Худий, неголений, в чорній від поту гімнастьорці, він був схожий на солдата, який щойно повернувся з атаки.
— Спасибі за честь,— глухо сказав він.— Я не вмію говорити до ладу, та й ніколи нам… За добрі слова, що сказали про мене, спасибі, але не мені їх треба говорити. За те, що наші трактористи стали і комбайнерами, і що працюють по дві зміни, я хочу подякувати Гайворонові, Максимові і Петрові Бондарю. І ще скажу вам, що поки є у нас в артілі отакі хлопці, то діло буде… А на ці гроші, які нам у премію дають, дуже я просив би вас, товаришу Бунчук, щоб скатів до машин купили та ланцюгів до комбайна, бо рвуться, чорти б їх забрали, а у Мирона вже руки поопухали, клепаючи те залізо… По машинах, хлопці!
Коляда хотів зупинити механізаторів, але вони розійшлись.
Увечері Іван Лісняк привіз на поле обласну газету. "Комбайнери Сосонки — гвардійці жнив!" — впадав у вічі величезний заголовок.
А під ним: "У наступі за врожай — комуністи бригади Ничипора Снопа! Платон Гайворон штурмує рекорди!" А вже потім ішла стаття Олега Диньки, в якій описувалось не лише по скільки гектарів скошують Гайворон, Максим і Юхим, а й що вони думають, коли працюють. Динька стверджував, що Платон, сівши за кермо комбайна, подумав: "…На те й рекорди, щоб їх бити, перемагати труднощі і вести за собою трудівників полів…" Платон прочитав і посміхнувся. А Максим Мазур був настроєний агресивно:
— Ой і попадеться мені цей Динька! Бачите, що написав: "Коли Максим Мазур виконав першу норму і йому про це сказав бригадир тов. Сніп, то йому захотілось співати…" А я ж не співати, а спати так хотів, що очі злипались, бо ж цілу ніч орав…
Олег Динька, набивши кишені газетами, ходив з бригади в бригаду і дарував свою статтю. Пізно ввечері, коли всі зібрались у стані, щоб поспати годину-другу перед змінами, Олег прочитав уголос газету і пообіцяв написати ще одну статтю.
— Напиши ще раз, що я хотів співати, то я тобі руки поодбиваю,— пообіцяв Максим.— Сидить у сільраді, в холодочку, і знає, що я думаю, хіромант!
— Та я цього не писав, хлопці,— клявся Динька.— Це там додали для такої, значить, лірики, аби було видно, що на комбайнах не дуби сосонські сидять, а живі люди.
— Ти, Динько, краще подбай, щоб машини швидше розвантажували,— сказав Платон,— а то я сьогодні два бункери зерна на землю висипав… Не дочекаєшся їх.
— Ти, Олег, не дуже там розписуй, а ви менше читайте, коли вас хвалять,— промовив Ничипір Іванович.— Я вас похвалю сам, нікого не забуду, а як впораємось з роботою, то люди скажуть…
— Ви не тих хвалите, Ничипоре Івановичу,— підсів до хлопців Платон.
— Що? Я кожному ціну знаю… Може, тебе не дохвалив?
— Про мене можна було й не говорити… У мене комбайн новий, на ньому й Васько мій норму дасть, а Юхим коробкою хліб збирає, просто дивуюсь, як вона не розсиплеться.
— Ні, у мене комбайн, як ракета, тільки ланцюги рвуться часто,— сказав Юхим.
— І Юхима похвалю, як заслужить. Йому ще в пір'я треба вбратись… Усі ви для мене, як сини… Оце восени подам у відставку і піду на пасіку або сторожем у городню бригаду до Михея.
— Рано ще у відставку, Ничипоре Івановичу,— подає голос Максим.
— Ні, пора. Ви й без мене справитесь. Кожен з вас бригадиром може бути. Куди мені до вас — молодих, освічених? Дай-но, сину, фуфайку, бо щось холодить…
Юхим накинув на худі батькові плечі фуфайку.
— Ти, батьку, додому пішов би та поспав би в теплі.
