відступати, то розгромила сотні людських жител, знищила чотириста сімдесят п’ять підприємств, масово виселяла населення з Холмщини, Волині та Поділля. Російські солдати палили села, буцімто щоб залишити ворогові пустелю, а людей вивозили до Пермі, на Урал. Очевидці свідчать, що жінок, дітей і старих заганяли у "телячі вагони" й відправляли на Схід, по кілька днів потім не заглядаючи в ті вагони. Коли ж потяги прибували на місце призначення, у деяких вагонах часто не залишалося жодної живої душі.
Статистики цих переселенців нема, але відомо, що лише в київському Комітеті допомоги було зареєстровано кілька мільйонів осіб. Усі ці події призвели до зламу в свідомості українців. Вони зрозуміли, що перебувають між двох жорен. Перемога Росії у світовій війні принесе їм нові кайдани, а перемога Австрії та Німеччини зробить їхню неволю ще тяжчою.
Під час війни з’ясувалося, що Австрія та Німеччина, жертвуючи українцями, домовлялися між собою про відновлення Польської держави й оголосили про це офіційно 5 листопада 1916 р. Утворювалася регентська рада, яка мала сформувати уряд майбутньої Польської держави — звичайно ж, сателіта Австрії й Німеччини у боротьбі проти Росії. Польський соціаліст Юзеф Пілсудський уже збирав свій легіон на допомогу німецьким арміям.
Отже, Австрія і Німеччина цілком передавали полякам західних українців, оскільки відроджена Польська держава поляками не мислилася без українських територій. Таким чином, Перша світова війна показала, що український народ і в тій, і в іншій державі був рабом, з якого викачували людські й матеріальні сили. Наш народ використовували як розмінну монету в імперських інтересах. Це зрозуміла кожна мисляча людина. Тому, коли в Росії вибухнула Лютнева революція, патріотичні українські політичні партії збагнули, що настав переломний період і в українській історії, збагнули, що нині можна і треба кардинально змінити становище і життя українців.
Внаслідок страйків та демонстрацій робітників і солдатів у Петрограді в лютому 1917 р. був повалений самодержавний уряд Миколи ІІ. Владу в Росії перебрав Думський комітет, а потім Тимчасовий уряд, на чолі якого став князь Г. Львов. Водночас утворився Совєт робітничих і солдатських депутатів, який і був справжньою державною владою у військових частинах і в робітничих кварталах російської столиці. Двовладдя призвело до політичного, економічного та військового безладдя.
Почала розвалюватись армія, руйнувалися підвалини громадського порядку. І все це робилося людьми, які засіли у Совєті, тобто, різношерстою російською так званого соціалістичного спрямування інтелігенцією, що сама себе назвала демократією. Цей факт — свідчення того, що слово "демократія" успішно почало використовуватися із спекулятивною метою різними пристосуванцями і шахраями від політики.
А що ж діялося в Україні? 17 березня 1917 р. в Києві представники ТУПу створили політичний центр провідних українських партій соціалістичного спрямування під назвою Українська Центральна Рада. До цього центру ввійшли такі провідні лідери: Євген Чикаленко, Сергій Єфремов, Дмитро Дорошенко, Володимир Винниченко, Симон Петлюра. До Центральної Ради пізніше приєдналися соціалісти–революціонери та інші організації. І Центральну Раду визнали українці й поза межами України. Наприклад, у Москві, Петрограді відбулися з’їзди українців, які заявили про підтримку Центральної Ради.
Водночас розгортається надзвичайно активне політичне, національне життя України. У військах створюється Військова Рада, засновуються нові організації, такі як Центральний український кооперативний комітет, всюди відкриваються "Просвіти", починає виходити газета "Нова рада". 27 і 28 березня відбувається з’їзд кооператорів Київської губернії, який перетворився у всезагальну могутню маніфестацію на підтримку Української Центральної Ради. Головними гаслами цього з’їзду, як і Центральної Ради, були: федерація з Росією, звільнення і вивезення полонених та галичан із в’язниць і концтаборів.
Кульмінаційним моментом стала величезна маніфестація в Києві 1 квітня 1917 р., в якій узяло участь понад сто тисяч громадян. Перед цією величезною аудиторією на майдані міської Думи (нині майдан Незалежності) виголосив промову Михайло Грушевський. Він, зокрема, заявив, що Центральна Рада, українці домагатимуться автономії у складі Російської держави. Велелюдне народне віче відбулося і на Софійському майдані, де представники українських партій також оголосили, що українці, Центральна Рада підтримують Тимчасовий уряд Росії, але вимагають для України широкої автономії у складі Російської держави.
У цей час в Україні виникають нові політичні партії — Українська селянська спілка, Союз українських федералістів–автономістів та українських самостійників–соціалістів (єдині, хто стояв за цілковиту незалежність України), Демократична хліборобська спілка (вона з часом також перейде на позиції незалежності), Українська трудова партія, Українська федеративно–демократична та ряд інших дрібних партій, які не відігравали особливо помітної політичної ролі, а йшли у фарватері провідних українських партій — соціал–демократів та соціалістів–революціонерів.
