Вогнесміх

Олесь Бердник

Сторінка 57 з 112

Глянь опівночі на зоряне видноколо і задумайся: чи може бути в такій безмірності однозначна істина?

Почався навчальний рік. Я послухалася прадіда і найняла кімнатку у самотньої бабусі, яка живе в Святошині. Проти цього повстали дідусь з бабусею, та я настояла на своєму. Зі мною живе моя однокурсниця Галя, блакитноока, білокоса мавка з Волині. Тиха, елегійна, небагатослівна. Уміє слухати, все розуміє з півслова. Віриться, що з неї буде прегарний лікар. А втім, прийдешнє покаже. Захоплюватися рано…

…Слухала симфонію дідуся Миколи "Смерті немає". Це його лебедина пісня (так він сам жартома каже). Задумана ще в довоєнні роки, коли вони з бабусею Оленою давали одне одному клятву вірності. Він проніс той задум крізь руїни й смерті, понад забуттям і безтямністю. Було кілька варіантів, всі вони зустріли сувору критику музикознавців. Основна теза критики — відхід від класичних зразків у напрямку безпредметних, безплідних пошуків, космізму, позажиттєвості. Дідусь не вельми непокоївся тими відгуками, працював майже півстоліття, а оце тепер зважився віддати своє перезріле дитя на суд (чи осуд) громадськості…

До речі, торопієш і дивуєшся, як ті ж самі критики захоплено вітають вторгнення в нашу психосферу чужорідних мелодій — наприклад, року і тому подібних музикальних вірусів. Була я кілька разів на дискотеці, спостерігала за біснуванням молоді. Саме — біснування! Я дивилася на вплив року як майбутній психіатр. Ці мелодії (та хіба це мелодії?) — то повний розрив з народними традиціями, з природним мелосом і ритмом. То не веселощі, не стихійне, натхненне буйство, як у найпалкішому народному танці, а наркотичні конвульсії, що збуджують в організмі позаприродні жадання, приглушують мисль і ясне чуття. То спуск у глибини підсвідомого, падіння в ящерне минуле наших звіропращурів. Хто заохочує до такої страшної заміни справжнього на підробне? Чи не є це психологічна диверсія? Кажуть, що більшість молоді полюбляє рок та інші подібні мелодії. Ну то й що? Якщо епідемія чуми захоплює більшість, хіба медики повинні визнати чуму нормою?

Але повернуся до дідуся. Його симфонію виконували в палаці "Україна" при повному залі. Дивне враження: мені здавалося, що в симфонії більше тиші, ніж звуків. Навіть у патетичних місцях, де гуркочуть громи і вогняна лавина змітає все живе з лиця землі, крізь тканину мелодії потужно (ні, це не те слово!) нерушимо, нездоланно, впевнено проходить владична тиша, велике творче мовчання, в якому визріває дерзновенна мисль, зачинається нове життя, пломенить вогник любові. Не знаю, як оцінять твір дідуся музикознавці, але я нічого подібного не чула в своєму житті. Це щось нове, небувале. Я справді відчула, що смерті нема… нема для розуму й чуття людини, яка піднялася над особистим і обняла серцем своїм видимі й невидимі, відчутні й невідчутні (поки що!) сфери буття.

…Прочитала статтю про експерименти Бакстера. Яка жорстокість! Ошпарювати кип’ятком рослину, терзати її, калічити, щоб визначити наявність чутливості й своєрідного розуму, свідомості, пам’яті. Такі "досліди" зайвий раз підтверджують людську нерозумність. Чим Бакстеру може прислужитися такий експеримент? Хіба тут бодай пахне науковою коректністю? Можна уявити собі таке: якийсь високорозвинутий пришелець прибуває на Землю, бачить рухливі біоструктури на двох ногах (людей). Вирішує провести експеримент, щоб визначити ступінь "розумності". Зв’язує пійманий екземпляр, накладає датчики чутливості, потім ошпарює кип’ятком, ріже ножем, б’є молотком по голові. Відзначає, що піддослідний бурхливо реагує на всі ці подразнення. Дають двоногій істоті трохи відпочити. Потім до приміщення входять кілька пришельців, а поміж ними той, хто проводив жорстокий "експеримент". Земна істота тремтить, уздрівши свого мучителя, рветься з пут. Пришельці задоволено роблять висновок: піддослідний екземпляр, безумовно, має не лише високу чутливість, а й пам’ять, свідомість, здатність розпізнавання, своєрідний розум. Хіба це не точна ілюстрація до того, як діють вчені варвари, намагаючись визначити "розумність" рослин? Та й не тільки рослин. Знайомі студенти розповідали, як у кримському океанаріумі академік визначав "розумність" дельфіна. Накладав датчики, а потім бив дерев’яним молотком по голові і записував альфа і бета-ритми мозку тварини. Молодий помічник вченого не витримав і ухнув академіка таким же молотком по голові. Ясна річ, хлопця засудили за хуліганство, та навіть суддя — молода жінка — симпатизувала йому, а не академічному монстру…

Мені до серця припала розповідь про цікаву зустріч Реріха з відомим індійським ученим-біологом Чандра Босом (Бошом?). Бос тоді проводив експерименти для визначення чутливості рослин. Наш великий співвітчизник цікавився проблемою психоконтакту рослини з усім живим світом. Індійський учений продемонстрував Реріху свою оранжерею, де відбувалися досліди. Попросив спостерігати за квіткою, на яку він зосередив психоенергію пригнічення. Квітка повинна була під впливом негативного вольового імпульсу Боса закритися, зав’янути. Та, на превеликий подив індійця, вона не лише відмовилася в’янути, а й радісно затріпотіла, розкрилася, потяглася у бік Реріха. Бос підозріло глянув на російського художника. Той хитро й задоволено всміхався. "Це ви втрутилися?" — спантеличено запитав Бос. Реріх підтвердив і сказав: "Прошу пробачення, пане Бос, але для підтвердження чутливості або розуму квітів хіба неодмінно вживати жорстокі методи? Хіба не краще використати метод любові й доброзичливості? І тоді квіти відкриють нам свої потаємні глибини незрівнянно охочіше, ніж під тиском сили та свавільної зверхності…".

