Однаково, як для їх слухачів, так і для них самих. Після концерту до нас зайшли Китастий, Панасенко й Махиня і ми прогостилися ген далеко за північ. Дружба ще з часів Рівного, яка ніколи не обривалася.
26 травня. Відвідали нас Л. Білецький і П. Курінний… Обідали і багато розмовляли. Тема: Україна і Росія. Чи зможемо ми витримати тиск русифікації. Зможемо. Чим більше нас русифікують, тим менше ми русифіковані. Кожне тиснення викликає протитиснення. Два видатні науковці. Білецький – емігрант часів Визвольної війни 1919-20 років, професор і історик української літератури і Курінний – емігрант останньої війни – історик, археолог, етнограф, вчений секретар Всеукраїнського археологічного комітету і директор Лаврського музейного городка в Києві, але їх погляди у цих справах нічим не різняться. Україна стала на шлях боротьби за свою незалежність і, будь-що-будь – її мета буде осягнута… В силу законів розвитку суспільних організмів цивілізації нашої доби. Цього вимагає стиль доби, гідність людини і конкретне, практичне життя. Ідея об’єднати світ під формулою Об’єднаних Націй можлива тільки тоді, коли об’єднані нації вільні нації, а не рабовласники інших, ними поневолених націй. Без вільної України не буде вільного слов’янства, бо це одна з головних складників цього племені.
До певної міри, ці думки висловлені в моєму "Ост"-і. На бажання моїх гостей, я прочитав їм кілька уривків з цього твору.
А завтра збираюся до Авґсбургу і одвезу М. Зерову, який погодився бути редактором "Ост"-у, чергові його розділи від сторінки 347 до 438. Точка. Ні, ще не точка. До неї бракує ще кілька розділів…
Червень
5 червня. Аж сьогодні точка. Вислав Зерову останні розділи "Ост"-а до сторінки 560. І кінець. З цим днем звільняюсь від тиранії цього деспота, що мучив мене три роки. Чи я вдоволений? Свідомість того, що цей машинопис вимагає ще однієї переписки не дає мені спокою. Книга вийде не визрілою, дитина особливих умов, документ доби… Але поту пролито багато… Інколи до отупіння. Виходжу було на подвір’я табору і дивуюся, де я і що я. Довкруги люди – ходять, стоять гуртами, гомонять… То ж то я весь в Україні, над Дніпром, на хуторі Морозів… Зударення уявлення й дійсности.
Але годі… Вертаймось до дійсности, мій уявний світ зібрано у фокус 560 сторінок машинопису і передано в майбутнє. Хай там колись, десь, хтось, у тому далекому, забороненому світі читає і розуміє. А чи зрозуміє? Байдуже. Порушено справу, а зрозуміння її знайде. Воно може запізнитися, це перша книга в нашій літературі, писана з не звичного форума і зі становища імперського бачення справи нашої "окраїни". Одного таки разу, воно знайде своє місце у свідомості цього делікатного комплексу.
За запевненнями Борецького, набір книги мав би скінчитися до 20 цього місяця, але боюся, що це продовжиться ген-ген далі. Цур йому, й пек! Я вільний. І завтра збираємось на прогулянку… До Гайдельберґу.
8 червня. Учора повернулися з Танею з Гайдельберґу. Ich hab’ mein Hertz in Heidelberg verloren. Місто студій й знання, місто романтики й пісень, місто – символ німецької культурницької традиції від часів прадавніх, одиноке місто Райху, на яке не було скинуто ніодної розривної бомби, а тому його краєвиди розложені по обох гористих берегах річки Некару збережено цілковито.
У неділю шостого числа, о годині 12.05 – виїхали зі Штуттґарту, біля години четвертої були в Гайдельберґу, заїхали до Василя і Катерини Кричевських, які там живуть і від них почали Sturm und Drang на фортеці історії й краси міста. Побували у Костя Варварова, який там студіює на університеті, а в понеділок обідали у Марини і Ярослава Рудницьких.
