Вони запалили вогнища навкруг козацького табору так, що його було добре видно. Від турецьких вогнищ потягнув димок із запахом смаженого м'яса. Козаки теж дістали свої харчі: в'ялене м'ясо, сухарі, воду і теж підкріпилися. Максим обійшов козаків, які відпочивали на місцях звідки стріляли і виходили назустріч турецьким воякам, запитуючи про їх нагальні потреби. Потім присів біля Збігнева.
– Збишку, а тобі не здається, що нам треба змінити місце для табору, Турки добре пристрілялися. А щоб влучно палити по другому місцю, вони будуть змушені і гармати переставляти, і пристрілятись, а то час.
– Максиме, та й ми будемо мати роботу, знову треба окопатися, та й місце гідне підшукати.
– Місце я приглянув, ось там, ближче до скель. Тут вони нас оточили, а там то буде зробити складніше. А шлях до Хотина звідти добре прострілюється.
– Максиме вони так щільно нас обложили, що складно буде вийти із оточення.
– Складно, але можливо. Давай зберемо старшину, порадимося.
Обговоривши пропозицію Максима, вирішили що вона слушна і почали готуватися до її здійснення. Перше схоронили своїх полеглих товаришів з почестями, які могли собі дозволити. Потім коней підвели за дишла возів і одягнули упряж, склали на вози все спорядження і підготували штурмовий загін. Ближче до півночі, коли Турки змучені походом і боями з козаками, та ослаблені ситою вечерею поснули, лишивши лише вартових, а вогнища стали потроху згасати, козаки були готові до прориву облоги.
По команді Максима вози пішли в рух, розкрили проїзд для кінних козаків, і одночасно рушили. Порубавши облогу, яка закривала напрям руху козаків, табір набираючи швидкість понісся в створений прорив. Сказати, що маневр козаків застав турок зненацька, було б не зовсім вірним. Ще року не пройшло від битви під Цецорою, де гетьман Жолкевський, наслідуючи козацькі способи бою, здійснив подібний маневр. Тому і від козаків чекали чогось подібного. Протягом дня турецькі воєначальники були страшенно розлюченими, через те, що не могли здолати козаків і понесли величезні втрати. А головне нічим було виправдатися перед султаном за поразки, крім того, що козаки не вміють воювати цивілізовано, тому їх не можливо передбачити. Тепер вони мали надію, що під час руху козаки будуть більш вразливими, і як поляки будуть врешті-решт розбиті.
Зрозуміло, на перших порах козаки мали перевагу в раптовості маневру, але турки швидко оговтались і почали переслідування козаків. Вони не сподівались, що козаки так швидко стануть новим табором. А штурмувати козацький загін вночі не зважилися, знаючи що можуть наразитися на нові козацькі хитрощі і знову понесуть втрати. Тому козаки мали час розставити вози засипати їх землею і викопати нові окопи шаблями. До ранку вони зовсім мало відпочили проте добре підготувались до бою.
З самого ранку турки визначившись з облогою нового табору, підвезли гармати і гармаші побачили що позиція для обстрілу значно гірша. Якщо перший козацький табір був в низині, а гармати на підвищенні, то тепер все було навпаки. Козаки розмістили табір біля скель, які закривали табір з тилу, так що оточити його було не можливо. Крім того він знаходився на підвищенні, що дуже ускладнювало розрахунок обстрілу. Ця обставина та безприкладний героїзм козаків дали можливість, незважаючи на безперервні атаки, протриматись козакам до вечора.
Саме приклад цього кровавого бою з козаками переконав султана і його воєначальників, що в першу чергу в наступних битвах під Хотином вони повинні здолати козаків, або переманити їх на свій бік…
Під вечір козаки загону Максима Лободи зовсім знесилилися і використали майже всі набої. Їх лишилося біля тридцяти чоловік, які після двох діб проведених без сну і відпочинку, ще відбивали атаки добірних загонів Турецької армії.
-Панове-товариші! – тихо звернувся до них Максим.
– Ціною життя своїх товаришів ми з вами утримали на дві доби Турецьке військо, тепер наші брати вже в Хотині і разом з Військом Польським будуть відстоювати нашу Вітчизну і Віру християнську від Турецького поневолення. І нехай Бог допоможе їм у їх справедливій борні. Ми зробили свою справу і тепер маємо право пробитися до своїх братів або вмерти тут на березі Прута. То ж попрощаємося, і з Богом в бій, братове!
Козаки обіймалися зі словами: "Прости мене брате грішного, і я тебе прощаю брате!". Потім кожний склав молитву і мовчки вишикувались в штурмову колону. Попереду стали Збігнев з Максимом, з боків козаки, які більш вправно володіли шаблею, а в середині ті, хто краще вправлявся рушницею, розділивши залишки набоїв козаки рушили на ворога.
Турки не чекали такого зухвальства від жменьки козаків і навіть спочатку подалися в розсипну, а козаки напружуючи останні сили побігли до зарослих чагарником скель, але то була лише мить, а наступної вони всі були скручені мотуззям. Султан дав наказ взяти живцем козаків, що залишилися.
