Князям нашим нинішнім те все було б у науку…
Феоктист непомітно зітхав. Не рівнятися йому в тих розмислах із книжним Нестором. Древніх пергаменів не читав, у грецькому письмі не сильний. Ледве подолав житіє Бориса і Гліба, аби службу у храмі відслужити достойно. Мудро написав Нестор про смиренство молодих князів, що прияли смерть від руки старшого брата. Тепер усі владики повчають своє стадо, а надто свавільців можних, що бог велів слухати державців. За сіє буде їм даровано рай небесний, яко Борису і Глібу. Оте житіє Несторове — оружжа добре, що міць державну тримає. Тепер, може, й літописання Несторове стане таким.
— Мудрий єси, брате Несторе, — прорік. — Хай тобі бог помагає в тім ділі…
Осінь шелестіла сухими травами. На плечі обох чорноризців повільно спадало золоте й багряне листя кленів, осокорів, дубів. Вони розмірено долали відстань між лісистими пагорбами від Хрещатого яру, через Перевісище, до печерського узвишшя.
Червоно-пурпурове сонце вже продиралося крізь поріділі віти осіннього лісу, мостилося на чорних гіллях, як велетенське лелече гніздо, і, погойдавшись на них, скочувалось вниз, у гущавінь пущ. Уже чорноризці зійшли на вершину кам'янистого печерського узгір'я, коли червоне коло сонця почало котитись за небокрай. Хто зна, які мислі зринали в голові нового печерського ігумена Феоктиста, але Нестору щоразу коло сонця нагадувало Ярилів день, в душі спалахувала згадка про білого коня і його золотокосу вершницю. Інколи йому здавалося, що він бачить її на білому коні он там, на хмарі, що пливе до сонця. Прости його, боже!..
На монастирському подвір'ї стояв переполох. Металися по двору ченці, один одному щось шепотіли на вухо. Забачивши Феоктиста і Нестора, завмирали в шанобливому поклоні. Тут уже знали про свого нового пастиря. Пресвітер Сильвестр першим кинувся до Феоктиста й упав ниць.
— Владико! Не дай грішному рабу божому згризти свою душу! Дай мені пергамен отця Івана, владико. Уславлю тебе, отче, і твоє ігуменство достойно. І справедливого князя руського уславлю. Єсть він у нас! Має право по роду сидіти на київському столі. Замість недолужця сього…
Нестор аж остовпів. Сильвестр хоче забрати пергамен від нього, щоб спихнути Святополка і освятити знову чвари?
Феоктист мовчав. Що ж він так тяжко роздумує? Може, хитається? Може, тепер, ставши ігуменом, буде також дбати про власну славу?
Нарешті Феоктист зітхнув.
— Ти, брате Сильвестре, грамоті й книгам навчений, але не державній мудрості. Щоби хронограф державний писати, потрібно ще знати, для чого пишеш його. Кому він має прислужитись.
— Правді, лише правді!..
— Е-е, правда має два кінці. Один служить тобі, другий — загалові. Втямив? Іди до своєї келії, порозмислюй, брате… — Феоктист швидко зірвався в біг. Когось забачив. Нестор повернувся в той бік — отець Іван ішов до воріт. За ним простували мечники. Суворий, насуплений, незрушний їхній Іван. Але звідки сії мечники? Щось тут не так…
— Брате Іване, що се?.. — кидається Феоктист до нього. Двоє мечників перегородили йому шлях.
— Не велено підходити.
— Маю від князя нашого милість, браття, — Іван зиркнув чорними очима з-під брів. — Вдогонку, бачите, осторожників мені прислав і велів жалувати своєю ласкою — негайно, каже, до Турова збирайся. Аби й духу твого тут не було!
— Як?! — в один голос скрикнули обоє ченців. — Отак відразу?
— Он і повоз прислав уже… Аби й духу… Оце тільки вас чекав. Братові Нестору хощю в руки віддати… пергамен… А тепер — до Турова. В заточення. Ходімо!
З подивом стежили за твердими кроками отця Івана. Ніби поспішав не в заслання, а на раду державну.
Коло розчинених воріт стояв парокінний повоз. Коли заходили до обителі, не помітили його.
— Ось так… — зітхнув Феоктист.
— Помилуй його, господи, й укріпи серцем…
— Маємо їхати! — гукав соцький до мечників. — Швидше! Швидше!..
— На ніч глядючи… Допік князеві чимось…
Ченці мовчки розходились по келіях. Нестор ішов останнім. На душі було прескорбно. Великий князь київський отак із людьми розправляється… в їхньому ж домі… не в своєму… Чи ж здатний він чогось навчитися? Чи його сліпа душа недоступна для голосу совісті, в котрій мудрість померлих і безсмертя живущих?.. Прозріти душа здатна лише тоді, коли вона жива, коли недоступна іржі себелюбства. Бачить господь, що недаремні їхні зусилля — підпирати владу єдиного князя… Та мізерний душею волостель… в цьому біда… Мізерніють і люди навколо нього… мізерніє в людях і совість і честь… Вироджується рід сильних… Що ж чекає нас попереду? Яка будучина?
Тоскно в темній келії Нестора. Лиш блистаниці під іконою жевріють тьмявим світлом, прорізують густу тьму осінньої ночі, що виповнила виталище. Тиша важко увійшла в душу. Очистила мислі від чужих слів, облич, рухів, І вже котилося перед очима вічне коло невтомного сонця-світила… І сипався на плечі золотий дощ осені… Підняв руку, ніби жадав упіймати його… Дивна вона, краса земна… Світить крізь пітьму і крізь роки… Задля неї хочеться жити. Щоб упиватись душею й долати скруту, несправедливість, злий умисел оглухлих від себелюбства, байдужих до власної долі холопів… Щоб терпіти отеє нестерпне, кривдне, та все ж прекрасне життя!..
