Що мене найбільше вразило в цьому ряду — це те, що всі вони за щось у світі боролися, деякі сиділи й по тюрмах: дяк, Мельхиседек, людина з поїзда, деякі були втікачами від світу (вояк і чоловік із хутора), деякі просто рефлектували (юнак, що слухав Єлисея Плетенецького чи той, із поміщицької садиби). Чи таке вже призначення моєї долі, власне, душі моєї, думав я: бунтувати проти світу, тікати від нього чи рефлектувати. Такі-от стежки були для мене простелені, і я не знав, на яку із них ступлю. Тепер же, коли пишу ці записки, добре знаю: я сховався від світу в оболону стандартної людини і переховувався в ній аж до нинішнього часу, коли з мене раптом полилися, як сповідь, оці записки, тобто я пішов шляхом вояка і хлопця із хутора. Але вони тікали від світу в інакший спосіб, вони його покидали, забивались у нетрі, в безлюддя, в пущу і хутір, для мене ж пущею і хутором стало моє власне "ніщо", оболонка тіла, як я вже відзначав, найбільшою мірою стандартного. Отже я йшов шляхом визначеним мені, але щось тут мене не задовольняло, бо в мені, очевидно, не вмер до кінця й бунтар. Добре це чи зле, не відаю, але так воно є. Відтак, і мій вибух із цими записками — теж закономірність, од якої нікуди не втекти.
Я зумисне описую так докладно ту ніч у поїзді, бо вона одна була така насичена, решту ночей у дорозі я вже був утомлений, через це спав міцніше, то й ніякі видіння мене не турбували...
Вранці ми добре поснідали, Лариса запросила до трапези своїх картярських напарників, вони не відмовилися, і Ларисині запаси ретельно перемололи. Потім, коли ми вже виходили з поїзда, у Москві, вони привітно шкірили до Лариси зуби, цілком ігноруючи мою присутність.
— Бачиш,— сказала Лариса,— коли ми йшли пероном,— добре, що я тебе з собою взяла, а то б оті типи до мене напевне приставали б.
Я змушений був зупинитися під приводом того, щоб закурити; Лариса, як завжди, була дивовижна: отак захотіла, і мене собі для супроводу власної персони взяла, а з тими типами, принаймні, могла б не входити у стосунки: карти і спільне снідання,— то вони б їй зубів не продавали. Але я вже до Лариси звик, тому припалив сигарету й пихкнув димом.
— Звісно,— сказав зарозуміло, примружуючи око, бо сигарету мав тримати в зубах, обидві руки були зайняті.— Без мене ти б у цих нетрях пропала.
— Москва — нетрі? — спитала Лариса, підбігаючи, бо я рвонув трохи зашвидко.— Це ж "століца міра, сердце всєй Росії"...
— Саме тому,— сказав я, розмірковуючи, куди і як тепер іти.
Нам треба було переїхати з Київського на інший вокзал, щодо того я також дістав інструкції: метро до певної, записаної в мене на сигаретній пачці, станції. Лариса ж була, як цікава Варвара, крутила головою й роздивлялася.
— Вони так смішно говорять, і по-моєму, противно,— сказала вона тоном переконаної провінціалки.— Нє, етот "могучій" і "вєлікій" язик мені не подобається.
— По-російському говорять і в Житомирі,— буркнув я переконаній провінціалці.
— Ну да,— сказала Лариса.— Але в нас вони говорять нормально.
Я спробував їй популярно розтлумачити, що саме в нас вони говорять ненормально, а нормально говорять тут, але вона мене не слухала: крутила головою і роззиралася. Я спитав якоїсь жінки, як мені потрапити на метро, а Лариса пирснула:
— Ти кошмарно говориш по-російському,— сказала вона.— Ну, просто дивовижно кошмарно!
— А ти? — трохи образився я.
— Ну, я цілком пристойно! Правда, не так противно, як ці...