— Ні, я вже з вами до кінця буду… Не можна нам зараз спати,— говорив, ніби вголос думав, Ничипір Сніп.— Усе на наші плечі лягає, і слава богу… Хочу дожити, щоб побачити, як усе робитимуть на полях сосонських машини. Серпи пережив, коси і ціпи пережив, і ще хочу кляту сапу пережити… Такий сум огортає мене, коли бачу, як ото жінки та дівчата повзають на колінах, прориваючи буряки, кукурудзу… Хай і вам сумно буде, поки бачитимете оце… Для жінок і дівчат робота повинна бути красивою, а не тяжкою… Хай би городину збирали, яблука в садках. І ще люблю, як ото жінки сіно громадять та копиці складають. І пісня над лугом…
Хлопці вже й поснули, а Ничипір Сніп усе сидів та думав.
Данило Вигін своїми коненятами привіз з села хліб і молоко, а згодом з'явилась і Мотря Славчукова. Ото як зварила весною перший обід для трактористів, то так і залишилася по цей день куховаркою в бригаді.
Швидко приготувала вечерю і заходилась будити хлопців:
— Вставайте, соколики, бо вже й місяць скоро зійде. Поморилися, бідолашні… Я вас молочком почастую і меду принесла. Хіба добудишся? — шукала співчуття в Ничипора Івановича.
— По-солдатськи треба,— сказав Сніп і голосно крикнув: — Підйом!
Хлопці посхоплювалися, кинулись до вмивальників. Нашвидкоруч пили молоко і розходились по полях.
Опівночі Макар Підігрітий привіз у бригаду Мирона з ланцюгами, з якимись трибками, коліщатами та колінчастими валами,— все, що за день Мазур встиг відремонтувати зі своїми помічниками в кузні та в майстерні. Ничипір Сніп мало не танцював з радості, побачивши таке багатство:
— Мироне, тебе розцілувати мало. Спасибі ж тобі! Це ж нам днів на три запасу буде.
— Ой, не загадуй, Ничипоре, бо твої хлопці скоро їм дадуть раду… Не приспособлені ці комбайни для такого навантаження.
— Знаю, Мироне, знаю, але ж час дорогий.
— Та ще й слава,— усміхнувся Мазур.— Як доскочиш, Ничипоре, до Героя, то хоч "драстуй" кажи… Ні, молодці, молодці… Тільки ти мого Максима там не дуже наперед висувай, бо закопилить губу і пропаде, як той казав, діло. Ось Макар каже, що завтра з області чоловік п'ять приїде…
— Чого? — насторожився Сніп.
— Та кореспонденти… Досвід будуть ваш описувати,— пояснив Макар.— Бунчук подзвонив, щоб лозунги почіпляли і в конторі меблі нові поставили, то Коляда по селі ходить та збирає дивани і шафи… Я кажу йому: хіба вони на шафи приїдуть дивитись?. А він своє: мені вказаніє дано. Мостового бачив — привіт передавав і просив хлопців поздоровити.
— Щось давно не приїжджав Олександр Іванович, то через день-два та й з'явиться, а це забув,— ніби скаржився Мазур.
— Скажу вам по секрету,— притишив голос Макар,— що зараз у районі діла заварюються… Комісія з обкому має приїхати.
— Яка?
— Чого?
— Коляда оце мені розказав, що Мостовий, після того бюро, як Гайворонові догану винесли, написав листа на ім'я першого секретаря обкому про антипартійні дії Бунчука…
— Ти диви…
— Про що ж він написав?
— Коляда каже, що Бунчук натякнув йому, ніби в районі не внесено у державну звітність майже тисячу гектарів кукурудзи і п'ятсот — буряків… А Мостовий організував у селах комсомольців, і вони переміряли площі. Деякі голови колгоспів написали заяви, що це вони зробили за наказом Бунчука…
— Так, як і наш Коляда…
— Отож тепер і Коляда забігав,— сказав Підігрітий.— Прийшов до мене радитись, що йому говорити, як викличуть.