***
Тим часом Сагайдачний гадки не мав, що зовсім поруч в якихось сорока верстах стоять на смерть його названі сини, стримуючи Турецьку армію. Він вже знову гетьман Війська Запорозького, і веде військо на смертний бій з правителем всього світу і його непереможною армією. Це для всього світу непереможною. Сагайдачний її перемагав і на суші і на морі! Правду сказати, ще жодного разу не вступав в протиборство з такою величезною армією, яку цього разу повів на Річ Посполиту Турецький султан Салім ІІ, майже двісті тисяч! Але і Сагайдачний ніколи не вів за собою понад сорок тисяч війська. І в союзниках не Жолкевський, від якого козакам не дивина отримати зраду. То благородний гетьман литовський Ходкевич.
А ще веде військо найманців королевич Владислав, вони троє вже зустрічалися в союзниках при облозі Москви, але там їм не дали довести справу до перемоги комісари, вирвали її з рук. Тут під Хотином буде все по іншому! Все складалося на те, що саме так і буде. Тепер крім пораненої руки Сагайдачного турбувала постійно думка де загін Максима. Той завжди вирізнявся дисциплінованістю, і те що не прибув у зазначений термін до табору не давало покою Сагайдачному. Його міг затримати лише бій, в цьому він був впевнений. Але те, що загін Максима стоїть на смерть щоб дати можливість йому з військом пройти в табір під Хотин, що саме вони кладуть першу таку вагому цеглину в стіну його майбутньої перемоги, Сагайдачний навіть не сподівався…
Виїхавши за декілька день до цього в козацький табір він ледь не загинув, натрапивши замість козацького на турецький табір. Передові турецькі загони носилися по всій Молдавії вишукуючи і знищуючи козацькі чати, які бездумно відправив на пошуки здобичі Яків Бородавка, а тепер вони самі ставали здобиччю турків. Сагайдачний з невеликою охороною, яку йому дав Ходкевич, прийняв бій з великим турецьким загоном. Але сили були нерівні. Охорона Сагайдачного була розсіяна швидко, а він сам, лише дякуючи тому що настала ніч, зумів відірватися від погоні і дійти пораненим в руку до козацького табору під Могилевом. Боже провидіння врятувало його може лише для того, щоб не вмираюча слава перемоги над ворогом біля Хотина була назавжди пов'язана з його іменем!
Полкова старшина зустріла Сагайдачного з непідробною радістю. Полковники і сотники його полку, який налічував понад три тисячі козаків, вітали свого полковника наче роками не бачили. Власне, полк Сагайдачного, то був досить потужний загін, в який входили полки Гаркуші, Скороненка, Куліша. Зрозуміло, з полком був і Михайло Мазепа, і виконував свої функції генерального писаря, хоч під час обрання Бородавки кошовим, обрали іншого Генерального писаря Війська Запорозького. Низова голота, яка була рушійною силою при обранні Якова Бородавки кошовим, вже лишилася тої ейфорії, що панувала після кримських перемог з Бородавкою, і тепер мала велике незадоволення від його керуванням військом. Вона теж радо зустріла Сагайдачного, хоч і був він надто суворий, але з ним завше була впевненість в перемозі. Всі вже зрозуміли, що Яків Бородавка ще не доріс до підготовки і керування такими баталіями, яка тепер чекала на військо.
Полковники загону Сагайдачного повели свого отамана до місця знаходження полку. Поки Сагайдачний обмивався, переодягався і відпочивав козацька старшина в той же день підготувала козацьку Раду. Відкриття її було традиційним і до слова зразу ж запросили Сагайдачного.
Той вийшов на підготовлене підвищення і тисячі пар очей з радістю та надією, а також тривогою направили на нього свої погляди. Весь табір вже знав про пригоду, яка трапилась з ним і ледь не вартувала йому життя, було відомо про те, що Сагайдак отримав поранення в руку. Зрозуміло він ще не встиг добре відпочити, і на його обличчі з досить помітними синцями під очима проступала втома пережитих пригод. Козаки загомоніли жаліючи його, а Сагайдачний обвів поглядом козацький круг посміхнувся, і підняв знайомим рухом правицю, закликаючи до уваги. Площа в єдиному русі видихнула: "Слава!", і одразу ж змовкла, щоб не пропустити жодного слова сказаного Сагайдачним. І він впевненим рівним без напруги голосом промовив:
– Панове-товариші! Браття мої по крові! Я хочу щиро привітати вас перед початком великої битви християнського світу з військом Поганів. Вони прийшли на нашу землю щоб до самого Києва і Кремінця забрати наші землі, зруйнувати міста і поневолити народ. Така ж доля чекає й Польське королівство. Рішенням козацької Ради ви послали нас з владикою козаків, паном Курцевичем, до короля щоб він затвердив на митрополії і владицтвах посвячених патріархом. Король дав слово що полагодить релігійні справи, скасує універсали видані на православних, а також виконає обіцянки дані перед московським походом!
По козацьких лавах знову пронеслись вигуки схвалення. Сагайдачний продовжив.
– То ж, панове лицарі козацькі, наше завдання, швидким маршем йти на з'єднання з польсько-литовським військом і стати під Хотином на бій з турецьким султаном Салімом ІІ, який на нас злісний ще за пограбовані околиці Константинополя!
Коли Сагайдачний закінчив промову, поклонився козацькому кругу і зійшов з підвищення, до слова став полковник Олекса Гаркуша.
– Панове лицарі Війська Запорозького! Ми разом з вами два роки тому на заклик королевича Владислава пройшли з боями землі Ростовського і Московського князівств і виручивши королевича взяли в облогу Москву.