Але з філологічними диспутами треба було кінчати, ми пірнули в жерло метро. Ритм цього міста був швидкий, люди тут не йшли, а майже бігли, нас переганяли, а часом і штовхали, тобто й ми мали б підключитися до цього ритму, що я й учинив, Лариса ж вела себе незграбно і на неї налітали й штовхали все частіше.
— Вони що тут, усі малахольні? — спитала вона, коли ми вже стали на платформі.
Але я на це часу відповідати не мав, бо підійшов поїзд і нас штовхнули всередину. Я протиснувся до схеми метро, щоб роздивитися, куди нам їхати, а Ларису від мене від-тисли — я побачив її невдоволену й насуплену мармизу, хоч в Києві ми також потрапляли в набитий людьми транспорт, на що вона реагувала інакше. Я ж до неї не поспішав, а вивчав схему метро, отож Магомет пішов до гори — протислася до мене.
— Хочеш, щоб я загубилася? — спитала вона сердито.— Не покидай мене.
— О, не бійся,— сказав я трохи в'їдливо.— Я ж приставлений супроводжувати тебе.
— Ну да,— сказала Лариса.— Для того я тебе і взяла.
— Згоден,— мовив я.— Отже тримайся мене і не відставай!
Скинула бровами, але промовчала, лише засопла. Щодо цього я більше з нею клопоту не мав: знічена й зніяковіла, вона не відставала від мене ані на крок. Ми щасливо дісталися вокзалу, перереєстрували квитки, здали до камери схову валізки, щоб з ними не тягатися, і присіли на вокзальні стільці порадитися: поїзд відходив аж увечері і перед нами був цілий день у незнайомому місці.
— Що робитимемо? — спитав я.
— Не знаю,— знічено сказала Лариса.— Тут таке все чуже!..
— І правильно,— мовив я.— Бо тут чужа земля і чужий народ. А ми — туристи. Отже розкривай очі і ковтай враження. Хочеш побачити Красну площу, мавзолей, Кремль і всі офіційні красоти?
— Ну да,— сказала Лариса.— Все одно треба щось робити.
Я вийняв записничка й почав вивчати свої записи — були там інструкції Степана Вітличного.
— Ходім,— сказав я і героїчно повів її в метро.
Ми щасливо дісталися Красної площі, але ні Кремль, ні мавзолей, ні церква Василя Блаженного, ні цар-гармата, ані цар-дзвін, ні церква в Кремлі і таке подібне в Лариси захоплення не викликали: дивилася на все це порожніми очима. Зате сильно зацікавив її ЦУМ, і вона відразу ж потягла мене туди. Тут ролі наші помінялися: вела мене вона, а не я її, і мені вже треба було дбати, щоб не загубитися. Отож ми лазили по магазинах першого й другого ярусів, де я відчував невимовну нудьгу й оспалість; Лариса ж розглядала все з пожадністю, щось питала, просила показати, і я мав щастя почути і її хвалену російську мову, говорила вона тим жахливим язичієм, що його вживають житомирські міщани з центру міста із єврейським протяглим прононсом. Людей тут товклося безліч, але тут вони Ларису не пригнічували, хоч пригнічували мене.
— Тут не те, що в нас,— сказала вона, і коли ми висмикнулися із чергового склепу, вже мала в сітці кілька загорнутих пакуночків.— Можна, ми тут ще трохи полазимо? Маю, принаймні, купити подарунки батькам і Лялі, щоб не жаліли, що відпустили мене сюди.
Я не зовсім зрозумів, чому і Ляля відносилася до тих, що пускали її сюди, але вирішив не бути дріб'язковим. На щоках у Лариси цвіли рум'янці, і я подумав, що в цьому місті вона акліматизувалася б швидше за мене. Запропонував компроміс: поблукаю по площі й покурю, а вона тим часом справиться.
— Але тоді я поспішатиму, бо знатиму, що ти чекаєш... Ні, ходи зі мною!
Був однак ситий отими кофточками-моф-точками, шапками, жіночою білизною, біжутерією, подарунками, спідницями, піджаками, посудом, електро— і радіотоварами — безліччю усякого мотлоху й непотребу.
