А навкруги свіжо, невинно, так ніби волошки, маки і все, все зненацька відчуло молодість і засміялось дзвінким радісним сміхом.
Другого дня ранком Матвій квапиться обійти поле і поглянути на те, що полишили вчорашні веремії неба. Гей! гей! Усмішка широка сама напинає уста. Роса дзвенить... "А пшениця, різалма, таки вилягла. Казав не давати гною... Кілька кіп полеглиці буде..." — міркує. А жито муром стоїть, лиш дещо вклонилося сходові, по котрому вже гарцює свавільне сонце ранку.
Зітхає широко, легко. М'язи курчаться, мов у молодого. Ноги несуть самі довгою, росяною межею — вздовж, впоперек і назад вздовж.
Чудесно! Рости, рости! Клуню клав не для грашків. Вміститься живого золота досить. Ось тільки стріху пошиє, та дещо нових делів з осичини наколе, та подилює, бодай від "фронту"... Хай хоч від дороги вигляд пристойний прийме... А збіжжя увійде до неї... То, що увійде, то увійде...
II
Прийшла цього гарного літа війна. Шлях від Крем'янця до Шумська не битий, але широкий. Від Матвієвого хутора пішов він просто полями на схід і врізався в саму гущу Жолобецького лісу.
Одного ранку виїхав звідти козацький полк. Коні гиржать, списи відблискують у сонці, шаблі бряжчать. Курява від комонників товстою ковдрою криє стерні і півкопи наліво. Люди там, жінки з пишними грудьми, підтиканими спідницями, позакачуваними рукавами, діти-пастушки, старе й мале збіглось до шляху.
Коні ритмічно помахують головами, пирхають... Спітнілі їх груди виграють вальками вип'ятих м'язів. Копита м'яко топчуть шлях і збивають куряву.
Вершники бадьорі й веселі. Гору кучерів над лівим ухом криє напнутим дашком круглий кашкет, який дивом дивним тримається потилиці. Через груди навхрест рушниця, шабля і "патронташ": Ширізні штани з червоними лампасами.
— Дальоко єщо австрієць?
— О, далеко! Там,— махали люди рукою...
— Їй, красотка!.. Пайдьом с намі!.. На нємца!.. Дівчина закриває хвартушком очі.
— Йдіть самі... Хіба вас мало?..
О, немало, їдуть — лава за лавою — міцногруді, усміхнені. І де ті коні плекалися, яка земля їх викормила? Боже, яка та, мабуть, велична земля!
Додому верталися люди поспіхом. Хтось засапаний, без кашкета, побіг полями.
— На сходку! Всі на сходку! Війнааа!
"Війна, війна!" — побігло полями. На магазинському чорному зрубі приліплена широка "бамага-об'явленіє". Така сама "бамага" на церковних воротях і коло Гершка на перехресті до паркана старого Соловія тістом приліплена.
Дядьки збивають коси, кладуть серпи. У кожного вираз непевності. Вулицями, якими проїхали комонники, пішли селяни. Пішли поважні дядьки, пішли їх жінки, їх діти. Коло "шкальні" збори. Старшина читає вголос царський наказ. Дехто кашкета стягнув і цупко тримає його в задубілій від напруження, долоні.
— Так, значить, "перший разряд — червонобілєтчики" завтра раненько, з харчами на три дні, виїхати до воїнського начальника,— закінчив своїми словами старшина.
На дерманських хуторах "перворазрядчиків" усього один — зять-приймак Тараса Здорова, що оце у Великодню з Манчжурії, де служив пограничником, вернувся.
Нічого сказати — пристойний і поважний "москаль". Одяг темно-синій з зеленими нарукавниками та вильотами. Параска Тарасова ходила, мов пава, коли біля неї побрязкував острогами її довгоочікуваний...
І от на... Але, що ридала — що голосила, руки ломала і билася об землю. А він її піднімав, на руках ніс, цілував при всіх — малих і старих. Коло шкальні чекають, тримаючи у кулаках пужална, підводчики. Вози високо вимощені. Коні байдуже помахують хвостами. "Перворазрядчики" вириваються з обіймів матерей, жінок, наречених. Підводи рушають. Голосні виспіви ридань зносяться над селом.
