Коли людині не лишається ніякої можливості задуматися, їй тоді доводиться або ж сумувати, або сміятися. А ще я подумала: яка ж різниця — молоді чи старі? В гостях сидять однаково довго й ті, й ті. Набридають господарям, і ті весь час думають: коли вони вже підуть!
Людмила жартома посварилася на Анастасію.
— Ви мене ображаєте, Анастасіє! Я не хочу бути занесеною до списку негостинних хазяйок! Он Юка підтвердить. Та й наш сусід.
— Людочко, за твоє здоров'я! — зраділо закричав сусід, про якого нарешті згадали.— Бажаю тобі, щоб ти була теж великим фізиком, як і академік Карналь!
— Чули темноту! — обурився Юрій.— Назвати академіка Карналя, а заодно і мою Люку фізиками! Та чи знаєш ти, що таке фізика? Фізика — це коли щось падає, летить донизу, розбивається, скажімо, посуд на кухні. Люка ж має справу тільки з тим, що возноситься, злітає, парить. А це вже вивчає математика, найблагородніша з наук. Фізика занурена в турботи про користь, математик же ніколи не думає про корисність, він думає про істину! А так звана істина, ца превеликий жаль, не завжди корисна. Скажімо, яка користь від того, що ти танцюрист у нашому заводському ансамблі, щедро фінансованому відомствами мого батечка, а не партнер Майї Плісецької або Валентини Калиновської, а я лише чоловік ученої дружини, простий електронник, безіменний наладчик, якого навіть мій колишній друг Іван Совинський розпікає сьогодні за технологічний кретинізм?
Кучмієнко зорієнтувався, що йому ліпше не встрявати в цю побічну, сказати б, суперечку, тому швиденько просунувся на своє місце й почав мовчки залицятися до Анастасії.
Зате танцюрист розцвітав. '
— Не прибіднюйся,— якимсь зміненим, зверхнім голосом звернувся він до Юрія,— краще налий своєму сусідові у чарочку.
— А коли не наллю? — спитав Юрій.
— Тоді я не розкрию тобі одної таємниці.
— Якої ж?
— А тої,— з п'яною серйозністю промовив сусід,— що ти диктатор життя.
— Ого! — зраділо вигукнув Юрій, підсовуючи сусідові повну чарку і не забуваючи також і себе.— Це цікаво, "мабуть^ навіть для Совинського, хоч він завжди був за демократію,, тобто за всезагальву рівність, аж до зарплатні включно: хотів одержувати стільки ж, як і академік Карналь, і вимушений був розпрощатися з нашим об'єднанням.
— Юко, не мели дурниць!"— строго крикнула Людмила.
— А я не мелю, воно само мелеться. То як же ти поясниш, "замечательный", про мою диктатуру?
— Ну, читав про науково-технічну революцію? Всі читали. А революція — що?
— З погляду танцюриста,— підморгнув Юрій.
— А танцюрист теж чоловік. Тепер же владу захопили кібернетики й електронники.
— І кібернетики люди,— нагадав Юрій.
Кучмієнко знову не стерпів. Коли нехтуються принципи... Як це так?
— Дозвольте, дозвольте, молоді люди! Як мені відомо, в нашій країні влада в руках у народу, в робітничого класу.
— А я теж робітничий клас,— п'яно усміхаючись, нахилився до нього танцюрист,— записаний, правда, чи то інженером, чи конструктором, а працюю ногами, сто потів з мене стікає. А влада не в мене, а в кібернетиків. Бо науково-технічна революція. Це вам кожен собака пояснить...
— Ну, знаєте,— Кучмієнко гидливо відхитнувся від п'яного дихання танцюриста, осудливо поглянувши на Людмилу, на Юрія. Як вони можуть приймати таких людей? Але Юрієві подобалося дратувати батька.
— А коли культурна революція,— допитувався він у сусіда,— тоді як— влада переходить до танцюристів?
