– Хіба в цьому щастя?.. А я заздрю тобі, Марто.
– Мені?
– Жених у тебе, казав Петро, підполковник... Красивий...
– Він не жених.
– А хто?
– Не знаю... Просто ми... дружимо.
– А казав Петро – жених... А в мене нікого нема, – зітхнула Лєра.
– А Петро?
– Покине, – приречено промовила Лєра.
– Чому?
– Так...
– Краще ти його покинь. Треба бути гордою...
– Я не можу бути гордою, – ковтала сльози Лєра. – Не можу...
– Ну й дурна.
І раптом Лєра схилилася на подушку дивана й гірко-гірко заплакала.
– Що з тобою? – перелякалася Марта. – Лєро, чого ти плачеш?
Лєра не відповіла. Виплакавшись, вона пішла у ванну і вмилася. Без фарби, Лєрине обличчя стало молоденьким, а очі немов згасли: не було вже в її погляді ні зверхності, ні вульгарності. І ходила зараз Лєра не так, як учора, а трохи Згорбившись...
– Я тобі все скажу, Марто, – Лєра, підібгавши ноги, сіла біля Марти. – Тільки ти не смійся... Розумієш, я ніде не вчуся... І тато мій не вчений... Він у нас... водопровідник... А я, а я... посилки на пошті приймаю, а він, а він... Петро думає, що я артистка..
– Навіщо ж ти придумала оце? – на здивування Лєри Марта й не посміхнулася.
– Н-не знаю... Так... Я... я з ним у парку познайомилася... на каруселі і... сказала, що я... в кон... консерваторії...
– Скажеш, що ти пожартувала, і все, – порадила Марта.
– Еге, – схлипнула Лєра, – скажу, то він мене кине... як же я буду...
Подзвонив Рибаков.
– Добре, добре, – сказала Марта і поклала трубку. – Зараз прийде.
– Ой! – Лєра поспішно встала з дивана і вийняла з сумки свої туфлі на височенних каблуках. – Де моя помада?!
Лєра побігла у ванну. Рибаков увійшов з букетиком квітів, подав Марті.
– Дякую. Я люблю троянди... Але ви краще подаруйте ці квіти Лєрі...
– Все передбачено, – Рибаков показав другий букетик. – Вам не було сумно?
– Ні, вранці до мене прийшла Лєра. Хороша вона...
– Артистка, – загадково всміхнувся Рибаков, а потім серйозно, – хороша...
– А ви з нею... дружите тому, що вона артистка?
– Марто, – нахилився Рибаков, – я вам відкрию секрет... Тільки, прошу вас, не видайте мене... Лєра... ніяка не артистка... Вона працює на пошті, посилки приймає... Живе на Холодній горі в тіснющій комунальній квартирі і...
– Батько в неї водопровідник, – докінчила Марта.
– Правильно! Розказала вам Лєра?
– А звідки ж ви дізналися?
– Цілком випадково. Купив мамі й сестрам подарунки на Восьме березня, приходжу на пошту біля театру оперети... Дивлюсь – у віконечку Лєра, сургучеві печатки ліпить на ящиках... Я тоді звідти і... вже не показуюсь на ту пошту... Хай трохи поспіває...
– Ви хороший хлопець, капітане, – сказала Марта.
З ванни випливла Лєра, жестом королеви привітала капітана й посміхнулася посмішкою Кармен з першої дії.
– Я трохи стомилася, капітане... Така складна партія...
Рибаков співчутливо похитав головою:
– Лєро, ти справді дуже втомлюєшся, в майбутньому треба міняти професію... Значить, план такий, дівчата: обідаємо, йдемо в парк, а вранці зустрічаємо Сергія. Хто за? Одноголосно.
...Сергій здалеку помітив Марту і помахав їй рукою.
– Біжи! – підштовхнула Лєра, і Марта побігла по бетонових плитах аеродрому, потім уповільнила крок і... зупинилася...
Сергій хотів обняти її, але вона, попереджаючи, простягнула йому букетик.
– Та не соромся ти, – голосно розсміявся Сергій і поцілував Марту. – Я такий радий, що ти приїхала!
– Куди поїдемо, Сергію? – спитав Рибаков, привітавшись з Кортуновим.
– До мене, в частину.