Бос згодився з Реріхом і подякував за прекрасний урок всеохопного співробітництва в живій природі, співробітництва, яке одне лише може дати коректні, точні відповіді про той чи інший бік таємниці.

Знайшла в газеті "Социалистическая индустрия" цікаве інтерв’ю з ученим І. Марченком (він завідує кафедрою лісоводства в Брянському технологічному інституті). Гіпотеза про наявність у рослин специфічного чутливого біополя підтверджується багатьма експериментами. Радісно, що раціональна наука впевнено и сміливо вторгається у ті сфери, де тисячоліттями паразитували шарлатани, шамани, жерці різних релігій, містики, окультисти. Пора звільнити правдиве знання про суть життя і наше людське призначення в біосфері від засилля неуків та духовних упирів.

Як майбутньому лікареві, мені до душі завершальні слова Марченка: "Напевне, не випадково після прогулянки в лісі ми відчуваємо себе так, ніби добре відпочили, отримавши заряд енергії. Можна припустити, що справа не лише в повітрі, а відбувається якась своєрідна взаємодія біополя людини й дерев, котрі її оточують…".

Все це прекрасно, проте навіть такі вчені, як вищеназваний, дозволяють собі жорстоко експериментувати з нашими зеленими друзями, завдаючи їм глибоких ран (буквально!), а потім вивчаючи "реакцію" дерев на ці "подразнення". Досить лише зробити ще один крок далі в тому ж напрямі, допустивши високий розум рослини, і тоді метод контакту з флорою відкриється сам собою. Заважає наш прадавній антропоцентризм, зерна якого закладені ще в "священних писаннях" давнини, а потім культивований сучасною наукою.

Чи правомірні такі висновки? Який у них сенс (якщо не рахувати елементарної зарозумілості й гордині)?

Навіть якщо допустити, що людина — "вінець природи", тобто своєрідний плід, квітка, завершення зусиль еволюції, навіть тоді необхідно визнати, що для появи мислячої істоти потрібна була гігантська піраміда буття (перш за все рослинний світ). Проте подібне припущення вимагає чесної відповіді: навіщо природа формувала нас, людей? Чого вона чекала від гомо сапієнса? Якщо дерево зростило зернятко, плід, то в цьому зернятку вже закладено програму й алгоритм попередніх поколінь дерева і його прийдешність. Чи є в людині така ж програма й алгоритм? Хто дав бодай приблизні відповіді на такий запит, що вже віками вирує в душі людини?

А якщо припустити (поки що бодай припустити) інший підхід до розуміння людського призначення. Якщо прийняти примат, старшинство, першість флори, квітки, рослини! Якщо квітка — то головне у саморозкритті світового життя? Тоді людина виявляє себе (має виявити) лише динамічним агентом квітки, її посланцем, побратимом, уповноваженим.

Ось воно! Нова ступінь людського самоусвідомлення: ми сформовані живою природою, як носії життєвої естафети. Прийнявши таку місію, отримуємо всю потугу біосфери. Воюючи з власним покликанням, паразитуючи на тілі Матері-Природи, ми маємо удар бумеранга, ми самознищуємось.

Лідер життя і садівник Космосу! Чудово! Чи не ляже в цю концепцію вся прийдешня наука про Людину та її покликання? Непроста думка. Віками людину пригнічували, нав’язували ідею нікчемності, гріховності, приреченості, а разом з тим — ідею гордині, винятковості, самовозвеличення. Кому це було потрібно?

Людина почала боятися "вантажу Атласа", боялася взяти на себе космічну місію творця життя. Чи не звідси почалися всі деформації психіки і фізіологічна деградація?

Як сміливо мислять у своїх безстрашних творах Ціолковський, Вернадський, Єфремов, Чижевський. Фантастика й наука йдуть назустріч одна одній. Мрія й точний розрахунок стають двома крилами мудрості.

…Новий рік. Привітала дідуся з бабусею, прадіда, телеграфувала в Делі. Тато з мамою обіцяють прислати на цей рік виклик і візу. Радісно! Побачити, відчути легендарну Індію. Не в книзі, не в уяві, а безпосередньо. Може, пощастить побути в Гімалаях? Хотілося б відвідати долину Кулу, торкнутися тієї землі, де ходили Реріхи, де прекрасна другиня великого художника вимріювала краще прийдешнє для Вітчизни й всього світу. Е, краще не захоплюватися, а то не вийде нічого, ще зурочиш!

Цікаво б поговорити з серйозним знавцем йоги про суть і призначення квітки. Невже в Індії не знають про примат флори?

…Тривожно за прадіда. Тяжкі сни, в яких я його бачила юним хлопцем. Поїду. Хоч і позамітало дороги снігами, побуду на свята з ним, з моїм дорогим правічним другом.

Повернулася до Києва. Прадід, справді, трохи занедужав. Дуже зрадів, коли я зайшла до заваленої снігом землянки, але відверто й просто сказав мені, щоб я не дуже хвилювалася, якщо йому найближчим часом доведеться відпливати.

54 55 56 57 58 59 60