— Все може бути. І тоді я...
— І тоді ми не станемо ждати, поки ти дорвешся до влади, бо ти й так уже дозрів, аби топать звідси, поки тепленький,— підводячись і витягаючи з-за столу сусіда, засміявся Юрій.
— Ми ж сусіди,— спробував той захищатися,— ми ж... Ти що? Хіба можна?..
— Можна, можна, ми люди свої!
Юрій тихенько вивів сусіда, замкнув за ним двері, повернувся, сів, спитав усіх досить мирно:
— Може, вип'ємо за науково-технічну революцію?
— Ніколи не думав, що ми так погано тебе виховали,— зітхнув Кучмієнко,— якби жива була твоя мати, ти б убив її заново своєю поведінкою...
— А Люка вважає, що я переперевихований, а от освіченості малувато. Я навіть пробував відвідувати лекції академіка Карналя для співробітників. Безнадійна справа. Не добереш і не запам'ятаєш! Ось послухайте: "Інтерпретація відрізняється від трансляції принципово лише тим, що в процесі трансляції результат перетворення вихідної програми фіксується в пам'яті робочої програми, а в процесі інтерпретації вихідної програми наслідки її перетворення в пам'яті фіксуються по частинах (частково) не довше, ніж це потрібно для їх поточного використання в даному циклі".
Кучмієнко зітхнув. Знову йому доводилося — вже вкотре за сьогоднішній вечір — рятувати ситуацію. Все-таки молодь нинішня не здатна ні до чого. Просто обурливо!
— Сучасна молодь,— сказав він поважно,— вважаю, травмована не так освітою, як самою ідеєю освіти, надто ж вищої. Ви знаєте, що в нас уже для інженерів з вищою освітою немає інженерних посад? Ми ставимо їх на посади техніків, бо технік у нас як такий зник майже зовсім, а коли він і є, то це ні те ні се. До речі, й інженер на посаді техніка не виправдовує своєї вищої освіти. Тоді навіщо ж нам сотні інститутів і взагалі ця пошесть на науку? Практики треба більше, життєвих професій.
— А хіба не можна мати життєву професію і вищу освіту? — поцікавився Совинський.— Одне одному не перешкоджає, як мені здається.
— Ти вже, мабуть, добиваєш вечірній? — кольнув його Юрій.
— Ще ні, але така думка є.
— А ти чув, що той, хто багато думає, мало працює, а хто багато працює, той мало думає.
Людмила підсунула йому чашку з міцним чаєм.
— Випий чаю, а то ти сьогодні весь вечір говориш дурниці.
— А я дратую Івана. Він прийшов, щоб подратувати мене, а я відплачую тим самим. Бог завжди тримав у своїм штаті чорта, щоб на його тлі мати якомога пристойніший вигляд.
Спитай мого батька! Він тобі пояснить, що таке пристойність. Іван і собі хоче бути богом. Он критикувати нас збирається на республіканській нараді. Не мене, а мого тестя, академіка Карналя. А що лишається такому маленькому чортику, як я? Сміятися, як Івановому гомеопату з розкішною бородою.
Кучмієнкові незручно було обурюватися за себе, він обурився за гомеопата.
— Не слід так зневажливо про незнайому тобі людину. Той гомеопат міг давно вже вмерти.
— Гомеопати не вмирають. Вони сміються і потрясають розкішними бородами,— з апломбом заявив Юрій і здивовано озирнувся: — Не чую ні сміху, ні оплесків!
— Юка, ти вже всім набрид, хіба досі не помітив? І чай твій холодний. Тобі б чаю не завадило, між іншим.— Людмила прибрала чашку з вихололим чаєм, підставила Юрієві гарячішого.— Коли один індивід за певний проміжок часу викидає занадто багато слів, відбувається їхня девальвація. Слова втрачають будь-яке значення. Вони вмирають, і в повітрі літають тільки тіні слів. Як ти кажеш: так звані слова.
