його голову, мутило його кров, гамселило в висках; заходило жовтими й чорними кружками у віччю... Сам він поблід; руки тряслися... Він почував своїм серцем, що це вертається за ним давнє, простягає до його руки, хоче його схопити, обняти... Щоб себе не видати, він скочив з ослінчика, де перед тим сидів; став ходити по хаті; блудив мутними очима по стінах... Одна думка обганяла другу; одна одну випереджала, наче гралися наввипередки; він хотів на бігу піймати хоч одну з них; вони од його тікали, зникали, одні тільки краї їх на одну хвилиночку мелькали, поки не злилися в одну думку: як-не-як, а живцем не податися в руки!
Дмитренко, як мара та, сидів над його душею, чигав, як шуліка, коли Чіпка пристане на його раду — сам "вийде в одставку".
— Коли б мене на шибеницю вели та сказали: як подасись сам, помилуємо, — я б і тоді не послухав! — скрикнув Чіпка. — Хто скаже, що я чоловіка вбив?.. Може, вони на своїм віку десятки, сотні на той світ позагонили... А тепер шкода: нема волі?.. Тепер завадило — всі рівні?.. Я людям служу... мене люди вибрали... мене люди й скинуть!
Поїхав Дмитренко ні з чим!
На другий день летіла од предводителя до губернатора бумага.
Через день привезла стахвета од губернатора приказ: "устранить гласного Варениченка по неблагонадежности".
Упала ця вістка, як грім, на Чіпчину голову... "Це гірше крадіжки, розбою! — думає він. — І назви цьому немає. Там — прийшов, узяв — і нема... видно, чого нема!.. А тут усе є... і добро зосталося, і сам зостався... То що з того, що зостався?.. Коли твою честь украдено... душу твою обезславлено... Та ні! не буде цього... Ми ще поміряємось... Ще побачимо, чий батько старший... Не той тепер вік... часи тепер не ті... не ті люди!.."
Запрягає Чіпка коней, їде в Гетьманське. Не поганя — жене коней; не везуть вони — мчать — та прямісінько до Пороха в двір.
Перемінився Порох з того часу, як його бачив Чіпка: постарів, захирів, опав. Колись кругле обличчя розтяглось вздовж, осунулось; щоки пообвисали, очі помутніли, руді вуси посивіли, сам згорбився, труситься... Оже пізнав він Чіпку: пізнав і його Чіпка. Привітались, як давні приятелі. Почула Галька чужого чоловіка, увійшла в хату; подивилась на Чіпку — і вийшла мовчки. На ній — лиця було не знать, так вона схудла, аж почорніла...
Перше всього послав Чіпка за горілкою: побігла чорномаза дівчинка, Гальчина дочка. Порох зрадів горілці і випив підряд аж три чарки. Тоді Чіпка похвалився йому своєю пригодою. Не втаїв він нічого: розказав, як Дмитренко намовляв перед виборами людей у Пісках; розказав, як крутив усом на виборах; розказав, як пани намовлялись не пустити мужиків у земство, які були вибори... Сказано: нічого не втаїв гострий язик ображеного Чіпки.
Гаряча мова розпалила гарячу кров Порохову; засвітив огонь у його старих очах — і він написав Чіпці жалобу. Хоч тряслася рука старого писаки, хоч бризкало перо, — одначе з-під його отрута на папері зосталася. Вилив Порох у жалобі всю свою злість, що накипала довгі роки: обсипав, оцерклював старий ябеда панів Польських так, що аж сам трясся, читаючи Чіпці жалобу. Чіпка заплатив йому добре, подякував, одвіз жалобу на пошту, а сам поїхав у Піски.
Минув тиждень. Ні чутки, ні вістки!
Був великий бенкет у предводителя. Настягалось гостей сила. До самого білого світу пили, гуляли, у карти грали; один перед одним новиною хвалилися; раділи, що "хама" з управи вижили...
Світом задзеленчав дзвоник повз будинок Польського — і на хвилину сполохнув веселе гульбище. Дехто навіть зазирнув у вікно, — та з освіченої хати нічого не побачив; тільки чуть було, як застугоніли колеса, проминаючи будинок...
Незабаром принесли з станції бумагу до предводителя.
— Приїхав чиновник од губернатора, — сказав хтось, розпитавшись поштаря.
Як блискавиця шморгнула в хаті — і перелякала все гульбище. Усе затихло, немов замерло... Якісь перелякані погляди у недавно веселих очах без тямку блукали по хаті; кожен дивився на другого — і мовчки переводив погляд на третього, четвертого... Предводитель вийшов у кабінет до себе, а по хаті пройшов тихий, задавлений гомін, наче вітрець провійнув листвою... по всіх кутках зашепотіли.
Через хвилин п'ять поштар пішов назад, а в хату увійшов предводитель.
— Оце так! — скрикнув він, перевівши дух. — Зараз подаю в одставку...
У хаті все затихло: така настала тиша, що чутно було, як крізь спертий дух виривалось кожне слово у предводителя.
— Що це? Слідствіє... надо мною... над нами слідствіє наряжають... І після цього щоб я служив?.. Зараз же в одставку... зараз!..
— Що, що таке, Петро Васильович? — питають його, обступивши з усіх боків... — Щось уже є... уже якась ябеда!..
— Как же, как же, — задріботав він, мотнувши головою. — Наші вибори не признані... слідствіє наряжено... І після цього служить?.. Не хочу! не хочу! — залементував він — і заходив по хаті.
Шавкун з одного кінця зали протовпився в другий, як стіна блідий, задуманий.
— Так... так... це він... він та Порох, — зашепотів він, підступаючи до Чижика. — Він три дні... ні, мабуть, буде з тиждень, як водився з Порохом...
— А вже не хто, як не Порох! — обізвався Чижик до товариша. — От стара ябеда!!. Не здихаємось ніяк... уївся, та й уївся...
Шавкун одійшов трохи. Надія заграла у його хитрих очах.
— Знаєте що? — зашавкотів він. — Може, ще діло поправимо... Треба дознатись, хто писав жалобу... Коли справді Порох, — тоді нічого й казати... Ябедник писав! Хто повірить ябедникові?
— А справді, — загуло кругом. — Треба довідатись... Петру Васильовичу треба поїхати до чиновника, розпитатись...
— Кому? до кого? — бришка предводитель. — Щоб я їздив? Не буде сього!
— Просимо, Петро Васильович!.. просимо!.. просимо-о!! — загукали кругом.
— Не поїду... виберіть кого другого... Я ні за що не поїду... Надо мною слідствіє?!.
— Просимо... просимо!.. просимо!!. — ще дуже загукали.
Насилу ублагали. Уже зовсім розвиднілось, гості подякували хазяїну, попрощалися, порозходились...
Годин через три будинок Польського знову кишів панством. Сюди зібралися знову всі, хто був учора, щоб почути: хто писав жалобу і про що та жалоба. Предводительського синка не було: він поїхав до чиновника.