І вітерець з океану не приносив полегшення він був вогкий і пекучий, тільки пахнув йодом, гнилими водоростями.
Нарешті раджа розтулив вуста і тонким голосом сповістив, що коні ці припали йому до смаку і він забирає їх. Зразу ж із почту раджі вибіг кругленький чоловічок і подав руббану важкенький мішечок із золотом.
Руббан простягнув цьому чоловікові два кінських хвости.
— Це ті коні, що їх поглинуло море за сто фарсахів від Калікута…
— Ти що, руббане, невдоволений щедрістю раджі?! – спитав чоловічок, зловісно всміхаючись у тарганячі велетенські вуса.
— Я всім вдоволений і щасливий! Але кому я маю продати ці хвости?
Чоловічок сказав щось тлумачеві, той сказав раджі.
Вперше і востаннє посмішка ледь скривила точені вуста раджі. Він щось швидко проговорив.
— Тлумач сказав ці ж слова товстенькому, і той уже переказав руббану:
— Найсвітліший повелитель ласкаво дозволяє раїсу митниці купити цих прекрасних скакунів. Ти вдоволений?
— О наймудріший, найщедріший і найсвітліший повелителю, немає межі моїй радості від твоїх щедрот! Але я прошу про велику ласку! Мій корабель втратив щоглу і човен. Я прошу дозволу самому в лісі вибрати і зрубати дерева! Дуже прошу твоєї ласки!
Тлумач переклав прохання руббана.
Раджа зробив знак рукою, що він зрозумів прохання.
Довго тривала мовчанка. Всі умлівали, лише раджа був незворушний.
Нарешті він розкрив вуста:
— Тільки п'ять чоловік можуть піти в ліс. Дерево рубайте самі, а притягнуть його мої слони! – переклав тлумач і показав пальцями, що треба впасти навколішки й дякувати.
Так руббан і зробив, а за ним і вся команда. І зразу ж чорношкірі раби повернули паланкін, і раджа, ніби визолочена статуя, поплив над натовпом. А за ним слон-охоронець зі сталевим нагаєм, щоб ніхто близько не підступав. Потім посунули барабанщики і танцівниці, вигинаючись, викручуючись у стрімкому танці. Далі загупали піші списоносці й лучники. А за воїнами по чотири конюхи-ефіопи повели кожного коня. Тільки наврочений кінь не давався. Падав, вибрикував. І одним ударом копита розкроїв стегно конюху-африканцю.
Тоді до руббана, що висипав на плат монети і почав рахувати їх, підбіг вусатий товстун:
— Ти можеш щось вдіяти із цим скаженим конем?
— Ось ці двоє можуть з ним упоратись! – І руббан однією рукою показав на фарбованого слов'янина, а другою на Алі.
Товстун кинувся до слов'янина, що посадовив собі знов на плече папугу і розмовляв з ним. Папуга все повторював те саме "Курвин син!" Алі хотів спитати, що це значить, та все щось заважало.
Слов'янин показав на Алі:
— Він кращий, ніж я! Він довше був біля того коня.
– Нічого, підете удвох! – вирішив товстун. І блискавично, мигнути вони не встигли, як біля Алі стало двоє воїнів із шаблями наголо, а біля слов'янина аж шестеро.
Хлопець і слов'янин поспішили до коня – не посперечаєшся!
Алі не мав ніяких лакіток для коня. Не було й часу щось вигадати. Отож він, з гарячки, витяг недожований добрий шмат акулячого м'яса – єдине, що встиг вихопити в митників з-під рук.
Підступав до навроченого коня, простягаючи шмат солоної риби. А кінь йому назустріч,
Вхопив солону рибу і з насолодою почав гризти. Поки Алі огладжував тварину, слов'янин вихопив в одного з конюхів вуздечку і накинув на коня. Тільки спочатку не вставив вудило, звичайно.
Отак вони вдвох повели через усе місто норовистого коня.
Барабани били не дуже голосно, дудки тихо свистіли – певно, щоб не сполохати коней. Через те було добро чути дзвін срібних бубонців на ногах і на руках танцівниць.
Через весь Калікут разом з раджею, усіма його слонами й воїнами, сановниками, тлумачами та казначеями, музиками й танцівницями пройшли Алі та фарбований слов'янин. Через усі його майдани, з'єднані вулицями та кварталами різних вір, мов і ремесел.
Куди не подивить – все тут було неймовірне й цікаве. Ось корови. Ніби якісь сновиди, облізлі, мишасті й полові, горбаті й ребристі, схожі на скелети й привиди, намагалися вони зайти до храму, чи потягти щось з лавки зеленяра.
На товстенних гілках неймовірно великих дерев довгохвості, чорноморді мавпи здіймали страшенний гвалт.
На самісіньких вершках галасували зелені папуги, точнісінько такі, як папуга слов'янина.
Всі вулиці, опріч того місця, де відбувався прохід почту раджі,– все було заповнено тлумами людей.
І тут Алі побачив зовсім голих чоловіків. Вони або куняли в затінку, або сиділи на пекучому сонці й дивились перед собою безтямними очима, ворушачи вустами, мовби читаючи якусь молитву.
Срібний дзвін наповнював вулиці, де мідники й золотарі карбували, кували й лили вибагливі й дорогоцінні прикраси.
Тонкі, гострі й сильні запахи від тих всіх спецій, овочів, плодів та коренів, що лежали й висіли в лавках, чарували, паморочили голову хлопцеві. І в той же час із різних завулків напливав хвилями сморід від нечистот, бруду й сміття,
На одних городянах були білосніжні запинала, на других лише зотліле смердюче шмаття.