А всі разом оглядали знаменніші місця – славетний університет, який надає Гайдельберґові тон і світову репутацію, старовинну церкву Святого Духа, середньовічний замок, побували на відомому Кеніґштулі – щось понад 560 метрів високому взгір’ю з пречудовим краєвидом, до якого треба добратися линвовим витягом, при чому прийшлося звести боротьбу з Танею, бо вона боїться висот і не зносить линвових доріг, тому нам прийшлося вжити підступу, запевнивши її, що ті вагони піднімаються ось лиш до найближчої зупинки; але коли ми всілися, то машина потягнула нас на самий шпиль гори. Таня це переживала, але вона помстилася тим, що змусила ціле наше товариство вертатися назад пішки. Щастя, що це вже було вниз і така прогулянка вийшла нам також на здоров’я.
Взагалі ж, пережили шматок мирного часу у мирному середовищі, без руїн, без джіпів, без таборів. Це тривало два дні і одну ніч.
9 червня. Знов "удома", знов табір, знов каруселя. Ходимо на Некар купатися, вчора пробули там пів дня, сьогодні збираємось знов.
Минулу ніч погано спав, звечора почав сердитись на деякі наші порядки і просердився до години другої ночі. Рано скоро розбудили, бо поверхом над нами умивальня і там безупинно шумить вода.
Надворі спека. Минув рік, як ми залишили Корнталь. Дуже боявся табору, але "все йде, все минає і краю не має". І, здається, тут я позбавився хвороби шлунку (як на довго?), ось вже деякий час він не обзивається і це було тут, де мені пощастило, з охами й ахами, закінчити першу книгу "Ост"-а, якого почав восени 1945 року у Гальсдорфі біля Марбургу. Тепер лиш чекати виїзду в світ.
Ось, наприклад, в пресі появилася вістка, що американський конгрес ухвалив дозвіл на виїзд до ЗСА 200,000 ДіПі. Хто зна чи і нас не загорнуть до цієї суми живого товару.
12 червня. Їздимо й їздимо. Учора повернулися з Ульму, були на "Антіґона" за Ануї в постановці театру Блавацького. Це йде тепер також у Парижі, але навіщо Париж, коли маємо Райнгард-Казерне в Новому Ульмі. Можна сумніватися чи багато є таких в наших таборах, включаючи до того і мене самого, що знають, хто це була така Антіґона, легендарна постать з трагедії Софокля, а ще менше – хто є автором цієї "Антіґони" з назвою Ануї, але треба віддати справедливість діячам нашої культури тут у цих таборах, однаково, як в літературі, так і в театрі та мистецтві взагалі, що вони намагаються переселити непосильне і пробувати ступати крок у крок з так званим сучасним культурним світом.
Тому не лишень "Наталка Полтавка", але й "Антіґона", не лишень театр в Парижі, але й Сомме-Казернен Авґсбургу. З особливою увагою наші артисти передають дієві особи п’єс Дж. Форцано, з неменшою увагою приглядаються до постановки Мюнхенського камерного театру "Шовкового черевичка" Поля Кльоделя, імена Т. С. Еліота, Франсуа Моріяка, Ґрегем Ґріна, Патріс Ля-Тур дю Пена, Сартра розсипано по сторінках таборових видань, ми хочемо, ми намагаємось, ми шукаємо. Ми не хочемо загубитися, не хочемо розчинитися в порожнечі, не хочемо здатися умовам.
Ні, я не Байрон. Я не той
Вигнанець славою повитий.
Я – невпокорений ізгой,
Що все б хотів віддати світу.
Дарма, що зустрічає хам, –
Усе віддам і все покину.
Я тільки віри не віддам,
Святої віри у людину.
І не за слави збитий дзвін,
І не за пашпорт перетертий –
Я за людину, як і він,
Хотів би в Греції умерти.