А шляхом з Жолобецького лісу знов висунулись полки. На цей раз піхоти...
— Москалі! Москалі йдуть! — пронеслось селом. Володько, Хведот, Хведір, Їлько і все, що могло бігти, біжить назустріч "москалям".
Ва-ку'... Да ва кузніце!
Ва-ку'... Да ва кузніце...
Ва кузніце маладиє кузнєци.
Виривається з сотень уст розлогий вояцький спів. Здорові з загорілими обличчями люди. На плечах у кожного мішок — "вещевой". Через плечі навскіс згорнута калачем "шинеля" з підв'язаним до неї "котьолком". На голові кашкет з овальною трибарвною "кокардою". На поясі патронташі, лопатки, келепи, сокири. Все нове, все щойно одягнене.
Спереду їдуть баскими випасеними кіньми надуті старшини. При боці у кожного шабля, мапа і далековид.
— Ой, йой-йой! Скільки їх! — вирвалося у Володька. Передні вже на верству від лісу, а задні ще бозна-де. Йдуть, йдуть. Бряжчать котелки. Рота за ротою виступає з лісу. Пісні, жарти. Одна рота нарізує веселої. Звинний, барчистий з кирпатим носиком "москалик" вибиває спереду гопака.
— Браво-браво, Бондаренко! Дай лиха закаблукам! — підбадьорює його якийсь "прапорщик" в окулярах.
А Бондаренко вигупує тяжкими закуреними чоботиськами, виплескує в долоні. Піт з нього ллється зливою, промокла навильот "гімнастьорка", кашкет ледь тримається на злиплих пасмах волосся.
Спереду чути команду. Роти зупиняються. Відпочинок. Бондаренко відгуляв своє...
— Маладец, Бондаренко! — підходить до нього старшина.— Вот тебе руб' на водку! А как водку тєпєр черті п'ют, а чесним людям не дают, так вип'єш чаю. Понял?
— Так точно, ваш' бродь! — тягнеться Бондаренко.
— Спасіба!
— Рад стараться, ваш'бродь!..
Направо й наліво дороги стелиться по стернях вояччя. Деякі біжать далі, ген туди в долину.
— Ех, води! Дай, браток, води!
Сонце смажить навмисне. Від Матвієвого хутора бігом несуть двоє відер води. Ніби сполохана зграя зелених птахів, все зірвалося і женеться назустріч воді.
— Варатіісь! Сукіни сини! Стооой! — горлають старшини. Дехто зупинився, але інші біжать. Відра з водою тримає Катерина. Сотні рук з "баклажками" простягнулося догори.
— Води! Дай, брат, одін глаток!
— Не лєзь! Куда прьош! Нє відіш, человек упал... На голову!..
— Сукіни сини, всю разберут! Чернушка, дєвушка-красотка! Остав для меня!..
— Задушите! Назад! — гукає Катерина. Дружнім хором матюків заревіла воячня. Задні перли наперед, середні назад. Посередині, облита водою, з порожніми відрами, Катерина.
З'явилося кілька вершників на цибатих огирях. Замаяла над головами нагайка.
— Разайдіісь! Разайдіісь, сукіни дєті!..
Щасливий воячисько з розхристаними волохатими грудьми дістав повну баклажку води і, перевернувши її над головою, виливає все у широко відчинений рот. Зненацька вершник. Нагайка знялася і оперезала голову вояка. Баклажка випала з рук. На обличчі різкий знак, а вояк труснув головою, вдарив матом і здивувався.
— За что? — Хотів було змахатися.
— Марш, сволоч! Нельзя піть води! Слихал?..
Володько надзвичайно здивований таким видовищем. Так бити просто по лиці... Ні... Цього не можна зрозуміти... А той клишавий дурень нічого. Подивився зляканим сірим поглядом, витягнувся, мов стовп. Вся вода з баклажки на землю витекла.
А люди біжать зі всіх боків на "москалів" дивитися. Крик, лайка, запах поту і відпадків. Війна.