– Але мої речі в готелі, – нагадала Марта.
– А в мене в другу... зміну лекції, – сказала Лєра.
– Тоді відвезіть нас в готель, Петре, а потім Лєру, – вирішив Сергій.
Марта, поки Сергій голився в ванні, принесла з буфету сніданок і тепер чекала на нього. Зараз він увійде, і їй треба буде відповісти на його запитання. Що вона скаже йому?.
Але Сергій нічого не питав. Вони поснідали, розповідаючи одне одному новини, а потім Сергій подзвонив, щоб прислали машину.
– Збирайся, Марто.
– К-куди?
– Як куди? Чи ти не до мене приїхала? – Сергій здивовано подивився на Марту. – Завтра з тобою розпишемось і... нах Дойчланд...
– Як розпишемось?
– Підемо до нашого районного загсу – і все. Я вже домовився, коли отримав твою телеграму.
– Але я... я не збираюся заміж...
– Марто, не будь дівчиськом, – пригорнув її до себе. – Ми повинні розписатися, бо інакше тебе зі мною до Німеччини не пустять.
– До якої Німеччини?
– Мене посилають в нашу групу військ.
– Я не поїду, Сергію.
– Поїдемо! – Сергій сприйняв це як жарт і дівоче кокетство. Він обняв Марту за плечі, заглянув у вічі. – Ми з тобою так заживемо, моя маленька!
Зайшов солдат і доповів, що машина чекає. Кортунов, мабуть, змінив свій план, бо поїхали вони з Мартою не в частину, а по магазинах.
– Треба тобі дещо купити, Марто.
– У мене все є, – відмовилася вона.
Сергій не звернув уваги на це. У відділі жіночого одягу він щось сказав продавцеві, той зміряв Марту з ніг до голови і почав викладати на прилавок пальта, плаття, якісь кофти.
– Вибирай, Марто, – сказав Сергій.
– Не треба, Сергію. – Але продавець уже приміряв, розхвалював.
– Цей фасон і колір вам до лиця. Берете це плаття?.. А це?
– Усе беремо, запакуйте, – попросив Сергій.
Марта байдуже спостерігала за цією сценою, повторюючи своє: "Мені не треба". Та Сергій і слухати не хотів.
– Зрештою, я можу зробити тобі подарунок?
У готелі Сергій розгорнув пакунки.
– Ти хоч подивися, – жартуючи, кидав Марті плаття. – Подобається? Та що з тобою? Ось приміряй оце.
Марта підібрала з підлоги плаття і кофти, поклала на ліжко.
– Все буде добре, Марто, – Сергій міцно обняв дівчину. – Чого ти така? Ні, не вирвешся! Ні... Я стільки чекав на цю зустріч...
– Відпусти, Сергію, чуєш? – Марта пручалася, в його міцних руках. – Відпус...
Вона й незчулася, як опинилася на ліжку. Сергій нахилився над нею, шепочучи якісь слова. Мідний блискучий гудзик кітеля вп'явся в її груди. Марта сповзла на підлогу і нічого не бачила, крім мідного гудзика...
– Не чіпай! – крикнула Марта, і Сергій злякано відсахнувся.
Марта, обсмикнувши спідницю, відбігла до вікна.
Сергій якось роблено засміявся:
– Чого ти така, Марто?.. Ми ж будемо з тобою... Я... ну, ти не ображайся...
– Не підходь!
– Досить тобі! – Сергій ступив крок до неї.
В одну мить Марта, взявшись за раму, опинилася на підвіконні:
– Якщо зачепиш – стрибну з вікна.
Горіли Мартині очі, роздувалися тонкі ніздрі. Сергій зрозумів, що вона не жартувала.
– Знав би – парашута привіз. – Сергій закурив і відійшов до дверей. – Злазь.
Марта зіскочила з підвіконня.
– Я не розумію цієї комедії, Марто, – після мовчання промовив Сергій. – Ти приїхала до мене чи... на екскурсію?
– Я– Я не знаю, чого приїхала, – куталася в шовкову штору Марта.
– Здається, ясно чого... Ми повинні одружитися і... їхати. Дивно, – знизав плечима Кортунов, – ми стільки говорили про це і раптом... чортівня якась. Ти скажи: вийдеш заміж за мене чи ні? Я мушу знати, а не блукати в трьох соснах... Ми дорослі люди. Я люблю тебе і...
