— Козак до нас приїхав!..
— Хто б же воно був? — намагався пізнати дід. — Не по знаку щось мені…
— Та ми ж вам кажемо, дідусю, що козак! — обурилась малеча, а хлопчик аж ногою тупнув.
— Невже? — засміявшись, підвівся старий. — А я думав, що татарин.
Діти зареготалися, що дід такий незнайко, й миттю покрилися в сінях, гукаючи:
— Мамо! Тату! А до нас козак приїхав.
Жбурляй сидів на лаві плечима до вікна й чистив мушкета. Він повернув голову, виглянув у віконце й придивився:
— Хто ж би такий?
— Ну, дивіться! — розсердився хлопець. — Я ж вам кажу хто!..
Орися відійшла від колиски й виглянула в друге віконечко, а діти подалися надвір.
Тим часом Сокира підійшов до воріт.
— Здорові були, батьку отамане! — скинув шлика й привітався вершник.
— Здоров, братчику, здоров! Що братчик — це бачу, а хто саме — не пізнаю.
— Не дивно, батьку, не пізнати, не бачивши ніколи… Я з нових, а звуть мене, не вам кажучи, Кривоніс Максим.
Сокира глянув мимохіть на вірлиного носа й посміхнувся. Потім відчинив ворота.
— В'їжджай, козаче, будеш гостем.
— Дякую, батьку. А син удома?
— Вдома… Та ось і він… Гість до нас, Павле, — братчик Максим Кривоніс.
— Ненадовго я до вас, панове-браття, — говорив, сідаючи коло столу, гість. — Перепочине трохи кінь, то й знов у дорогу.
— Чого так швидко? — запитав Павло.
— Треба ще до декого заїхати, а діло вельми спішне. Щоб не баритися, зараз вам і розповім про нього… Ви чули, що шляхта завзялася приборкати нас силою й уже вислала на Україну коронного Конєцпольського з численним військом?..
— Та трохи дещо чули від людей, — відповів Павло, — а чи виступив хто проти нього з наших, про те не чули нічого.
— І не могли почути, бо ще ніхто не виступав, а ми були в морськім поході. Як вернулися, то на раді січовій ухвалили, не гаючись, збирати сили, щоб десь наприкінці літа дати добру одсіч.
В цю мить розчинилися двері й у світлицю ввійшла Орися, а за нею дві наймички, несучи перед себе на великих тацях усякі напитки та наїдки. Поставивши все це на стіл, молода господиня повернулась до гостя й уклонилася промовивши:
— Лицаря сердечно вітаю.
— Моя дружина Ярина, — сказав Павло, — а це, Орисю, — лицар із Січі, Максим Кривоніс. Привіз нам гарні вісті…
Гість як підвівся, коли Орися ввійшла, та так і стояв із поширеними від подивування й захоплення очима.
— Гай-гай, молодий Жбурляю! — нарешті вигукнув у захваті. — Нелегко буде тобі коня сідлати та в далеку дорогу від'їжджати… Низенько вклоняюся тобі, красна господинько, не тільки як вірній дружині славного лицаря нашого, а також і як найкращій із нашого українського жіноцтва.
Зніяковіла Орися, засоромилася, але з милою усмішкою відказала:
— Дякую, гостю, за слова ласкаві, але… багато на нашій Україні славних лицарів, багато й жінок, що пишаються красою і вродою незвичайною… Просю ласкаво зажити хліба-солі…
— Ідуть! Ідуть! — з шумом та тупотінням влетіли до світлиці діти. — Вже йдуть!..
— Та хто? — нагнулася до них Орися.
— Бабуся татова й бабуся неньчина! — белькотав, задиханий від бігу, хлопець.
— Бабуся неньчина… — луною озивалося й дівча за хлопцем.
— Вони далеко на вгороді пололи, а ми їм сказали, що… що… що до нас запорожець приїхав отакий вусатий… — хлопець показав ручками, який саме.
— Що вони тут плещуть? — сміялася, входячи в Обеременчихою до світлиці, Василиха. — Ні, справді січовик… Доброго здоров'я, козаче… не знаю, як звати…
— Добридень, козаче, — привіталася Обеременчиха, оглянувши з підозрінням козака.