За піхотою посунула гармата. О, таких коней Володько і ніхто з його приятелів ніколи не бачив. Коні, так коні. Копито, мов баняк. Шість таких потужних звірів тягнуть гармату. Круті верчені посторонки пружно натягнуті. Велетенські колеса повільно котяться по м'якій дорозі.
Дванадцять батарей пройшло. О, як заговорять вони десь там за Почаєвом!
Пішет, пііішет цар германской,
пішет рууускому царююу...
Я Рассєею завоююую.
Сам в Расєею жіть пайду...
Виспівують гарматчики...
Отвєчааєт цар наш бєелой,
Ми Расєеї нє дадім;
Собєром ми войска много
Пайдьом нєеемца воювааать...
Ніч впала, а військо все сунуло. Сунуло, мов хмара, без кінця і краю. Де його стільки набралося? Звідки? Ціла земля, небо, дерева, все ніби змінилося. Все принишкло, заніміло. Лиш військо одно — рота за ротою, батарея за батареєю, ескадрон за ескадроном, мов залізна топлена маса, плило в пащеку заходу, над котрим розгорялась неймовірна в розмірах і барвах пожежа.
Другого дня неділя. Сонце встало, як і завжди — весело, барвно і свавільно. Військо урвало свій похід. Лиш дорога, втоптана тисячами ніг, зберігала слід особливого значення.
Матвій вигнав на поле товар, лишив там Катерину і вернувся. Зняв свою святочну одежину, кашкета зеленавого сукна з пружним сталевим обручиком всередині. Раз-два шурнув по ньому щіткою...
— Підеш до церкви? — питає Настя.— Сьогодні у нас не правиться... (Звикла якось до того, що не кожну неділю правилось у свому селі).
— Піду до Башковець. Може, почую що... Володьку! Не хоч зі мною?
Ого! Чому ні. Володько звинувся, мов опарений.
— Ось тільки трохи помию ноги, тату! — аж викрикнув.
— Ну, скорше, поки його дійдемо.
Йшли селом, опісля долиною, лугами з покошеною осоковитою травою. Йшли майже мовчки стежкою. Матвій спереду, а Володько за ним. Матвій крок, Володько два, але хіба що...
— А як ви думаєте, тату? Поб'ють наші австріяку? — питає хлопець. — Халєра така. І чого йому від нас треба...
— Може, й поб'ють... Хто наших коли побив? Чого треба? Хліба. Всі на наш хліб зазіхають. Тям це...
Село Башківці вп'ялося, мов кліщ, між двох розток долини і добігає під "казьонний" ліс. Церківця ніби забавка. Маленька, ледь визирає з патлатих лип, що оточили її навкруги. Під липами цвинтар: хрести скісні, безладно розсипалися...
Народу зійшлося досить. Служба тягнулася довго, а по службі о. Клавдій вийшов над церковні східці і заговорив:
— Милі брати і сестри во Христі! Хмара велика насувається на Руску землю. Ворог лютий, нехрист германець вже протягнув свою ненажерливу руку, щоб загарбати наше добро, нашу землю, нашу худобу, наших жінок і дітей. Люті полчища, як сарана, насуваються на нас з огнем і мечем та несуть смерть... Усьому смерть! Усьому живому — смерть і руїну. Вже опалилося небо пожежами, вже полилася вчора наша невинна кров, вже заянчали наші діти, катовані лютими заїрськими мадярами. Вже тяжка ганьба торкнулася наших дочок і сестер... Наші святині, храми батьків опоганено, опльовано. Мадярські полчища нагадують оті татарські орди, що колись, у давнину, летіли на нашу велику землю, нищили, плюндрували її, брали в брань жінок, дітей, старців, над якими творили діла сатанинські. Жінок гвалтом ганьбили, дітей били об камінь, а чоловіків нечуваними тортурами змушували до каторжної служби у своїх царствах.
Отож встаньмо дружньо всі, як один — старий і малий, каліка і здоровий, багатий і вбогий, для захисту нашої батьківщини Росії.