— Увечері на вулицю сама не виходь, у парк не поткнись. Там навіть серед білого дня до тебе може вчепитися якийсь патологічний тип або звідчаєний наркоман: осміхом чемності шкіриться назустріч, а з-під плаща вже фінку показує — монету йому дай, бо він гине, йому треба зараз, негайно купити дозу наркотика... Може, й цей наковтавсь якоїсь гидоти?
— Принаймні тримався він досить нахабно, — сказав Заболотний. — Навіть хизувавсь: зовіть мене терористом... Що це він стріляв, не став і заперечувати. "Нащо ж ти стріляв?" — "А хотів зробити вашим малим комуністам сепрайс!" — (Тобто несподіванку...) — "Для чого сеп-райс?" — "А так... Сепрайс, і все". — І при цьому гидка усмішка дегенерата.
— Звичайно, займатися б цією справою Дударевичу, а не Заболотному, — сказала Соня, — чи й хто інший міг би піти, чому саме Заболотний?.. Та це вже як водиться: ко-лв треба когось відрядити в їхні офіси на переговори, то щоразу жереб такий моєму ось випадав. Де найнеприємніше — туди неодмінно вашого друга пошлють...
— Ніхто твого Заболотного, Сонечко, не посилав — він сам зголосився, — уточнює господар.
— Отож... Бо йому найбільше треба! Відмовитись він не вміє! Хоч у пекло, а піде правди дошукуватись... Скажіть, — вона усміхнулась до мене раптом, — чи всі такі скажені виростали у тих ваших тернівщанських глинищах?
Ніби докір, а в словах її чую приховану гордість.
— Довелось нам, Соню, підвозити сьогодні одного хіпі, — певне, щоб змінити тему розмови, став розповідати Заболотний дружині. — Злива, ніч заходить, а він, до рубця промоклий, стоїть на узбіччі, "голосує".
— І ви зупинялись? Не побоялись брати заброду пічного в машину? — вжахнулась дружина. — Серед них же і вбивці є!
— Цей, як бачиш, виявився мирним, на життя ближніх не посягав. Просто людина-квітка. Справді, серед них є такі, що вважають себе квітками. Нам випала квітка досить таки занедбана, та однаково довелось виручати...
— Певне, ще один бродячий філософ?
— Та схоже... В усякому разі хлопець не пустопорожній, — жвавішає Заболотний. — Деякі його міркування, безперечно, варті уваги. Скажімо, він вважає, що нам, землянам, потрібен який-небудь сигнал із всесвіту чи навіть з'ява позаземних пришельців — щоб нарешті нас об'єднати! В одне зібрати весь геній людства й поставити його на захист плаиети — ось потреба потреб, ось те, що дасть нам силу, отямигь, згуртує неуживчивих оланетян в єдине ціле і зарятує нас як рід!..
Я в подиві дивлюсь на Заболотного: що він приписує тому хіпі? Не говорив же той чогось подібного! А Заболотний, зрозумівши мій подив, весело приспокоюс мене:
— Міг, міг той хлопець і таке сказати. Адже йдеться про те, який шанс утриматись, зберегтись, не зникнути цьому біологічному видові після ночей Брахманових...
— Надто високі матерії, — сказала Заболотна майже недбало, і думка її знов новернулася до того жахливого випадку з обстрілом квартири. — Що серед дітей без жертв обійшлося — це таки щастя, хоча за Ліду, правду кажучи, я й зараз не зовсім спокійна. Днями Ліда призналась, яким він їй, той бандюга, страховиськом уявляється: волохатий увесь, з пазурами замість пальців, сидить між скелями хмарочосів і щовечора вистежує когось, припавши кривавим оком до оптичного прицілу гвинтівки...
Погляд Заболотної мимовіль ковзнув по зашторених вікнах. Видно, що той монстр, волохатий упир-дракула, час від часу тривожить тут не тільки дитячу уяву...
— Судили його? — питаю.