Юрій з удаваною полохливістю відсахнувся від Людмили.
— Люка, ти мене критикуєш! А де ж наша так звана любов, дружба і взаєморозуміння? Ти повчаєш мене, читаєш мені мораль? Усі читають сьогодні мені мораль: ти, Іван, батько, навіть прекрасна Анастасія! Що я можу вам відповісти і чи можу взагалі відповісти? Я не буду таким банальним і запропоную загальний танець.
Він побіг до магнітофона, довго вибирав касету, поставив, запустив, спокійна музика заповнила кімнати, випливла через балкон назовні, мабуть, м'яко лягла десь аж на воду протоки.
— Танцюємо,— загукав Юрій,— а тим часом здайте свої так звані рупори до музею, подаруйте їх червоним слідопитам! Лю-ко, руку! "И весна наступает, звеня, потому что ты любишь меня!.."
6
Кучмієнко лишився без пари. Після спроби висміяти, знищити його словесно, прямо або непрямо, молоді вдалися до способу безвідмовного: просто не помічати. Ось вони собі танцюють, перемовляються, перешіптуються, переглядаються, ніби самі на цілому білому світі і нікого ніде немає, ні поблизу, ні взагалі, і він, солідний, поважний, авторитетний, всіма знаний Кучмієнко, несподівано для самого себе опиняється в ролі якогось опудала, пустої оболонки, мертвого каркаса, обтягненого сірим, у клітинку костюмом, кричи — не почують, клич — не відгукнуться, проси — не звернуть уваги, кайся — відвернуться зневажливо. Та, власне, в чому б він мав каятися? Життя прожив велике й славне,— був останнім, а тримався серед перших. Думав завжди тільки про масштабне, про державне, про велике, дріб'язок відганяв од себе, як комарів або мух. Ось чоловік опинився в становищі трохи неприємнім. Безпарний. Число непаристе. Якийсь примітивний математик втішався б тим, що став би пережовувати в думці старі, ще від стародавніх греків теорії про конструювання багатокутників з непаристою кількістю сторін. Числа Ферма, формула Гаусса,— чому б він мав запаскуджувати собі мозок цим мертвим академізмом? Bin звик до глобальних масштабів, до іноземних делегацій, до високих візитів, усіх приймав, водив, показував. Все зробив він! Навіть 'академіка Карналя зробив він, бо, поки того мали обирати академіком, він, Кучмієнко, сидів серед спорохнявілих учених і розважав їх анекдотами. Діди сміялися, аж їм кишки переверталися, пропонували навіть Кучмієнкові балотуватися в члени-кореспонденти по відділу анекдотів у Інституті фольклору й етнографії. Він скромно зауважив, що присвятив своє життя точним наукам, а коли б ударився був у фольклор, то, може, й справді б організував відділ анекдотів і одеських жартиків! А що?
Може, й сюди приїхав серед ночі теж заради Карналя. Чомусь подумав, що той сьогодні буде в доньки, а відставати Кучмієнко від академіка не хотів ніколи й ніде. Скрізь за ним! Оберігати, помагати, вгадувати бажання, настрої, надто ж після смерті Айгюль, яку той, здається, любив над усе. Не можна сказати, що то була нормальна любов, але ж була. Погано, що не застав сьогодні тут Карналя, ще гірше, що зачепився за цю молодь, і тепер не знаєш, як відчепитися. Після його масштабів — і оця малометражка, в якій тебе на додачу до всього ще й так зневажають! Жалюгіддя, просто обурливе жалюгіддя!. Яке дивне все-таки життя! Батько його вмер, свинорадгосп перекваліфікували на птахофабрику. Якийсь там комплекс. Поліна вбилася. Чорти їх носили з тою шаленою туркменкою. Теж мені — заслужена артистка! Ніякі звання не помагають, коли людина дика.