— Видно, справи в нього невеселі, якщо до тебе прийшов совіту питати,— промовив Мазур.— Хай би в Бунчука запитав.
— Коляда чує, що смаленим пахне. Він не тільки від Бунчука, а й від батька рідного відхреститься,— перебив Сніп.— Що ж ти йому сказав, Макаре?
— Сказав, що брехнею і світ пройдеш, та назад не вернешся…
— Діла-а…
*
Кореспонденти приїхали в Сосонку двома машинами. Коляда запрошував гостей у контору, встелену килимами та забиту диванами і шафами, але вони й на поріг не ступили.
— Везіть нас у бригади.
— Познайомте з Ничипором Снопом.
— Гайворон одружений?
— Скільки років ви головуєте?
— У яких частинах служив Сніп?
— Юхим Сніп — це батько чи син?
— Коли ви закінчите жнива?
Запитання сипались з усіх боків, і Коляда ледве встигав на них відповідати. А далі було так, як всюди, куди з'їжджається більше двох газетярів. Репортери записували на плівку виступи комбайнерів і вимагали абсолютної тиші. Поважні нарисовці прагнули заволодіти ними для найінтимніших бесід, а фотокореспонденти кричали, щоб комбайнери залишались на місцях…
До самого вечора чекали на гостей з області накриті столи в затишній Маланчиній хаті. Поговоривши з комбайнерами, кореспонденти розбрелись по всіх бригадах і по селу. Їх бачили в городній бригаді Михея Кожухаря, в школі вони вели бесіди з Никодимом Динькою, потім один з них потрапив на конюшню до Сави Чемериса, а фоторепортер наче прикипів до Степки…
Вони виїхали із Сосонки раптово, так, як і з'явились. Умовляв їх Семен Федорович залишитись пообідати,— відмовились.
— Мені в номер двісті рядків!
— У мене вранці передача!
— Мене через годину викличе Москва!
— Ми ще приїдемо!
Єдиною людиною, яка не зустрілась з кореспондентами, був Олег Динька, бо він весь день сидів у садку і писав статтю до газети…
З наступного дня стали з'являтись фотографії сосонських механізаторів, статті, нариси про них і радіопередачі. Потім почали приїжджати трактористи і комбайнери з інших колгоспів — по досвід.
Ничипір Сніп зустрічав їх не дуже привітно.
— Їдьте, хлопці, додому і часу не марнуйте. У нас секрет один і досвід один: не доспи, дивись, щоб машина справна була і працюй так, щоб з тебе сім потів вийшло. Така пора гаряча, а вони на екскурсію поприїжджали! Ану додому!
Хтось поскаржився на Снопа Бунчукові, і той сам приїхав втихомирювати прославленого бригадира, але Сніп не відступав:
— Я ж їм розказую, що у нас нема ніякого секрету. Хочете збирати врожай так, як ми, то, кажу, посадіть своїх комуністів на комбайни і хай виконують статут партії… У нас і діла на копійку, а крику на всю область. Зберемо хліб, з державою розрахуємось, обсіємось та буряки викопаємо комбайнами, як дасте ще хоч зо три, а тоді — ласкаво прошу: приїжджайте, і будемо хоч місяць балакати.
Після цієї розмови весь тягар слави сосонських механізаторів узяв на себе Семен Федорович Коляда. Делегації, правда, перестали їздити, але зв'язок з пресою і з усім зовнішнім світом тримав він. Прізвище його, як і колись давно, знову появилось у газетах. Коляда давав інтерв'ю і підписував статті, які писали за нього деякі газетярі. Коляда виступав на нарадах, у районі і в області, його ставили за приклад іншим. І Семен Федорович почав вірити, що все це він зробив сам.
Сосонка першою в районі виконала план хлібоздачі. Бунчук викликав до себе голову колгоспу і сказав:
— Молодець, хвалю… Добрий урожай виростив… але й про сусідів не забувай, бо в них не дуже з хлібом, а мені баланс потрібний…
— Скільки ще здати? — Коляда зрозумів з півслова.
— Ще стільки.