Це такий, ще мало знаний, зовсім молодий поет Леонид Полтава, в останньому (5-му) числі "Арки", з приводу смерти Байрона (1824), готов "умерти за людину", серед дуже універсального безвір’я в людину, коли цю двоногу тварину розцінюють ціною щурів і мільйонами видушують в таборах від Камчатки і ген до цього нашого, де ще недавно бушували "людолови", які вивозили свої жертви "на родіну", залишивши по собі довкруги табору вали десятиметрової висоти колючих дротів і могили самогубців, які втікали краще в смерть, ніж до їх царства. Вірити в людину в таких умовах, це вірити в життя байдуже на його норми.
До речі, та сама "Арка". Появилось ось її останнє, цього року 5-те, взагалі ж одинадцяте число. Місячник. Журнал літератури, мистецтва і критики. Виходить у співпраці з видавничою комісією МУРу. Рік 1. Липень 1947. Число 1. Редагує колегія, в складі: В. Домонтович, Юрій Косач, Богдан Нижанківський, Зенон Тарнавський, Юрій Шерех. Мистецьке оформлення: Яків Гніздовський. Адреса редакції: Мюнхен, Дахауерштрассе 9/ІІ. Адреса адміністрації: Мюнхен, Фюріхштрассе 53/ІІ. Друкарня Р. Ольденбурґ.
Зміст: Улас Самчук – Наше слово. Віктор Бер – Сучасний образ світу. Юрій Косач – Театр екзистенціялізму. Оксана Лятуринська – ***. Олекса Веретенченко – Епілог до поеми. Петро Карпенко-Криниця – Будні. Гр. Шевчук – Без металевих слів і без зідхань даремних. Остап Тарнавський – Молитва за поляглих. П. К-ий – Трипільська культура на Україні. Яків Гніздовський – Іван Мештровіч. Іван Керницький – Сіль землі. Інна Роговська – Японські й китайські мініятюри-пастелі. Жан Жак Бурвіль – Зустріч з Перпіньяні. Вадим Лесич – Цегли. Олександер Смотрич – "Сволочовській дом". Василь Барка – Скорбна мати. Богдан Нижанківський – ***. Новини світової літератури (Гр. Ш., В. Оленченко). Театральна хроніка – Гр. Ш. і З.Т. Кіно – Юні Гор.
Великий формат, дрібний шрифт, 32 сторінки. Ціна 6 НМ. Ілюстрації: Кераміка "Трипільської культури", портрет П. Полуботка (вугілля) Оксани Лятуринської, сцена з "Мертвяки без похорон" Ж. П. Сартра, автопортрет Івана Мештровіча, Відовданський храм (проект) Івана Мештровіча, "Індієць" (бронза), "Мойсей" (мармур) і "Історі хорватів" Івана Мештровіча, Йоан і Петро Альбрехта Дюрера, "Володимир Великий" О. Лятуринської (вугілля), Декоративний мотив Анрі Матіса, "В каварні" Едуара Мане, фото-портрет Еріха Кестнера, сцена Мюнхенського Камерного Театру постановки "Троянська війна не відбудеться" Жан Жірардо, сцена того самого театру "Наше містечко" Торнтона Вайлдера, фотографії кіно-акторів Джоржа Рафта, Марґарет Мішель, Тайрона Поверха, Лінди Дарнелл, Анни Бакстер, Еріха фон Штрогайма…
З бігом часу "Арка" робила деякі зміни. З першим числом 48-го року, окладинка Гніздовського дещо змінилася зі знаком брами Заборовського на передній окладинці і зі знаком МУРу на задній. Зі зникненням редколегії, щоб на її місці оселився Юрій Шерех – головний редактор і Яр Славутич – секретар. Бо в суті речі ніяка тут ред-колегія, а лишень Шерех був і є редактором, селектором, оформлювачем всього того матеріялу, що ним заповнено всі ті одинадцять чисел журналу, який збільшився з 32 сторінок на 72 сторінки. Що в нормальних умовах вимагало б цілого штату фахових працівників, а в цьому випадку виконувалось дослівно одною людиною з додатком секретаря для біжучих справ.