Це й справді так, але ж скільки можна зловживати терпінням людей, спекулювати на найсвітліших почуттях? Яценюк і його господарі, вочевидь, прекрасно розуміють, що протягом найближчих року-два можуть надовго вбити у людей віру в демократичні цінності, за які громада стояла на Майдані. За цей час визріє соціальний ґрунт для повернення команди Януковича. А тому, виходить, ці так звані реформи на руку... Москві? Але ж подібне вже було в нашій новітній історії. Скільки ж можна наступати на одні й ті ж граблі?
Захід, який мав би розуміти, що на території України відбувається змагання двох світів, і зробити все, аби переміг цивілізований, практично кинув нашу країну напризволяще. Санкції не зупинили агресора, про списання наших боргів навіть не йдеться, про новий план Маршалла теж ніхто не заїкається. Тож виникає закономірне запитання: це розумова недолугість чи змова, аби повернути нас у московське стійло?
Ідеологія української єдності
До якої сфери суспільних наук належить проблема соборності України? Історичної, політологічної, філософської, соціологічної, географічної, правової, економічної? Мабуть, до всіх разом. Себто складнішої й багатограннішої проблеми годі й шукати. На жаль, за останні триста п'ятдесят років українці так і не зуміли її розв'язати, а зараз узагалі загострили до краю, до крові. І лежить ця проблема, ніби величезна каменюка на дорозі нашої нації. І поки не знайдемо духовних, інтелектуальних, фізичних сил, аби прибрати цю перешкоду, не бути нам серед розвинених націй світу.Без холопа і пана...
Соборність — поняття, швидше, духовне, ніж територіальне. Російський християнський філософ ХІХ століття Хом'яков визначав соборність як багатоманітність, зібрану силою любові у вільну органічну єдність. Не треба забувати, що корінь цього слова — "собор" — означає духовну спільність територіальної общини, яку об'єднує віра в Бога. Звідси висновок — соборність будь-якої держави тримається на національній ідеї, спільності духовних інтересів усієї громади. Явище соборності не раз виникало протягом української історії. Воно то спалахувало, то знов згасало. Україна-Русь протягом тривалого періоду була соборною в часи князівства Володимира Великого, Ярослава Мудрого. Потім унаслідок князівських міжусобиць єдність руського народу надовго (на кілька віків) була втрачена. Русь занепала, а її землі були віддані на поталу різним зайдам. У середині XVII століття населення більшості територій тодішньої України згуртував Богдан Хмельницький, знайшовши дуже вдалу формулу єдності, яка ґрунтувалася не лише на національних та релігійних засадах, а й на соціальних. На прапорах українського визвольного війська було написано: "За Україну без холопа і пана!". Наші прапрапрадіди билися не лише за свою державу, а й за рівність, соціальну справедливість, за віру й предковічні українські звичаї.
1657 року гетьман передчасно помер. Гідної заміни йому не знайшлося. Замість польських панів на селянських шиях усілися свої, доморощені. Простий люд, чиїм горбом здобувалися всі перемоги, ремствував, мовляв,за що ж воювали? А Московія тим часом не дрімала: роздавала привілеї та землі козацькій старшині, формуючи п'яту колону всередині українства. Вочевидь, уже тоді вона мала намір переглянути Переяславську угоду на свою користь. Ідея, яка єднала українців під час визвольної війни, потонула в розкошах одних і бідності інших, а також у заздрощах, чварах, продажності. Від ефекту соборності не залишилося й сліду. В цих умовах гетьман Іван Виговський став розвертати вектор міжнародної політики у бік Заходу. 1657 року він укладає угоду про військовий союз із шведами, а 1658-го — Гадяцьку угоду з поляками. Але ці пакти не підтримала частина козацької старшини та населення тодішньої України. Спалахнула громадянська війна, яка й призвела до Великої Руїни. Спроба Івана Мазепи з допомогою шведів повернути своїй батьківщині державність провалилася саме через розбрід в нашому таборі. У Полтавській битві українці знову билися один проти одного. Питання, з ким бути — із Заходом чи з Росією, — перетворилося для України на вічне прокляття. Тільки-но воно поставало, відразу виникав суспільний розкол. Як розв'язати цю дилему? Дехто пропонує її взагалі уникати, не вступаючи поки що в жодні інтеграційні структури, оскільки, мовляв, живемо на геополітичній межі між Заходом і Сходом і хто пересуне цю межу, той одержить кілком по голові від сусіда. Але біда у тому, що той сусід і сам хоче її пересунути на свою користь із допомогою Митного союзу чи танків і "Градів"...