— Неповнолітній виявився, — каже Заболотний, — тим-то й покаранню не підлягає... Треба чекати, доки в дорослого вбивцю виросте... В терориста замаї ерілого.
— Та цур йому, не згадуймо таку погань проти ночі, — відмахнулась і Заболотна, ще й ще раз доладновуючи стіл з вечерею, щоб усе там було в неї ідеально.
Господар тим часом заходився клопотатися біля бару, вмонтованого в стіну, — видно, для нього це заняття приємне — чаклує над пляшками, як справжній бармен, кривдить лід в келишки, з веселими нотками в голосі допитується в дружини:
— Тобі сьогодні що? Чистий джин чи джин енд то-нік? — Це він вимовляє з якимось лукавим притиском на останньому слові.
— Мені тільки "енд тонік", — відповідає дружина тією ж жартівливою інтонацією, і вони обмінюються усмішками, бо якесь, видно, тільки їм зрозуміле значення вкладають обоє в це своє "енд тонік".
Є люди, біля яких почуваєшся легко, невимушене, здається, що ти їх своєю присутністю справді зовсім не обтяжуєш... Такі ці Заболотні. Не пригадую випадку, щоб мені було прикро в їхньому товаристві, завжди відчуваєш, що ти тут бажаний, тобі раді, та я певен, що це міг би сказати й будь-хто з їхніх гостей. Ось ми сидимо, неквапом вечеряємо, хто вживає чистий джин, а хто "енд тонік", і мені приємно слухати навіть про їхнє суто родинне, про те, що старший син Олег нарешті подав їм звістку, — він у них мореходець і час від часу дає знати про себе то з Чорного, то з Середземного... Матері згадалось, як він проводжав їх востаннє, — звичайна сценка, а для неї вона така незвичайна: стоїть її син уже зовсім один серед аеродромного поля, дивиться вгору, махає літакові вслід, і вже тільки матері дано впізнати його — сонце суцільною плямою лягло на юнацьке обличчя.
— Мені здавалось в той момент, наче на всій землі він там стоїть один-один... Як вартовий планети...
Заболотний, вловивши присмуток у голосі дружини, хоче якось розважити її:
— У сипа вус моряцький висіявсь, а мама ще така молода... Правда ж, молода? — закликає він мепо в свідки.
— Втішай, втішай, — сумовито хитає головою дружина. — Пливуть літа, як вода у ярочку... Змайнуло життя, незчулися й коли...
І вона з ніжністю глянула на чоловіка. — Посивів ото як... Чи не рано ти в мене посивів, соколе мій?
— Саме вчасно, — схмурюється Заболотний. — А ось ти як була, так і є чорноброва.
— Не кажи, наліталась і я, —сказала притомлено. — Іноді вже й спокою хочеться...
— Ну-ну!—вдавано настрожив Заболотний. —Що за розмови: "налітались"? Все в природі створене для лету! Он і хлопці, — він очима вказав у бік фотографії, на своїх нестаріючих друзів. — До цього часу в польоті... Людина летить, летить земля, летить всесвіт зі всіма своїми тай-нощами, і ми з вами, власне, лише частка цього вічного лету, по-суті загадкового, до краю ніким не осягненого. Навіть не відаєм: чи безглуздий він, чи, навпаки, сповнений найвищої мудрості, такої високої, що аж не доступної для нас?.. Летимо — і це є життя!
— Додому хочу, — зненацька призналася Заболотна.
— І чого б то? — вдавано дивується чоловік.
— Там всюди наші, як каже Ліда... І не треба оцих жалюзі...
Заболотний, видно, відчувши потребу вивести дружину в її "мінорів", раптом підвівсь із-за столу:
— Хочете музики?
Доки він клопочеться біля секретера, щось розшукуючи в своєму магнітофонному господарстві, дружина іронічно кивнула в його бік:
— Зараз буде його коронний номер...
— Де ж та касета? — нервово порпається Заболотний уже в іншій шухляді.
