то що ж? Яке "але"?
— Але мій сердечний приятель... ця щонайчесніша і що-найправдивіша душа,— підкреслив суддя іронічно,— пан Віцентій може сказати, що він просто згубив цей папірець, а платити не доручав...
— Цо-о? — підвівся Кармелюк не по-старечому й грізно посунув на суддю.—Пан мені вдруге не висловить такої думки!
— На бога, пане! — злякався суддя й відступив від нього на крок.
Кармелюк узяв зі столу вексель: ще гачок для скидки?
— Годі! Я прошу в пана пробачення за турбацію,— промовив він пиховито, простягаючи руку до капелюха...
— Даруйте, даруйте, вельможний пане,— стурбовано заговорив суддя, ласкаво торкаючись руками до поли свого гостя,— я панові цілковито вірю... це я... знаючи поганющиц характерець свого приятеля... Любить обіцяти багато, а ще більше брехати... Але що з воза впало, те пропало... Панова цілковита правда... Одержуйте гроші... Дозвольте сюди мою розписку — і квит!
Кармелюк ще постояв мить у роздумі; але потім, махнув рукою й неохоче й не лічачи почав ховати в свою кишеню гроші...
— Пан, сподіваюся, не гнівається за слово?
— Ні, пане... Пролетіло. вже,— усміхнувся гість.
— Ну, на доказ щирої прихильності, нехай же пан зробить мені високу честь провести цей вечір з нами... Присягаюся святим Марцелом, небезпечно їхати... А на світанку... з богом! Я ще дам і провожатих... Ні, я таки пана моєю судейською владою не пущу на явну загибель... Нарешті, зараз цілим хором, з моєю дружиною й гостями, які прийшли, буду просити...
"Ех, бодай тебе роздуло горою, каторжна туша!" — злостився в душі Кармелюк і, бачачи, що ніяк не зможе від нього відкараскатися, вдався до такої хитрості: — Ваша надзвичайна люб’язність і гостинність мене перемогли... Е, хай так: труснемо старістю! Тільки дозвольте, пане, на чверть години... переодягтися... я по-дорожньому... а в вас дами...
— Не варто, пане... Я такий радий! — І суддя, обнявши гостя, тричі почоломкався з ним.
— Ні, вже дозвольте! Я миттю...— настійно сказав Кармелюк і квапливо подався через залу до передпокою, шепнувши господареві, щоб опісля репрезентував його гостям.
Суддя провів гостя до самого ганку.,. Але як тільки вони вийшли з будинку, у ворота в’їхав екіпаж і зачепився колесами за тумбу...
— Ах ти, шельма, лайдак! Кармелюк чортів! — нараз почувся різкий голос, і постать, яка сиділа в натачанці, енергійно зіскочила на землю.
— Пан Янчевський! Наш славетний Демосфен і презус комісії, котрого я жду не діждуся...
Кармелюк завмер на місці. Він оглянувся кругом: виходу не було... Треба було йти просто на свого смертельного ворога...
XXXIX
Деражнянська матушка повернулася з дочкою додому без пригод, і все пішло, як раніше. Деякий час у домі батюшки, й за столом, і на кухні погомоніли про незвичайну зустріч матушки й Олесі з Кармелюком, але незабаром ця тема вичерпалась і втратила інтерес новизни. Тихе й просте життя сільського священика ввійшло в свою колію.
Тільки для Олесі все ніби змінилося навкруги. Все здавалося їй тепер чуже, далеке, і маленькі радреті її крихітного світу не цікавили її. Чи слухала вона казки бабусі-няньки, чи ходила з дівчатами по лісі, чи працювала, чи стояла на молитві в церкві,— думки її завжди були заполонені кра-сенем героєм, який осліпив її своїми великими задумами, своєю безоглядною одвагою й мужньою красою. Сотні разів перебирала вона в своїй пам2яті всі найменші подробиці зустрічі з Кармелюком, і в глибині її душі якийсь несміливий дівочий голос шепотів їй, що в словах героя звучала не сама тільки проста ввічливість, а в глибині його чудових очей світилося щось більше за звичайну ласку...
Не усвідомлюючи того, Олеся ждала й ждала Кармелюка. Ждала його і ввечері, і вдень, і темної ночі, і на зорі...
Закінчивши свої денні роботи, вона поспішала на край садочка й, схилившись на лісу, втоплювала задумливий погляд на крем’янисту дорогу, що бігла вдалину й тонула в криваво-червоному промінні сонця, яке поволі заходило, й ждала-ждала... Чи не вирине із стовпів золотистої куряви могутня постать вершника? Чи не підлетить він до неї на замиленому коні?
В лісі вола забиралася з дівчатами в саму глибину з потайною надією побачити Кармелюка. Вночі, при найменшому стукові в ворота, вона вся здригалася, сідала на ліжку, а серце калатало, тріпотіло в грудях і стукало: "Він, він!"
Любов і мрії обплели всю істоту дівчини якоюсь золотою чарівницькою сіткою, яка відділяла її від зовнішнього світу.
Але час минав, а Кармелюк усе не появлявся. Напружене чекання змінялося в душі Олесі глибоким одчаєм.
"І звідки я взяла собі в голову, що Кармелюк приїде сюди? — запитувала вона себе, з болісною гіркотою розбиваючи свої райдужні мрії.— Чому він повинен пам’ятати про мене?.. А його слова? Його присяга коло тюрми?" — шептала вголос Олеся, сумно хилячи голівку над своїм шитвом.
