І навіть дядько Сашко. Це "навіть" слід прикладати не до дядька, а до мене самої: я ж бо тоді була дівчиськом, а дядько зі мною розмовляв про такі таємниці природи, які чомусь обминав у розмовах з тіткою Параскою.
Цікаво, якими були в реальному житті олександрійські гностики? Мабуть, гносис приходить на землю тоді, коли має впасти велетенська імперія, що своїм падінням здатна порушити витворену на той час цивілізацію. Так було, коли гинули Вавилон і Єгипет, так було в епоху загибелі Риму. Звідси висновок: має незабаром упасти найбільша і наймогутніша імперія — можливо, остання в світі.
Чи існував Христос як реальна історична особа? Мабуть, найліпше шукати відповідь в Євангелії від Іоана. Там ясно: Бог — це Логос. Але Логос прийшов на землю у вигляді людини і приніс гносис — те знання, котре пояснює, за яких умов рід людський здатний жити й набирати могутності, а коли й чому він посувається до занепаду або навіть до загибелі.
Гносис не вдається передати наступним поколінням в оголеному вигляді — він і в двадцятому столітті з боку раціонального рідко сприймається як щось поважне, високонаукове. Ось приклад: як науковий інструмент гносис прийшов на землю у вигляді "Економічної таблиці" Ф. Кене, а хто його там розпізнав, окрім мого Василя? Та й Василь розпізнав тільки тому, що повторив те ж саме відкриття. Отже, у гностиків не було іншого виходу, як зодягати цю справді небесну науку в міфи, — майбутні гностики його впізнають і зуміють пояснити сучасникам... Що ж до самої особи Христа, то Людина-Логос цілком закономірно злита в Євангеліях з самим гносисом. Для цього реальне було переплетене з міфічним — ну, скажімо, той епізод, де Христос п'ятіркою хлібин нагодував кілька тисяч голодних, а хліба не лише не поменшало — навпаки, його все прибувало й прибувало. До речі, саме цей епізод є ключовим для пізнання гносису через Євангеліє. Лише семилітнім дітям можна пробачити, коли вони цей епізод розуміють буквально.
А хто ж ти сама, Софіє? Чому до тебе прийшло це знання? Хто ж вони, твої найближчі душі, — дядько Сашко, Осадчий, Василь? А тепер ось, бач, Сергій, Ніна, Павло. І навіть юна лаборантка Осадчого. Ціле гроно гностиків! Ой, не обіцяю вам легкого життя, не обіцяю.
Повернувшись до санаторію, чомусь вирішила зазирнути в палату-люкс. Ще біля дверей помітила слід від вапна або гіпсу й подумала, що треба зауважити санітарці. Постукала, як робила завжди, двері відчинилися — і я наштовхнулася на Петра Кулика, що керував тут цілком несподіваним ремонтом. Чомусь у люксі білили стелю й переклеювали шпалери, хоч такої потреби не існувало — шпалери тут обновили кілька місяців тому.
— Що сталося, Петре Івановичу? — запитала я, вимушуючи себе до розмови з людиною, з якою поза службою розмовляти б не стала. — Тут же зовсім нові шпалери.
— Даруйте, Софіє Кирилівно, але це вас не стосується, — відвернувши голову, процідив крізь зуби Кулик. Це вже було неприховане хамство
— бодай ремонтників посоромився. Але в хамстві відчувалася певність
власного становища і навпаки — хисткість моїх службових позицій.
— Люкс належить до моїх палат.
— Належав, — виразно поправив Петро Іванович, вихлюпнувши на
мене з-під низько опущених брів стільки ненависті, скільки там її могло
вміститися. Промовивши це, загородив двері своєю огрядною постаттю,
буцімто я збиралася брати люкс штурмом.
Спантеличена поведінкою Кулика і його колючими репліками, вирішила відвідати Миколу Олександровича. Головлікар підвівся за столом і пішов мені назустріч, як робив завжди.
— Як почуваєтесь, Софіє Кирилівно? З сином, здається, все гаразд.
Не люблю пустопорожніх фраз для годиться, навіть тоді, коли їх виголошують люди, яких я шаную. А може, особливо тоді. Відразу ж запитала:
— Ви передали люкс іншому лікареві?
То, безумовно, було виявом недовіри — отже, промовчати я не могла.
— Хто вам сказав? — трохи занепокоєно перепитав головлікар.
— Кулик.
— Завжди влізе не в свого воза, — гнівливо мовив Микола Олександрович. — Я сьогодні після обіду вирішив поговорити з вами... Ми, знаєте, можемо це якось компенсувати.
— Що компенсувати? — засміялась я в'їдливо.
— Ну те... — знічено й непевно почав пояснювати Микола Олександрович. — Те, що довелося забрати від вас люкс.
— Повірте, Миколо Олександровичу, — якомога лагідніше сказала я,
аби заспокоїти головлікаря, що виглядав жалюгідно. — Повірте, я не
честолюбна. Але ж я розумію, що таке рішення не могло бути безпричинним. Саме оце мене й цікавить. Причина... Буду вдячна, якщо ви її повідомите. Тоді я принаймні знатиму, що мені належить робити.
Микола Олександрович відклав олівець, який механічно крутив у пальцях.
— Притиснули ви мене, Софіє Кирилівно. — На його губах з'явилася ніякова посмішка, що відразу ж згасла. — Правду кажучи, я не маю
права цього розголошувати. Та що тут лукавити? Таке розпорядження
надійшло з Ліксанупру.
— Та-ак. А скажіть, Миколо Олександровичу, чого це раптом взялися
ремонтувати люкс? Його ж недавно ремонтували.