Серед нас, люди, серед нас і радість, і горе, і велич, і ницість, і честь, і безчестя — уся суть буття людського. І безсмертя його… Серед нас… І сила незборима людини — серед нас. У самих нас. Яко чоловік розуміє себе, яко бачить себе в своїй будучині, тако й утверджує. Великі греки того були й великі, що в усі віки уміли себе возвеличити нетлінністю мислі й краси. А лиш проміняли свою мудрість на лукавство, на велике раболіпство перед загребущою-ненаситною владою, так і почали котитись у прірву… в болото… у забуття… Нині торгують усім — красою, мудрістю, довір'ям, вірою, богом своїм Христом… його словом, аби під себе підгорнути все більше народів похолоплених, аби свою пельку набити золотом… І до Русі руки простягають… Не вдалося через владик церковних — через диких половців хощуть накинути на шию нам рабство. Не бути ж сьому! Руська земля знайде в собі сили розірвати ці потаємні сіті… і велику лукавість… і свою ганьбу… і знищити половецьку тамгу на своєму тілі…
Хто посміє сказати, що ми обійдені долею?
Нестор запалив від блистаниці товсту свічу, втиснув її у світильник на своєму столі, розгорнув Іванів пергамен.
"Половці ж… людей поділили і повели — у вежі свої до своїх одноплемінців і сородичів, повели страждущих, опечалених, змучених, зимою скованих, голодних, спраглих у біді…" — це були його останні рядки.
Сіє так і є… так… Але все одно: Русь не здолати. Не зламати її, брате Іване! І про сіє треба також писати. Дух наш підносити треба нескоримий, а не тільки плакати над недолею!
Нестор витяг із кухлика своє залізне писало, присунув каламар з чорним чорнилом, вмочив писало. І поряд з розпачливими рядками Іванового письма вивів: "Але ж ніхто не посміє сказати, що ненавиджені ми богом! Того немає! Бо кого так любить бог, яко нас возлюбив? Кого так вшанував він, яко же нас прославив єсть і возніс? Нікого!.. Паче всіх просвіщенні були, владичну волю відали і презріли її, то й більше за іних казнимі єсть. Се бо аз грішний і много і часто бога гнівлю і часто согрішаю в усі дні…" Писати чи не писати про свої розмисли гріховні й коромольні… про жадання честолюбне… про свій хронограф… який би став наукою доблесті усій землі… Єдине зухвале жадання має Нестор-книжник: поставити народ руський на один кон з іними великими народами і просвіщенними… Тако буде!..
Тако він і зробить…
З-за ікон дістав новий шмат чистого пергамену. Вмочив писало у каламар і вивів: "Повість временних літ Нестора-чорноризця Феодосієва монастиря Печерського… Откуду єсть пішла руська земля і хто в ній почав первіє княжити".
Се буде вже його літопис. Його хронограф.
"Се начнем повість сію…"
За мурами келії спливала туманом осіння ніч літа 6602-го від сотворення світу і 1094-го від народження Христа… Нестор почав заново зводити новий літописний звід во славу будучини свого народу… Буде тут і писання Великого Никона, залишаться і чесні та сумні слова ігумена Івана. Але найпаче прославить себе Нестор тим, що вперше покаже коріння свого роду, що впише зібрані за багато літ старі свідчення — і про старого Кия, і про походи князів на Царгород, на Хозарію, і про великість душі народу свого…
Немає в небо сходів, а через море — бродів. Кажуть так. Може, для інших їх і немає, а для неї були. Усе було для неї — оте велике золоте Сонце-Даждьбог, що давав тепло і лагідь, і був світ високого Неба і зелена яскравінь Землі. І були ще пісні. Княжа-Рута не знала, де вони беруться в ній. Вони входили в її душу, як повітря. А може, народжувались в ній разом із радістю білого дня, теплого вітру, веселого щебету птахів.
Коло мого терема, коло мого нового
Витая доріженька, топтаная стежечка.
Туди пішли молодці, на гусельках граючи,
На гусельках граючи, пісеньки співаючи…
Дзвенів її голосок у хаті чи коло хати цілоденно. Це влітку. А взимку — коло віконечка, за прялкою видзвонювали дивні пісні. Любина тільки зітхала. Де воно й береться в дівчини! Змалечку від баби перейняла оті колядки, купальські та русальні пісні. А піднялась на ноги, то вже співала таких, яких ніхто не чув.
Через бор, через бор, через темні ліси
Сірі гусоньки летіли, між собою говорили…
Любина то посміхалась дивній мові отих гусей, то разом з дочкою ніби ходила топтаною стежиною довкола якогось терема, то наслухала пісню молодців, то потерпала за пастуха, котрий згубив свої волики, граючи на дуді…
Інколи дівчина замовкала. Зводила докупи тонкі шнурочки брів над каренятами. Смуток якийсь западав у них.
— Ма, а чому я Княжа?
— Бо і є — княжа. Ми всі тут, у граді, княжі люди.
— А Рута? Чому Рута?
— Бо, як зіллячко, гарна! Око веселиш людям. Дівчина осміхалась. І через кілька часу виводила срібним голосочком:
Посію я руту над ставком-ставочком.
А виросте рута — сплету у віночки.
Пущу я на хвильку, хай долю шукають,
Молодого хлопця мені привертають…
Починалася нова Рутина пісня. Любина стежила, як в'ється-плететься посіяна рута, як вона сплітається у вінок, як і слова дочки сплітаються у пісню…
Ото тільки й радості в них.
Давно вже Любина покинула Красний двір Нерадця.