Так чергувалися в душі дівчини надія й сумнів і своєю безнастанною зміною підтримували й роздмухували вогник, що прорвався в її серце. Від такої постійної тривоги Олеся одразу змужніла і з полохливої сором’язливої дівчинки перетворилася на чарівну дівчину, сумовиту й задумливу. Вона нікуди не їздила, відмовлялась одвідувати сусідів. Єдиною розвагою її були розмови з дівчатами про одважні подвиги Кармелюка. Дівчат не треба було штучно підстреичувати: Кармелюк і його подвиги були в усіх на устах.
З тих розмов Олеся довідалася, що Кармелюк походить родом із сёла Головчинців, де в нього зосталися дружина й двоє дітей.
Несподівано довідавшись про це, дівчина відчула в серці незрозумілий і гострий біль. Власне, мріючи про Кармелюка, Олеся хотіла тільки одного: бачити його, чути його голос, мати можливість оточувати його найніжнішим піклуванням, офірувати за нього своїм життям. Звичайно, всім цим мріям не могло заважати те, що в Кармелюка є дружина, але все ж таки Олеся відчувала глибоку гіркоту й прикрість.
"А я ще думала, що він приїде до нас,— казала вона собі.— Нащо я йому? Чи й думатиме він про мене?! В нього є дружина: вона піклуватиметься про нього, вона віддасть за нього своє життя... А я?.. Бідна я, дурна дівчина, непотрібна нікому!"
Але докази розуму не спиняли пориву серця, і мрії Олесі весь час так само линули до Кармелюка.
А втім, звістки про його подвиги стали все рідше доходити до загубленої в лісах Деражні і незабаром зовсім припинилися.
Настала зима. Дороги позаносило снігом. Ще рідше стали долітати в завіяний снігом будиночок батюшки звістки з зовнішнього світу. Аж нараз на саме водохреща прийшла в Деражню страшна новина, яка приголомшила всіх: Кармелюка по-зрадницькому схоплено й ув’язнено!..
Жах, і горе, і страшна туга охоцили Олесю; від несподіваного душевного струсу вона захворіла.
І матушка, й пяпька вирішили, що дівчину зурочила недобра людина. Приводили всяких баб-шептух і зпахурок; виливали па віск, вишіптували, вимовляли, переводили Олесю через поріг... Батюшка правив молебні, але нічого не допомагало. Олеся хиріла, жовкла й ставала все мовчазніша.
Найдужче її мучила страшна туга, що вп’ялася в її серце.
Поволі охоплювала душу дівчини свідомість того, що вона любить Кармелюка всім серцем, усією душею.
"Як би допомогти йому? Як урятувати його?" Ці думки безнастанно мучили Олесю, та що частіше вони товпились у її голові, то глибше вона усвідомлювала своє цілковите безсилля, то сильніше охоплював її безпросвітній одчай.
Нарешті, прийшла звістка про визначену Кармелюкові кару й про вирядження його ’ до полку. Звістка ця немов придушила геть усе душевне життя Олесі важким віком труни. Думкам про допомогу й порятунок не залишалося більше місця. Невідомо, як би перенесла Олеся це тяжке випробування, коли б не надія, котра вперто не хотіла вмирати в молодому серці. "Він повернеться, повернеться, повернеться!" промовляв у ній чийсь настійний голос.
"Повернеться! Повернеться! Де їм удержати його!.." — казали вголос і нянька, і дівчата, й селяни, які приходили до батюшки, і навіть приїжджі священики.
Що більше сприяло цій загальній упевненості те, що й справді час від часу в Деражню прилітала тривожна звістка: Кармелюк повернувся.
Гарячковий захват охоплював "Олесю: дні, тижні вона не жила, а пломеніла. Та слідом за короткою радістю приходило розчарування; виявлялося, що той розбійник не справжній Кармелюк, а один з членів його колишньої ватаги, який назвався його іменем, що самозванця вже піймав безстрань ний Янчевський і віддав до суду.
Так жила Олеся, переходячи від радості до розпачу. Минув рік, потягся другий... Дивлячись на такий слабовитий стан дочки, матушка й батюшка, порадившись із своїми сусідами, вирішили вдатися до найрадикальнішого засобу: видати Олесю заміж. Женихів, звичайно, не бракувало. Та коли Олеся довідалася про думку батька й матері, вона впала в такий бурхливий розпач, що добрі старенькі зараз же здалися й відклали будь-які наміри із сватанням до того часу, поки хто сам не ви а до в око дівчині.
Щодо цього Олеся заспокоїлась. Але звістки навіть неправдиві про втечу Кармелюка приходили в Деражию все рідше й рідше й, нарешті, зовсім припинилися.
А час минав! Двічі розтавав сніг, двічі вдягалися поля й ліси у нову зелень, і смуток зовсім потоваришував з молодою дівчиною.
Був теплий весінній вечір. Край попівського садочка, що прилягав до великого проїжджого шляху, стояла Олеся, схилившись на високу лісу, густо зарослу барвінком, дерезою та іншими повзучими рослинами. Вола задумливо дивилася в далечінь, але в тому погляді не було ні чекання, ні надії...
Проводити вечір отут, край садка, дівчина взяла за звичку: тут якось вільніше дихалося, відходила далеко докучлива метушня робочого дня, і тиха журба без перепони опановувала її душу. Без будь-якої думки й мрії дивилась Олеся на шлях, що біг у рожеву далечінь, як нараз її увагу привернули дві незвичайні постаті, які появилися з-за рогу. То були пан і пані, Розалія і Демосфен.
Красуню, на якій був дорогий сучасний костюм, великий капелюх, підв’язаний стрічками під підборіддям і щонайтон-ша біла мантилья, що облягала її плечі, Олеся не впізнала, але пан Янчевський був їй трохи знайомий; вона бачила його, як він проїжджав через їхнє село, і чула, що це — головний герой панства, переможець Кармелюка. Пан і пані йшли пішки.