— Ну, це в Кулика питайте. Щоправда, йому, здається, також не
пояснювали. Просто видали шпалери й наказали замінити ними старі. А
навіщо це треба... Про це, мовляв, на тому тижні самі дізнаєтесь.
— Гаразд. Ждати не довго. Потерплю.
Та вже через день чиїсь невидимі руки завертіли мене на такій шаленій каруселі, що в мене потемніло в очах. Після нічної зміни попід високовольтною лінією я поверталася додому і ще здалеку побачила біля трансформаторної будки чотирьох добре зодягнених мужчин, які мовби когось виглядали. Вони були дивовижно схожі між собою, хоч не відразу можна визначити, чим саме. Здається, і плащі на них різнилися, й капелюхи неоднакові, і обличчя різні, а мужчини в чомусь невловимому скидалися на близнюків.
Я вже їх проминула, коли один із них мене покликав:
— Софіє Кирилівно! Чого це ви знайомих не впізнаєте?
Озирнулася на голос, що видався справді знайомим, і одразу ж упізнала Євгена Марковича. Він виступив із четвірки й стояв біля сосни, приминаючи лискучим черевиком кущик ковили. Мій погляд чомусь прикипів до отого кущика та ретельно наваксованого черевика, ніби я боялася підняти очі вище й поглянути йому в обличчя. У минулій зустрічі він був для мене бажаним гостем — я тоді покладала на нього великі сподівання. Тепер я вже знала, хто він є насправді. Догадувалася також, хто були троє інших мужчин, ніби спущених на мене з перукарняно-кравецького конвеєра. Я намагалася зміркувати, чого їм від мене треба. А тим часом Коробов, наблизившись до мене впритул, зі штучною лагідністю в голосі запитав:
— То, може, до хати запросите?
Відповіла стомлено:
— Я повертаюся з нічного черґування. Невдалий час для прийому
гостей. Мені треба виспатися.
Коробов не без іронії кинув:
— У компанії таких лицарів до вас одразу ж бадьорість повернеться.
Він дістав із кишені на грудях червону книжечку й простягнув мені.
Подавивши в собі щось бридке, нудотне (може, то був страх?), якомога впевненіше мовила:
— Я знаю, де ви працюєте.
На його обличчі з'явився вираз розгубленості. Відсмикнув руку з книжечкою і тримав її перед власним обличчям, обмірковуючи, як йому належало діяти далі. Відтак набрав офіційного вигляду, міміки на обличчі враз поменшало, нижня щелепа відвисла.
— Відчиняйте хату. У нас робота, а не розваги. — Показав на
ставного, білявого молодика. — Це наш працівник, старший лейтенант
Капшученко. — Потім представив інших двох: — А це поняті. Ми зобов'язані провести у вас обшук.
Його слова мене не приголомшили — я вже встигла зрозуміти, чого ці люди з'явилися в нашому хуторці. Не знаю, чому так, але усвідомивши, з ким маю справу, одразу ж відчула в собі певність. Правда була на моєму боці — і в ній моя сила. А це правда не якась там дрібненька — це правда Всесвіту! Чого ж я мушу дрижати, мов тополиний листок на вітрі? Не діждетесь, Євгене Марковичу!
— Ви завжди понятих з собою привозите?
Обличчя Коробова пересмикнулося. Який він був не схожий на того галантного кавалера, що пригощав мене біля лісорозплідника!
— Ведіть до хати. Там поговоримо.
— А як не послухаюся, що ви зі мною зробите?
— Вас ми не зачепимо. Але двері зірвемо.
— Ви маєте на це право?
— Маємо таке право, — намагаючись надати своєму голосові державного звучання, відповів Коробов. — Є ордер на обшук. Цього з вас
досить?
— Покажіть.
— У хаті покажу.
А в мене наче бісеня вселилося — чимось таки хотілося насолити Коробову. Розуміла, що тримаюся по-школярському, але спинитися не могла.
— Показуйте тут, бо сяду отам під сосною і не зрушу з місця. На
руках нести доведеться.
Ніскілечки я не насолила — навпаки, розвеселила.
— Вчотирьох якось упораємося, — засміявся Коробов і подав мені
прокурорський ордер.
Я зняла окуляри — дедалі моя короткозорість відступала. Що ж, ордер був оформлений бездоганно. Це вони вміють. Покірно повела їх до двору.
Зайшли на подвір'я від лісу. Ворота й хвіртка були по той бік городу, з боку хутірської вулиці. Я кинула туди погляд і побачила там "Волгу" малинового кольору та міліцейську машину. Це мене трохи здивувало, бо нікого з міліції не було й близько.
Здивувало також те, що хата на замку. Надійка занедужала, вона перебувала на лікарняному. Тож, мабуть, пішла в поліклініку.
Зайшовши в хату, непрохані гості відразу ж розділилися попарно: поняті засіли в протилежних кутках, а Коробов і Капшученко, познімавши піджаки, розпочали трус. Я хотіла сісти за столом біля вікна, звідки через ворота видно невеликий відтинок вулиці, але Коробов не дозволив. Мене посадовили в кутку біля печі, яка давно вже не виконувала своїх прадавніх обов'язків — я в ній не пекла й не варила. Отож, мені не лишалося нічого іншого, як споглядати вправну, досконалу працю людей, чиїм фахом я ніколи не цікавилася. А виявляється, що це також можна робити віртуозно, їх, мабуть, довго навчали. І цілком можливо, що тут була своя романтика — певно, вони уявляли себе спритними детективами, а цей фах здобув романтичний ореол.
У мене не було права поскаржитися, що офіцери КДБ вчинили безладдя в моїй хаті: кожна річ і кожна книжка були поставлені туди, де їх брали. Але вчувалося в їхніх рухах, що вони нічого не чекають від огляду Серґієвої етажерки з книгами й механічного перегортання його конспектів.