Алі побачив і могутніх оголених стражників, і напівзасохлі людські живі кістяки. Ці недобитки тягли поїдені хворобами руки до тих, хто був здоровіший і щасливіший за них. Та Алі не помітив за весь похід жодного руху, щоб хтось щось простягнув тим, хто благав про поміч.
Були у місті й багатющі паланкіни. Звичайно, не такі великі й поцяцьковані, як у раджі.
Алі роздивлявся, та все ж боявся сильно крутити головою. Схоплював тільки те, що траплялось просто перед очі.
Ось два пси на сходах храму завелися за якусь шкоринку. Догризають один одного, харчать в останніх судомах. А полова корова, не корова – скелет ребристий, розбороняє їх рогами, намагається розкидати у різні боки.
Он лежить, висохлий, немов мертвяк, зовсім голий старець. Підклавши під голову кулак, ворушить вустами і краєм ока споглядає грифів, що спустилися на вершок храму.
Ось, стрункіші за найгнучкішу тростину, виступають майже оголені темношкірі дівчата. На руках, на шиї яскраві прикраси із якогось насіння. Обличчя в них красивіші, ніж у красуні співачки Ніссо. А несуть вони на голові корзини з перепаленими шматами вапна. Сонце блищить на їх темних, мов старовинна бронза, тілах, грає на сторчливих персах, що при кожному кроці пружно підскакують.
Ось нужденний сміттяр, як і його батько Хасан, на сходах рожевостінного храму порпається – підбирає в корзину сміття, змітає пісок.
Он знову темношкірі, майже голі, з ледве обгорнутими стегнами, жінки й дівчата несуть на головах корзини із шматами битих коралів та вапняку.
Коли вони поспішали разом з усіма конярами-ефіопами за раджею, папуга на плечі слов'янина почав невдоволено щось кричати. І зразу ж один могутній вояк-зіндж швидким, блискавичним рухом вхопив птаха і відступив кудись набік.
Слов'янин тільки прохрипів щось запаленими вустами.
Нарешті перебігли майже через великий майдан і підступили до рожевостінної фортеці. Зразу за мурами підносився, тягнувся просто в темно-синє небо величезніший білокам'яний палац. А поруч – не менш пишний храм з червоного каменю.
У брамі між двома баштами стояли незлічені стражі. І ще сиділо кілька десятків писарів-кадібів та рахівників. Вони рахували тих, хто заходив з раджею до замку.
Коли Алі й слов'янин наблизилися до рахівників, ті щось голосно закричали.
Зразу ж підскочили здоровенні могутні стражники-індуси. Лише в коротеньких обгортках-спідницях, зате при шаблях наголо.
Зупинили Алі та слов'янина – мовляв, не дозволяється чужинцям заходити до фортеці раджі.
І зразу ж, як з-під землі, об'явився товстун і з ним чи не дюжина м'язистих стражів. Вони перехопили навроченого коня від Алі й слов'янина і потягли, майже понесли його на подвір'я фортеці.
Наче джин з бутля, виник чорний велетень і подав слов'янину його розкуйовдженого зеленого папугу. Папуга кусав дзьобом пальці чорному стражу і кричав своє.
Алі хотів спитати в слов'янина, що він кричить, та тут наблизились два слони з музиками, і Алі про все забув. Картаті, візерунчасті покривала на слонах були оздоблені золототканими шнурами й торочками. Налобники слонів іскрилися золотом, сріблом і всіма барвами веселки від незліченних самоцвітів.
Алі й слов'янин стояли за спинами стражів, притиснуті до мурів, поки заповзав у двір велетенський виїзд раджі. Коли ж увесь почет з барабанним калатанням, завиванням сурм і дудок, дзвоном срібних бубонців на ногах незліченних танцівниць влився до фортеці, тоді стулки воріт з рипінням замкнулися.
Тільки червона курява густим димом знеслася від землі, закривши людей майже по груди.
Стражники розступилися, й Алі та слов'янин змогли вільно віддихатись.
І вони пішли назад до порту через усе місто.
Ішли двоє мандрівців незнаним містом, і ніхто до них не заговорив.
Лише папуга порушував мовчанку і белькотів щось своє.
Та зараз в Алі пропав настрій спитати, що воно значить. Бо якось незручно їм обом – і дорослому, і малому – почувалося серед цих людей.
Їх обох вразило ось що: люди, що йшли їм назустріч, побачивши чужинців, відступали з їхнього шляху, ніби страхаючись торкнутись іновірців тілом чи одягом. І так чинили не лише добре вбрані, вгодовані перехожі, а й бідні, зовсім нужденні люди.
Слухай, хлопче! Тут є дивна річ. Ми їм більше страху даєм, ніж прокажені! Ти це розумієш?! Ми для них бридкіші прокажених! Ми – як нечистота для них. Ти розумієш?!
І Алі згодився, бо так воно й виходило.
Дивись – продовжував збуджений слов'янин. – Ці індуси ходять загорнуті в довгі тканини! Їхня віра не вміє шити ні штани, ні сорочки!
Алі ж іще більше вразило, що брудна за шаріатом тварина, собака, вільно гуляє на сходах храму, в храмі.
І Алі вирішив подивитись, зазирнути до храму,
— Слухай, слов'янине! Давай зазирнемо до храму.
— А в них дозвіл є чужинцям?
— Не знаю. Але ж дивись – мавпи заходять, корови гидять, собаки забігають…
Вони неквапно піднялися по запльованих, засмічених якимось лушпинням сходах.
І тільки-но зібралися пройти між колонами, як вмить їх обступив натовп убогих, обдертих, брудних, але при повному здоров'ї, патлатих, майже голих молодиків, Вони розмахували кулаками, насідали, відштовхували, тіснили зі сходів від дверей храму хлопця і слов'янина.
Алі та слов'янин рачкували перед розлюченими, роз'юшеними, напівголими чи то жебраками, чи то злодюгами.