— Замість нервуватись краще спокійно повтори оту чаклунську формулу, — весело радить дружина і підказує, ніби в грі, скоромовкою:— "Віддай, куций, бо вдавишся! Віддай, куций, бо вдавишся!"
— Стоп! Віддав, заклинання помогло, — сміється Заболотний, вдоволений, що касета знайшлась.
Звичними, точними рухами він налаштував магнітофонну стрічку, ввімкнув звук, і ось у цій тиші, де ми, примовкнувши, ждемо, раптом виникають тойенькі, дивні якісь позивні, що, здасться, долинають до пас із далеких світів, десь із пайвіддалепіших галактик...
В кімнаті сталося щось, і це щось подібне чуду:
Коник степовий сюрчав!
Я помічаю, як Заболотні змінились, обличчя в нього і в неї враз проясніли, наче опинились обоє десь-десь і наче інше повітря наповнило кімнату, і вже й ті молоді льотчики зі стіни, що стояли, обійнявшись, у фронтових аеродромних бур'янах, стали до цієї музики дослухатись...
— Хобі його, — влучивши паузу, кивнула Заболотна на чоловіка. —Якось привіз записаного перепела, іншим разом — тьохкання солов'я із тернівщанської балки... а це ось, будь ласка, коник виступає...
Ми слухали. Недосяжна галактика тернівщанського степу дарувала нам зараз свою ледь чутну, з гарячого повітря зіткану музику.
— Це тепер модно, — відгукнувсь Заболотний від магнітофона. — Мелодії коників, різних цикад сьогодні успішно тут конкурують навіть з платівками бітлзів... У нехитрій цій музиці нервовий наш вік шукає для себе заспокоєнь. Та й раніш люди щось у ній для себе знаходили. Анакреон чи хтось інший з античних поетів навіть оду склав на честь ось такого, мабуть, найменшого в світі музики.
Пауза досить довга, степ мовчить, несе нам лише свою жнив'яну тишу, потім знову голосок, і ми спрагло вслухаємось в дивне, ні на що не схоже сюрчання-цвірчання... Таке воно незвичайне зараз для нас, це коникове сухе, сповнене жаркого тріску сюрчання, так чимось торкає душу, затиснуту серед цих опущених жалюзі, серед навислих десь із темряви нічних хмарочосів. Крихітний житель степів, створіння найменше з малих, а який у ньому дух невтомності, дух життя.
— От вам і коник, — сказав Заболотний, коли стрічка скінчилась. — Малий-малий, а схоче, то й океан переско-че!..
XXVIII
Цей коник-стрибунець дав себе записати Заболотному десь там, далеко звідси. В тих степах, де небо чисте, аж сяюче, вражає вам душу своєю незбагненною блакитною неосяжністю, де ночі темні, як у тропіках, і лиш по обріях, ніколи не гаснучи, багрово червоніють бунчуки заводських димів...
Там вони мчали у чудові дні середліття. На одній із зупинок Заболотний запитав місцевого пастуха-інваліда, що, однорукий, пас свою корівчину на налигачі попід лісосмугою:
— Чи це тут були колись Фондові землі?
— Можливо. Не чув про такі.
— А траса ця відколи з'явилась?
— Після війни одразу німці полонені її клали.
— Так змінився весь край: де були дикі трави, зараз хліба, хліба...
— Життя йде, аякже.
І вони мчали далі.
Троє їх, подорожніх, вільних, як птиці, людей. Після тривалого перебування в далеких краях, після виснажливої напруги того життя, де все було інше (і люди, і небо, й дерева!), де багаторукі череваті будди упродовж довгих, тягучих літ посміхалися їм з незмінною загадковістю, нарешті мають відпустку, їдуть до моря. До моря, в якому не буде акул!
А поки що бистрінь автостради, мигтіння придорожніх дерев і в усі краї степове роздолля, що простором своїм аж п'янить.