Акт про злуку
Близько 300 років довелося чекати українцям нового сплеску національної самосвідомості. Його готували наші світочі Тарас Шевченко, Іван Франко, Леся Українка, Михайло Грушевський та багато інших просвітителів. Завдяки їм національна ідея розвивалася, набирала сили і зрештою реалізувалася під час народно-демократичної революції 1917-1920 років. 22 січня 1919-го на Софійському майдані в Києві було проголошено Акт злуки Української Народної Республіки і Західноукраїнської Народної республіки. Він містив такі врочисті слова: "Віднині зливаються в одно віками відділені одна від одної частини України — Галичина, Буковина, Закарпаття і Придніпрянська Україна — в одну Велику Україну. Сповнилися відвічні мрії, для яких жили й за які вмирали найкращі сини України. Віднині є тільки одна незалежна Українська Народна Республіка. Віднині український народ, звільнений могутнім поривом своїх власних сил, має змогу об'єднати всі зусилля своїх синів для створення нероздільної незалежної Української Держави на добро і щастя українського народу".Більшість істориків одностайно відзначає, що цей документ мав декларативний, символічний характер і аж ніяк не відповідав реальній ситуації в країні. Державний потенціал тоді був розпорошений між багатьма політичними силами. Гетьманська держава боролася за владу з УНР. Директорія не могла дати ради сотням повстанських армій, кожна з яких мала своє бачення реалізації національної ідеї. Акт про злуку був, висловлюючись сучасною мовою, красивим піар-ходом, розрахованим на те, аби вдихнути силу у згасаючий вогонь української революції і сконсолідувати суспільство. Не судилося. Явища соборності, незважаючи на акт, в ті роки так і не виникло. Аж ніяк не можна назвати соборною державу, яка не змогла захистити свою незалежність, хоча під прапорами отаманів налічувалося близько мільйона багнетів.
Парадокси історії
Як сказано вище, соборність території і народу досягається завдяки спільній національній ідеї. Віками українці мріяли про єдність своїх земель, проте, як не дивно, об'єднав їх 1939 року найзаклятіший ворог українського народу — Сталін. Парадокс історії. Ясна річ, "вождь народів" робив це не для України, а для розширення радянської імперії та поширення комуністичних ідей на захід. Єдність України служила ширмою для імперіалістичних планів СРСР. Чи виникло у вересні 1939 року явище соборності? Маємо чимало свідчень, що цій події раділи і західні, і східні українці. Цілком імовірно, що тоді у зомбованій комуністичною ідеологією Україні відбувся тимчасовий сплеск національної гордості(он, мовляв, які ми великі за територією і населенням — майже як Франція), але він розтанув у репресіях і бідах, що принесла Друга світова війна. Сталін діяв із далеким прицілом. Об'єднав наші землі географічно, але робив все, щоб роз'єднати їх духовно: розсівав наших братів безмежними просторами СРСР, а Україну заселяв росіянами, створюючи у промислових регіонах суто радянські (пролетарські), себто безнаціональні, зони. Він робив те, що мав робити, згідно зі своїм статусом, — зцементовував комуністичну імперію. Але в дечому вождь і прорахувався: цілісність території відбилася у свідомості українців і як фактор національної гордості. Перегортаємо сторінки історії: 1950-ті, 1960-ті, 1970-ті, 1980-ті... Нібито нічого цікавого для нашої теми. Українці в цей період загоювали рани, заподіяні Другою світовою війною, перебиралися із землянок у просторі будинки, садили сади, вирощували врожаї, народжували дітей і не забували, хто вони є. Кажуть, що вони не мали об'єднуючої національної ідеї. Брехня. Вона, та ідея, лежала глибоко у підсвідомості народу, ніби зернина в чорноземі, чекаючи слушної години, щоби прорости. Це сталося 1 грудня 1991 року. За незалежну Україну на Всеукраїнському референдумі проголосувало понад 80 відсотків населення країни. І українці, і росіяни, і греки, і болгари і десятки інших народів, і "східняки", і "західняки", і кримчаки повірили в демократичну європейську державу "без холопа і пана", в якій житиметься заможно, дихатиметься вільно. То був не лише момент народження політичної нації, яка об'єднала всі народи України, а й справжній вияв соборності українського народу. За ефектом цієї великої події радикальні націоналісти мають зрозуміти, що українська національна ідея передусім має соціальний зміст: держава і Європа — не самоціль, перша має слугувати своїм громадянам, а другу слід використовувати як один із ресурсів розвитку.