– Я не можу вийти за тебе заміж, Сергію...
– Чому?
– Бо я не люблю тебе... Ти мені подобаєшся, але я... не люблю...
– Спасибі за відвертість.
– Ти не гнівайся, Серьожо, на мене... Я інакше не можу... Як ми будемо жити, якщо... я думатиму не про тебе, а...
– ...про Запорожного, так? – Недокурок полетів у куток. – Але чого ж ти приїхала, щоб похизуватися переді мною своїми чеснотами?
– Я не знаю, як мені жити... Наче мене загнали в якусь кам'яну... кошару і я не можу вийти з неї і... тоді я вирішила поїхати... Думала, що все забуду, коли побачу тебе... Але я нічого не забула, і те, минуле, тримає мене... Ти хороший, Серьожо, і я хочу бути чесною перед тобою і перед собою теж...
– Що ж мені – знову чекати, Марто?
– Не чекай...
А що ж буде з тобою, як ти житимеш?
– Не знаю...
– Ти повинна подумати про себе. У нього сім'я, син, дружина...
– Ну то й що?
– Як що? Він же не залишить їх?
– Ні.
– А тебе він любить?
– Не знаю...
– Марто, ти все це вигадала. Запорожний давно тебе забув...
– Ну то й що? Я не забула.
– Ти – божевільна. Якби він любив тебе, то не одружився б з Яриною. Невже ти не. можеш збагнути цієї істини? – переконував Сергій.
– Я все розумію, але... ти не розумієш, Сергію... Я люблю його.
– І все? – посміхнувся Кортунов.
– І все...
Сергій поклав у чемодан піжаму й бритву.
– Гаразд. Я поїду. А ти, Марто, подумай. Ось тобі мій телефон. – Кортунов на аркушику з блокнота написав пароль і номер. – Якщо... передумаєш – подзвони вранці... Я дуже хочу, щоб ти подзвонила, Марто. – Сергій потиснув їй руку. – Я люблю тебе... Ми могли б бути щасливими з тобою... Якщо ж не подзвониш, то... ще буде... крім тебе, одна нещасна людина на світі... Ех, Марто, Марто...
...Лєра прибігла пізно ввечері:
Боялася,,що не застану вас. З роботи відпросила ся... Ой, які плаття?! Це ти купила? Можна, я приміряю... Як на мене пошите... О боже!.. А де Сергій?
– Поїхав.
– Без тебе?
– Умгу.
– А ти чому не поїхала?
– Так...
– А коли будете розписуватися?
– Ніколи...
– Що?! От дурна, боже, яка дурна! Посварилися?
– Ні... Я колись тобі розкажу, Лєро... Слухай, у вас на роботу можна влаштуватися?
– На пошту? – закліпала нафарбованими віями Лєра. – Хоч сьогодні. Беруть з руками й ногами.
– Влаштуєш?
– Звичайно... І це гарне платтячко...
– А за скільки квартиру можна найняти? – запитала Марта.
– Я не знаю... А ти житимеш у нас.
– То давай поїдемо, Лєро.
– Зараз? Ну, давай! Речі складати... Батько в мене хороший... Тимоша... В получку, правда, п'є і... трохи лається з мамою... Ми, коли він вип'є, будемо ходити в кіно, поки повернемося, то він уже буде пробачатися перед мамою... Все забрала, нічого не забула?
...Вранці в Мартиному номері розривався телефон. Огрядна прибиральниця нарешті підняла трубку:
– Ну?
– Марто! Марто, дорога моя...
– Я тобі не Марта! – відрізала прибиральниця. – Кого треба?.. Так, це сорок восьмий номер... Виїхала ще вчора... Нічого не залишила... Ні, почекай, записка на столі лежить... Зараз прочитаю. Слухаєш? Написано: "014, Беркут, додатковий 16–19, Кортунов". Всьо...
* * *
"Начальнику Ольвіопільського райвідділу
міліції капітану Осадчому М.К.
від дільничного міліціонера М.Магура
Рапорт.
Цим доповідаю, що в зв'язку з одруженням з Настунею прошу надати мені триденну відпустку для весілля.