— Добридень, паніматко, — вклонився Кривоніс. — Утішаєтесь онуками?
— Тільки і нашого, козаче, — відповіла Василиха, — тільки й утіхи нашої на останці віку…
— Ви, бабусю, не знаєте, як звати, а я знаю, — знову вихопився хлопець, — Кривоніс Максим…
— І я знаю, — дівчинка й собі, — Кривоніс Максим…
— Двойко? — спитав Кривоніс.
— Ні, є ще козарлюга, — засміявся Павло, — та той поки що воює в колисці. Просю покірно випити та закусити з дороги…
— Хай ростуть здорові, — промовив гість, умощуючися за столом. — Добре, Жбурляю, дбаєш, так і треба, щоб не було переводу козацькому роду… Дай же, Боже!..
Вони підняли кубки й випили.
— Хто ж тепер за гетьмана на Січі? — питав Сокира. — Як помер славний батько Сагайдачний, а особливо, як ми, спродавшись у Каневі, переселились аж сюди, подалі від мостивих панів, то відтоді мало що й знаємо, що в козацькому війську діється.
— Кошовий тепер Жмайло, — відповів Кривоніс. — Це він і розіслав трохи не половину братчиків по Україні набирати потугу. Про вас обох ще багато не забуло на Січі, а в Каневі бачився з полковником Кригою: він і сказав мені, де ви осілися хутором.
— А він уже полковник?
— Аякже. Говорив із ним про похід проти Конєцпольського, та щось дуже хвостом крутить… Нещира душа… Ну, а ви ж як — їдете зо мною чи ні?..
— Обом — і батькові, й мені — їхати не випадає, — відповів Павло, — бо хутір лишиться без голови й переведеться ні на що. Нас же тут більше, як п'ять родин, все люди прості, не козаки: якась напасть, то й ради не дадуть собі. Поїду з тобою я, а ви, тату, зостанетесь на господарстві.
— Добре, сину, — згодився старий, — та й літа не ті… Небагато помочі з діда, хоч він і запорозький.
По обіді гість пішов на стайню трохи відпочити на сіні, а Павло почав лаштуватися в далеку дорогу. Орися, бліда, як лілея, готувала йому все, що треба з харчів та одежі, й єдиного слова докору не вихопилося з уст. Василиха помагала їй, ронила старечі сльози та, як звичайно, бурчала про себе, нарікаючи на отих "січових паливод", що від них через ціле життя зазнала так багато лиха. Обеременчиха сиділа коло немовляти й тихо плакала над колискою. Сокира бадьорився, але по тому, що старий щось часто покахикував, можна було догадатися, що коїться в душі лицарській. Тільки діти не тямилися від захвату, коли побачили батька в запорозькій одежі, при шаблі й пістолях.
Попрощалися в хаті. А на дворі, коли старий відчинив ворота, Орися зойкнула підстреленою пташкою й побігла вслід за козаками. Павло нахилися з коня, легенько підняв до себе, пригорнув іще раз міцно й довго поцілував.
— Прощай, люба, — сказав і пустив на землю. — Бережи дітей, а я не забарюся.
Восени почули й на хуторі, що з давніх-давен приспана воля українська почала прокидатись і пробувати сили в жорстоких кривавих герцях. Не раз її приборкувала й топила в червонім морі ворожа міць, не раз Павло вертався додому, спочивав і знову сідлав свого бахмата, щоб пробити мур в походах Жмайла, Трясила, Сулими, Павлюка, Остряниці й Гуні, й дочекався-таки, вже хоч і пристарим, великої всенародної бурі, знятої його побратимом Хмелем. У цій бурі знайшов собі наш славний лицар тую почесну смерть у бою, що її так прагне серце справжнього лицаря.
Та про це іншим разом.
Горні Черношіце, 9.ХІІ.1934
[1] Paeonia tennifolia L. (Прим. автора).
[2] Базар біля Січі.
[3] Черепаха.