19 квітня 1917 р. в Києві відкрився Український національний конгрес, що став найвизначнішою подією цієї доби. На цьому конгресі були присутні 900 депутатів із мандатами і тисяча п’ятсот осіб, які прийшли засвідчити свою підтримку Центральній Раді від різних установ Києва.
Головними засадами роботи конгресу стали утвердження автономії України у складі Росії, визнання Центральної Ради як керівної організації в Україні і, звичайно ж, звільнення галичан із сибірського полону.
Головою Центральної Ради майже одноголосно було обрано видатного історика Михайла Грушевського. Його заступниками стали Сергій Єфремов та Володимир Винниченко. Згідно з рішенням конгресу Центральну Раду на місцях мали представляти сільські, повітові та губернські комітети. Постійно діючим органом Центральної Ради стала Мала рада. Фактично Український національний конгрес 19 квітня сформував український уряд з членів Малої ради. У цей час і пізніше Грушевський стояв на такій позиції: "Українці не мають заміру одривати Україну від Росії. Вони хочуть задержатися в добровільній свобідній сув’язі з нею".
Згодом Центральну Раду підтримав Перший український військовий з’їзд, що відбувся в Києві 18 травня 1917 р., який послав до Центральної Ради своїх депутатів. Одночасно у травні–червні відбулися український з’їзд селян, потім перший український з’їзд робітників, які також послали своїх представників до Центральної Ради. Досить швидко Центральна Рада стала поки що неофіційним, але загальновизнаним представницьким органом народної довіри.
У Центральній Раді головну роль відігравали соціалістичні партії, але найбільший вплив мала Українська соціал–демократична партія. Вона разом з іншими була орієнтована на російську революцію. У той період основні політичні сили не вважали за потрібне утворювати Українську незалежну державу. Сходилися лише на автономії в межах федеративної Росії. Чекали, що після перемоги революції в Росії Україна дістане автономію. Через це партії не працювали в народі, не прищеплювали масам національної та політичної свідомості.
Пізніше Винниченко напише про це так: "Ми, українці, довірливо, безхитрісно і простодушно почували себе рівноправними спадкоємцями з москалями, і оті сторіччя нашого поневіряння, великі сили, стягнені з України на утворення "Великой России", жертви наших мас і свідомих груп, понесені в боротьбі з царизмом,— усе це давало нам право на цю простодушність та довірливість. І ми детально і діловито, але простодушно до наївності вичисляли, що нам треба. А саме: самодіяльність нашого народу краще всього вкласти в форму автономії України. Формальність, урочистість, проголошення, законність — ми охоче віддавали на Всеросійські Установчі збори. Там же мала бути проголошена і встановлена федерація всіх народів Росії, яким також без усякого сумніву буде дано автономії".
Така політична свідомість, така обеззброююча непідготовленість свідчили про те, що наші тодішні політики були ще дуже далекі від вирішення найскладнішого питання історії — українського державотворення.
Тим більше, що навіть у самому Києві проголошення автономії Української держави у складі Росії наштовхнулося на протидію не лише правлячої російської урядової верхівки та чиновницької бюрократії, а й російських соціал–демократів. Голова Совєту народних депутатів у Києві Незлобін погрожував багнетами розігнати конгрес.
До речі, київський комітет Російської соціал–демократичної партії (більшовиків) складався з тридцяти семи осіб, і лише один із них — Паламарчук — був українцем. Всі вони виступали за "єдіную і нєдєлімую" Росію. А українські політики продовжували своє. Той же Петлюра заявляв: "Не треба відокремлювати долю України від долі Росії". Дорого йому обійшлися потім ці слова, які він так тяжко спокутував усією подвижницькою діяльністю уже через рік.
Перші успіхи
Наприкінці березня 1917 року в Києві заявляє про себе нова українська державотворча сила. За ініціативою відомого українського громадського діяча адвоката Миколи Міхновського збирається військовий з’їзд. Створене ним Військове бюро вирішує розпочати формування українського війська. Його первістком стає так званий Клуб імені Павла Полуботка. Незабаром народжується і перша українська бойова частина — полк імені гетьмана Богдана Хмельницького у складі 3574 вояків. На фронтах Першої світової війни, які проходили через Україну, стихійно виникають українські організації, громади та клуби, які добиваються поповнення своїх частин вихідцями з України і вимагають, щоб саме українські частини охороняли південно–західні рубежі України, а не відправлялися їх до Прибалтики чи на інші фронти. 18 травня 1917 року відбувся перший Всеукраїнській військовий з’їзд. У ньому брало участь 700 делегатів від 900 тис. військовиків–українців. З’їзд прийняв резолюцію рішуче вимагати від Тимчасового уряду "оголошення особливим актом національної автономії України". Другий військовий з’їзд, що відбувся на початку червня, мав близько двох тисяч делегатів і підтвердив підтримку Центральної Ради і свої вимоги до неї.
Серед інших вимог була й така: неукраїнські війська мають бути виведені з України, оскільки, розпадаючись через дезертирство, вони не лише оголюють фронт, а й по дорозі додому, в Росію, нещадно грабують українські села.
На серпень 1917 р.