— А тобі нічого не треба батькові й матері? — спитала вона.
— Батьки мої не знають, що я сюди поїхав,— мовив я.
— А друзям?
— Друзям моїм байдуже до цієї трахо-мудії. Коли б яка книжка... Хіба що одній дівчині.
Лариса кинула на мене не поглядом — блискавкою.
— Ну, твоїй дівчині я нічого купувати не буду.
— Але ж чому, Ларисо? — наївно спитав я, із задоволення розігруючи цю сценку, адже ніякої дівчини в мене наразі не було.
— Бо не буду! — труснула вона головою.— Купуй сам!
Зрештою, ми домовилися. Я піду в гастроном при ЦУМ-і, куплю там припасів, бо навряд, чи там, куди їдемо, щось дістанемо, потім вийду на площу й гулятиму, поки вона вправиться. Про купівлю чогось "моїй дівчині" мови вже не було.
Чекати мені випало досить довго. Навіть замерз, бо погода в Москві була жахнюча: волога, їдка, пролітав часом сніг, а в ногах весь час траплялися сірі калюжі. Я топтав площу, обходив калюжі, пускав на обличчя холодний дим і нервово поглядав на те місце, де мала б з'явитися Лариса. Вона з'явилася з напханою сіткою, із цілком урочистою й задоволеною фізіономією і з чудовими рум'янчиками на щоках.
— Знай мою добрість,— сказала вона.— Купила подарунка й твоїй дівчині, тільки гроші мені повернеш.
— Скільки? — спитав я.
— Тридцять карбованців.
Вийняв гаманця й відрахував гроші. Лариса спокійно переклала їх до себе. Сітку довелося тягти мені, вона просто мені її простягла.
— А не цікавишся, що я купила? — спитала трохи ображено.
— Ні,— сказав, я спокійно.— Бо те, що ти купила, мій подарунок тобі.
— Але я не твоя дівчина! — вигукнула вона.
— Ну, то була моя,— сказав я.— Яка різниця!
— Різниця велика,— в Лариси аж рум'янці поблякли.— І я не можу прийняти від тебе подарунка.
— Чому? — спокійно спитав я.— Хіба тобі неприємно буде мати спомин про нашу спільну мандрівку?
— Але я не твоя дівчина! — вперто сказала Лариса.
— Згоден,— мовив я.— Вибачаюсь!
— Отак ліпше,— зітхнула Лариса.— А не хочеш знати, що мені подарував?
— Якусь ляльку,— мовив я.
— Точно. А звідки знаєш?
— Знаю тебе,— мовив я.
Це, здається, Ларисі не вельми сподобалося: воліла, щоб я її не знав, але змовчала. Мені було холодно, і я втомився ходити, не присідаючи, час уже дотягував до обіду, і ми зайшли в якусь їдальню, де пахло немитим посудом, кислою капустою і мокрою тирсою, якою було засипано підлогу. Черга виявилася чималенька, але ми вирішили стояти, бо часу мали вдосталь. Страва була жахлива — кисла, картопля — з чорними плямками, юшка — невиразної барви бовтанка. Ні, все-таки бути бездомним, навіть у такому великому місті, не з приємних речей.
— Ти що, змерз? — раптом виявила до мене увагу Лариса.— Треба було від мене не тікати.
— Тікав не від тебе,— сказав я,— а від моря мотлоху й непотребу.
— Ти як старий буркутун,— мовила Лариса.— Там добрі й пожиточні речі.
Сперечатися я не мав сили та й потреби не було.
— Подзвонимо тим Далям? — спитав я.
— Це твої знайомі, не мої.
— Подзвонимо,— сказав я,— бо скоро розлізуся на шматки.
— А я нічо! — мовила Лариса.— По-моєму, вже тут приживаюся. Магазини тут хороші.
Ми вийшли, і я знайшов телефонну будку. Відповів мені низький приємний жіночий голос..